Темніє. Пахне вином і сміхом. Місто світиться, як усі зірки неба. Як різдвяна ялинка. 

Розділ 13

Мисливець

Мисливець з’являється в парку посеред білого дня. Крокує, не звертаючи уваги на матерів з візочками, стареньких на лавочках і собачників на прогулянці. Йому, мабуть, і досі до всіх байдуже.

повинен

спробувати. Повернутися до Господаря. А Цілики? Їм добре й без мене. Маруся виросла, більше не намагається відчинити скриню і навіть щось бачить. Полковник нікуди вже не летить. Маша, ймовірно, ніколи вже не повернеться, вона у Донецьку з жінкою, яка поділяє її любов до хлопчика з тонкими плечима. І Тамара збирає десь свої цитрусові, й навіть, можливо, наважиться вийти заміж за якогось Хуана — так вона каже, хоч я боюся, й Хуан — вигадка. Але вигадки — це, виявляється, не завжди погано, принаймні це прибутково для невеличкої антикварної лавки. Я тут уже не потрібний так, як раніше. Я пес, у мене є Господар. Мій обов’язок — використати шанс.

він впізнає мене: — Ти часом не той пудель, який... — ну згадуй, Мисливцю, згадуй. — Той, що не вмів полювати?

Так, вулицею Листопадового Чину крокує той, хто жодного разу не схибив, — друг мого Господаря. Правильних рис Мисливця не змінили, здається, ні час, ні неспалима його сигарета — ніколи не встигаєш побачити, коли він закурює нову, він ніби курить одну й ту саму сигарету вічно, завжди. Можливо, саме для того, аби не надто відволікатися від вдихання та видихання диму, він і стріляє лише один раз: один постріл — один птах.

Мисливець крокує повільно від Собору Святого Юра, хоча навряд чи він був у Соборі, — не думаю, що Мисливець вірить у християнського Бога. Цей Бог любить тих, хто спершу обов’язково схибить.

На Мисливці шкіряна куртка, яка ще пахне телятами, нові кросівки. Він рухається повільно, тож я маю трохи часу подумати — хвилини зо дві.

Щось клацає в мені — у серці чи голові. Я

Дві хвилини спливли. Я беру слід Мисливця.

— Дом! Доміку! — кличе старий. — Куди ти?

Я ховаюся за пам’ятником поету Франкові. Ярослав Теодорович якось казав, Совєти встановили його тут задля балансу — аби місто не перекинулося й не впало в свої підземелля під вагою великого Леніна.

— Доме! Доміку!

Автомобілі кричать на мене, люди — всміхаються.

— Дивися, пес. Загубився, мабуть. В ошийнику.

— Але хворий якийсь...

Господар, коли побачить мене, певно, розчарується в мені ще раз. Хоча він теж мав постарішати — стільки років. Можливо, навіть на полювання він більше не ходить. І можливо, він більше не б’є своїх псів.

Біля пам’ятника поету Шевченку — дехто бреше, що Леніна переплавили саме на нього — я наздоганяю Мисливця.

— Що ти хочеш від мене, псино? — питає він і не сповільнює крок. Та я біжу за ним. — У мене немає нічого пожерти, — каже Мисливець. Але я ж нічого й не прошу, й урешті

Смішно. Мені так смішно й сумно водночас. Ясно, що імені мого він не згадає, але Той-Хто-Не-Вмів-Полювати — це занадто дивне ім’я, навіть для мене. А я пам’ятаю, Мисливця звати Вадимом — раніше я думав, від слова «вада», та тепер я вже мудрий пес: Вадим — це той, хто приносить біду. Втім, хіба хтось відповідає за своє ім’я? Мені Мисливець має принести щастя. Він завжди був добрим до мене.

Мисливець йде геть — я слідом. Зупиняється — я сідаю й чекаю. Зупиняється — я чекаю. Знову і знову. Я наполегливий, і так ми проходимо половину Львова, аж поки Мисливець ховається від мене в якійсь пропахлій потом будівлі. Виходить за кілька годин зі спортивною сумкою на плечі. З сигаретою, затисненою між пальців.

— Хай тобі чорт, — каже, — ти все ще тут, псино?

Я дивлюся на нього й киваю: відведи мене до Господаря, відведи мене до Господаря, відведи мене до Господаря, відведи... Якщо можливо отак передавати думки, я, вочевидь, впорався:

— Ну добре, — каже Мисливець. — Поїхали.

