Дивна моя Маруся. Вона ж вирішила навіть не бачити, що у скрині. А може, вона просто знала? Дізналась колись, дорослішаючи, й мені не сказала нічого. Хтось дивиться на нас з будинку навпроти, й теж, як і ми, мабуть, з’єднує вогники у сузір’я.

А в сусідній кімнаті тим часом щось відбувається — якась важлива розмова. Маруся йде й знов прибігає до мене. Все плаче, і я вже не впевнений, чи річ у свічках. Потім приходить полковник, тягне мене за ошийник — до себе. Грозить кулаком. Водить ним перед самими моїми очима — я не боюся. А він щось говорить таке...

Ш-ш-ш. Поїдемо разом. Ш-ш-ш. У Крайновці... Ш-ш-ш. Не дозволю їм! Ш-ш-ш. Ба-ла-ган!

Здається, це й було останнє слово, яке я коли-небудь чув — «балаган». Тобто бродячий цирк. Мої вуха відмовились чути все, що Цілики говорили потім.

  

Кінець

 Пес біжить назустріч, як у кіно. Він смішний, як я. І неважливо, як його звали. Ім’я неважливе для отаких, безрідних — вони ж ладні змінити його за кістку.

Я знову в полковниковому дитинстві. Той пес — щеня, та й Іван — щеня. Вони разом шукають маленькі вогкі гриби, жолуді та гірку калину, обдирають кору з височенних сосон — ті сосни потім не чіпатимуть навіть німці, милуватимуться, задерши голови, наче люди, — Іванко і не впізнає фашистів. Та це буде потім, якщо він виживе. Ще тільки початок. Щеня ще втече від голоду і людей. А коли Іванкові вже нічого не лишиться — тільки вмерти слідом за іншими дітьми, підрослий зубатий пес з гострими ребрами вийде з лісу. Безумна жінка, молода бабуся-Маруся, скаже худому псові: «Ну ходи. Ти ж любиш Іванка?»

Полковник думає, він забув. Але ні, он цей пес, і бабуся-Маруся, і тіло сестри — в зовсім прозорих очах. Якби він забув, він би літав гордо та радісно. Може, краще би він забув. Пам’ять все одно ні від чого не береже.

Та й чого памятати про пса, нехай він навіть тебе врятував. Це все одно — лише пес. Псів ніхто не сприймає серйозно. Та й історії є набагато страшніші — вигадані й тим більше справжні. Старий, ти занадто чутливий, як на полковника авіації.

А я ще думав, він справді ненавидить псів, Бога й трохи — людей. А він ненавидить тільки одного сивого чоловіка.

Він бере повідець, і ми виходимо на прогулянку. Тільки чомусь за нами йдуть Маруся та Мама Оля. Маша з Данилком виглядають з вікна. Так, ніби ця прогулянка — наша остання.

Та так і є.

Священик з Собору мав рацію, псів не пускають до раю. Нам і не треба туди. Пси не зникають — перетворюються на інших псів, на вовків, на лисиць, на диких собак динго чи взагалі — на Сузір’я Великого Пса. Тільки я хотів би перетворитись на птаха. Може, навіть на качку — обережну, та дуже вперту. Ось зараз я плетуся нагору, ледве пересуваючи лапи, а скоро — летітиму. Полковник ще заздритиме мені.

Розмова затягнулася вчора. Не вдався цей день народження. І Маша все кашляла, і ковтала ліки, і дихала крізь інгалятор — утомленому після пологів тілу все здавалося ще чужішим. Усі книжки, всі запилені статуетки в серванті. Навіть я. Просто алергія — поламаний механізм впізнавання. Своє приймаєш за чуже й небезпечне. Так буває. Нічого особистого — просто хвороба. Й цілком можливо, хтось когось за столом нарешті переконав — хай пес засне. Назавжди. Старий хворий пес на ім’я Домінік. Для вас запросто — Дом.

Хоча також цілком можливо, що якраз навпаки: Цілики вирішили мене залишити попри все. А те, що жінки тепер вийшли з нами і Маша дивилась на нас з вікна — це тому лише, що полковник давно не виходив на вулицю, не можна йому самому — ніхто ж не вважає пса за супутника.

А можливо, — і це було би найгірше, — полковник вирішив таки тікати зі мною. Без попередження, без речей навіть — навчився в онучок. Просто ще одне коло, тепер

Так, Цілики точно щось вирішили. Хоч, імовірно, кожен з них вирішив щось своє. Я ж не чув і не знаю. І я не хочу дізнатися.