І ми їдемо. Моє собаче серце б’ється у такт із львівським трамваєм, а потім — у такт зі стуком коліс швидкісного потяга — так називається, хоча він такий самий швидкісний, як я королівський. Провідниця не любить собак, але боїться сперечатися з пасажиром. Потяг їде — далі й далі від Львова. Як моє собаче серце: та-да-да-дам. Я понад усе сподіваюся, що ми їдемо до Новерська. Новерськ тільки в уявленнях чужинців жахливе місце, насправді ж довкола прекрасні озера й ліси...

А ми приїжджаємо до великого міста. Немає високих сосон, а озера, якщо і є, сховалися в бетонному лабіринті. Голі дерева самотньо хитають вітами.

— Як же тебе звати, а? — питає Мисливець.

Він згадує моє ім’я, коли ми під’їжджаємо до висотки:

— Ось ми і вдома, — каже. — А, точно, ти ж Дом? Як гора в Альпах... Я пригадав тепер.

Вадим усміхається і чогось боїться. Й чого Мисливець може боятися? Не можу собі уявити.

У квартирі все пропахло вином. Валяються на підлозі пляшки, келихи з кривавими колами. Мисливець ходить кімнатами, кличе якусь жінку. Ось воно що. Він, мабуть, боїться, що з нею щось трапилось. Я відчуваю, як страх множиться, прилипає до горла, заважаючи дихати. Вадим навіть кидається до прочиненого вікна, шукає, там, за вікном, на асфальті, — немає.

Я обережно рушаю до дальніх кімнат. Мисливець — за мною. Хтось невидимий лежить під ковдрами. Вадим зачиняє вікно — мабуть, аби жінка не застудилася. Але вона не застудиться — вона така п’яна, їй не страшний протяг, їй нічого не страшно.

Мисливець миє посуд і прибирає. І наче виправдовується переді мною:

— Сестра.

Він знову дзвонить Господарю — Господар не бере слухавки.

Жінка прокидається і кричить, намагається прогнати Мисливця з «її квартири», та він легко відкидає її до стіни. Божевільна жінка б’є посуд, який Мисливець щойно помив. Уламки летять — я ледве встигаю заплющити очі. Мисливець хвилюється: що ж ти, сестричко, калічиш собаку? Що ж ти знову смітиш? Він зачиняє її в кімнаті. Мисливець любить сигарети і чистоту. Й можливо, трохи — собак.

Так ми живемо. Насправді жити тут можна лише, коли жінка зачинена, спить чи дивиться телевізор. А по той бік екрана з’являються помаранчеві прапори — море людей з прапорами. Господар не бере слухавку.

А потім Мисливцю телефонують. Він зачиняється у кімнаті, а виходить уже одягнений, знову з великою спортивною сумкою на плечі. Каже:

— Я маю їхати, — дивиться на жінку, на мене. — Сестричко, не пий, гірше буде. І я тебе прошу, годуй собаку. Це ж пес мого друга. Пес же не винен ні в чому. Я ще не знаю, коли повернуся. Як завжди...

Замість відповіді жінка кидає у Мисливця склянку:

— Та пішов ти! Убивця!

Вадим ухиляється, відсуває носаком кросівка друзки:

— Я скоро повернуся, й ми про це поговоримо.

Він зачиняє двері. Жінка плаче й шукає щось в шафі, висуває всі шухляди підряд, кидає на підлогу речі. Мисливець буде незадоволений.

Я боюся залишатися з божевільною. Мені трохи шкода її, але вона вже нічим не пахне. Мені не зрозуміти її.

— Ось, — жінка тримає в руках ключ. Я думаю, зараз вона відчинить двері й втече, а вона лише каже мені: — Тікай.

І я вислизаю. Я беру слід. Куди мені ще іти в цьому місті? Нікуди, як і сестрі Мисливця. Тільки за ним. 

Готель

 

У повітрі великого міста запах бензину і креозоту, і трохи чомусь — грози, підіймається з вентиляційних люків, збиває мене з пантелику.

Я тримаю слід, концентруюся тільки на ньому, намагаюся не провалитися, та чим далі йду, тим частіше провалююсь в глибину. Якщо я не вполюю Мисливця, я тут пропаду. Та мені вдається — я перестаю помічати, що за проспекти, провулки, базари та переходи долаю. Слід тягне мене за невидимий повідець. Уже близько. Уже тепліше. Сходи, охоронці, килим із запахом тисяч ніг. Лапи ковзають на мармуровій підлозі. Вгору, вгору, вузьким коридором направо. Біжи, Доме, біжи. Тут, на останньому поверсі, за цими дверима. Дихати важко — я не молодшав усі ці роки. Відчиняй, Мисливцю, Той-Хто-Не-Вмів-Полювати тебе таки вполював. Але за мною вже біжать і небезпечно пахнуть якісь люди...