Тому в кінці цієї прогулянки я знову втечу. Старий кликатиме, як і тоді: «Доме! Доміку!» — я не дозволю собі озирнутися. Довго гулятиму містом. Так довго, як зможу. Сам вигулюватиму себе. Мудра жінка казала правду. Ймовірно, вона навіть знала те, що я зрозумів так пізно: навіть пси не належать нікому. То хто ж вбиває мене? Мій господар. А хто мій господар? Не знаю! Й це найкраще, що могло статися зі мною. Я — собі господар.

А після прогулянки містом я просто засну. Десь далеко, приміром, на Замарстинові, там, де закінчуються всі цвинтарі та городи. Загорнувшись, наче у ковдру, в глибокий сніг. Сніг не пахне нічим, ховає усе, щоб пам’ять краще вростала в ґрунт. І нічого не буде чути, крім канонади у хворих вухах. Я й не бачитиму нічого — це буде не темрява, а, як говорила Маруся, ідеальна густа порожнеча. І сніг знову вибілить мою шерсть собою. Я засну й прокинуся каченям на озері, а там мене, можливо, навіть підвищать до лебедя — це трапляється.

Але полковник ще тримає мене за повідець, як за руку. І здається: це просто сниться комусь. Сниться цей ранок. Туман вистилає дороги: від Новерська до Львова, від Львова до Києва, від Києва до Донецька, а ще до Санкт-Петербурга, до Вроцлава, до Берліна, Нью-Йорка, Торонто і Сан-Франциско, і ось цю, саме цю, дорогу — до цього Собору. Це мене вже давно немає, а ранок є — його бачить хтось ще живий.

Ви живі? Ви бачите? Дивіться, будь ласка. Дивіться на нас, на старого полковника імперії зла та кудлатого й вже глухуватого пса з плямою на лівому вусі. Дивіться. Я так люблю увагу. Правда ж, я схожий на баранця? Мене заховають колись в коробку. В таку, знаєте, як малював француз, теж військовий льотчик, для принца одного. А коли вже я буду в коробці, ви зможете мене уявити саме таким, як вам хочеться. Можливо, таким же гарним, яким мене бачила Маруся, — коли не бачила ще нічого. Іноді мені здається, вона й досі не бачить. Недавно вона знову сказала мені, як в той перший ранок, що я — найкрасивіший.

Ми йдемо нагору. Підіймаємося вулицею Листопадового Чину, Міцкевича, Паркштрассе, вулицею святого Георга, Цісарською, Святоюрською дорогою, безіменним насправді пагорбом — цим одним єдиним шляхом, який людям ніколи не набридне називати по-своєму. Так, ніби це називання перетворює гору на їхню власність. Моя нестрижена гривка й біле волосся полковника, мабуть, підсвічуються ранковим сонцем. Гарно виглядаємо? Як в кінці голлівудського фільму, еге-ж? Хтось дивиться ще? Я чомусь упевнений, жінки все ще стоять там, на розі. Навіть Маша даремно дивиться з вікна.

Як ти там співав, старий? Є тільки мить, ла-ла. Наша мить, схоже, завершується. Певно, вона має завершитись, аби щось інше могло розпочатись нарешті. Обидві Марусі — саме так їх обох називали матері у колисці — тепер Марії. Різні, хоч з одним ім’ям, з вічним, невитравним запахом квартири на Лепкого. Де вони будуть без мене? Дзвонитимуть одна одній:

— Доброго дня, Маріє! Як там у вас, у Донецьку? Берліні? Чи Пітері?

— Доброго дня, Маріє! Як там у вас, у Нью-Йорку? Києві? Куала-Лумпурі? Буенос-Айресі?

Чи ні. Вони все-таки житимуть тут, у Львові. Я озираюся й нікого не бачу. Просто нікого не видно — туман.

Сподіваюсь, старий не сумуватиме і сам не поїде нікуди. Та наша мить завершується тепер. Пси упереджені щодо друзів, може, тому, я думаю, що полковник — таки непогана людина. Просто щасливчик. Ніде не загинув, не був репресований, під конвоєм не йшов на допит, не був ні священиком, ні дворянином, ні євреєм, ні ромом, ні буржуазним націоналістом, ні польським офіцером у полоні, ні надто щирим комуністом. Дивом не вмер з голоду, й тіло його не стало спасінням для інших. Не помилився (майже), пишучи біографію. Літак його не розбився — навіть на Корейській війні, де Цілик, мабуть, так нікого й не вбив — але ж був готовий? Його свічки нема у вікні. Тільки на торті — кажу ж, щасливчик. Навіть теща його померла з шиком — у купейному. Навіть на його бісовому городі не виявили жодної кістки. В Східній Європі — це майже, як виграти мільйон в лотерею. Бувай, щасливий старий.