— Може, його цей, пристрелити? Він зараз перелякає тут всіх.

— Та ні, ну ми що, звірі? Це ж пудель.

— Так що, у мішок і все. Скажемо, якщо що — скажений. Пам’ятаєш, бомж...

Двері відчиняються.

— Що тут... — так, це Мисливець.

Охоронці перед ним вибачаються — тут, розумієте, пес бездомний.

А Вадим дивиться на мене і каже:

— Це мій. Дякую, що знайшли. Вас хіба не попереджали, що пес зі мною?

Охоронець бурмотить щось у рацію. Псам вхід заборонено, але мисливцям можна все. Нас залишають у спокої.

Мисливець зачиняє двері й раптом замахується:

— Був би ти мій, я б тобі з задоволенням надавав. — Такі тут уявлення про приватну власність. Втім, Вадим опускає руку. — Я кому сказав дома бути? І вона в мене теж

отримає. Треба знайти твого Бориса, так... Але я його років десять не бачив. Чи більше?

Вадим ще щось бурчить, та я не знаю відповідей на його запитання.

Я досліджую новий прихисток. Кріселка шкіряні, ліжко велике — помістимось. І чистотою пахне — дешевими хімікатами, якими нічого не змиєш. Вадиму має подобатися. Килим просякнутий куривом і рясно политий спермою — дорогий український готель. А це... Хоч я й Той-Хто-Не-Вмів-Полювати, я все-таки тямлю щось: на ліжку — рушниця. Вона захована у чохлі, та ж я чую — порох, спеціальні мастила... Мені стає моторошно, а Мисливець усе стовбичить біля вікна й просторікує. Він наче п’яний, хоча алкоголю в крові й немає.

— Ти маєш забути все, — пояснює недоречно, — не бачити качку, не чути ніяких «кру-кру». Хоча «кру» це ж журавлі? Ай, та яка різниця! І в журавля поцілити можна, і в... У тебе, — він регоче. — Як вважаєш, можна полювати на пуделя?

І Вадим дістає рушницю з чохла. Оптичний приціл.

— Думаєш, п’яний? Я на роботі не п’ю. Просто веселий, — він ховає рушницю, й закурює. Курить у ліжку, говорить — про полювання й сестру, що вважає його убивцею.

Дзвонить мобільний — Мисливець сіпається. Мабуть, це воно — ті самі «дальнейшие распоряжения», яких він чекає в номері на останньому поверсі в готелі з назвою «Україна».

Але ні, він кричить щось у слухавку про Бориса. Нарешті. Певно, Господар ось-ось мене забере.

І раптом я розумію: більше за все на світі я хочу... Я хочу опинитись у Львові. Я хочу бути в будинку на вулиці Лепкого. Щоб радіо тихо-тихо казало

ш-ш-ш

, і запах подушки під сивою головою. І наші прогулянки: прямо, тоді наліво і — провалитись на глибину. Та цього ж тепер не буде. Не буде? Мене нудить. Перед моїми очима і носом так, ніби це відбувається зараз: парк, і біжить за мною старий із надто хворим для бігу серцем: «Дом! Доміку!» Хай мені бультер’єр, що я роблю тут, у готельному номері з вбивцею? Чому я

повинен

вертатися до Господаря?

Люди на площі співають щось — чути навіть крізь зачинені вікна. Людям, здається, весело там, внизу. Весело — і вони ще називають це революцією.

А я тепер поїду в Новерськ. Новерськ тільки в уявленнях чужинців жахливе місце, насправді ж довкола... Мисливець кладе мобільний назад, на тумбочку, і — мовчить. Чому він мовчить? Мисливець відчиняє вікно: люди на площі співають ще голосніше. Я чув цю пісню з вікна «гвардійської» школи, ще тоді, коли в ній працювала й співала по понеділках Оля. Слідкувала, аби ніхто не сміявся... Люди гарно співають. Можливо, навіть його не існує більше, того Новерська? Можливо, коли Господар розібрав на цеглу всівсі заводи, і дитсадок, і школу, то залишився тільки його великий новий будинок — і так Новерськ зник. Є місця, повернутись у які неможливо. Ймовірно навіть, інших місць просто немає.

— Нема твого Борьки, псино. Розбився. Ще в 92-му. Навіть... смішно. Ну нічого, невдахо, будеш жити зі мною. Мені подобається, як ти мене слухаєш.

Була ніч. Мисливець мовчки курив у вікно і дивився телевізор з вимкненим звуком — там, у телевізорі, були всі ті самі люди, що і внизу, на площі, тільки іноді оператор вихоплював їхні обличчя. Мисливець усе вглядався в них і курив, а люди все співали. І врешті Вадим теж почав

тихо, ледь чутно підспівувати. Ніхто, крім мене, не чув того співу і, якби я розповів, мабуть, не повірив би. Тільки гвинтівка мовчки лежала між нами. Він не мисливець, ні, — інше слово.

Півночі ввижається мені під готельною стелею кришталева чехословацька люстра, привезена Господарем з неіснуючої держави. Господаря теж, як тої держави, як ще багатьох держав, — більше нема. Він помер. Давно, ще в дев’яностих. Нарешті дійшло. І я відчуваю полегшення. Що я за пес? Неправильний.

Вранці я прокидаюся першим. Тиша. Тільки мете внизу — двірники чи вітер. Телевізор і далі працює беззвучно. Новини-новини-новини. Цікаво, чи дивляться там, у Львові? Напевно ж, дивляться. Чи слухають радіомушлю.

Ш-ш-ш. Разом нас багато. Ш-ш-ш. Ні брехні! Ш-ш-ш. Ні слава, ні воля. Ш-ш-ш...

Люди махають у камеру. І мені здається на мить... Я наближаюся до екрана. Ми, собаки, майже не розрізняємо ваших рис. Але ця дівчина, хіба це не?.. Ця недоречна усмішка, і очі — ще досі дивні. Дівчина мружиться, ніби хоче побачити крізь екран мене — загубленого свого собаку. Вона ж, мабуть, сумує за мною, шукає мене, як колись ключ. Я стрибаю на двері, я мушу їх відчинити, я мушу піти — і сонний Вадим мене випускає.

— Ну йди, псино, йди. Скажу охороні, щоб тебе привели назад. Не гуляй довго. Там чорт зна що твориться.

Він ще, здається, бурчить про те, як люди забруднили площу внизу, і все місто, і всю країну. Та я вже його не слухатиму. 

Воля

 

На площу падає сніг. Цього разу, здається, уламки замерзлого Дунаю. Сніг слабкий, та перш ніж розтанути, накриває собою Київ, як друга. І минуле ховається, немає його — можна писати історію наново. Звісно, це тільки ілюзія. Все за зиму загостриться і залишиться. Під сніжним теплом теперішнє тільки краще в’їдатиметься в асфальт. І навіть якщо вирвати й наново скласти бруківку — історії переплутаються, але не щезнуть.

У Києві сніг і люди — злітаються саме сюди, на площу, над якою чекає в готелі Вадим. Кутаються в яскраві шарфи й старомодні хустки, теж мовчки курять біля наметів, і зовсім не схоже, що сьогодні, як вчора, вони співатимуть — долітатиме аж до вікон на останньому поверсі «України». Сніг втоптують у бруківку, й перш ніж розтанути, він вже не пахне нічим, крім Києва, підошвами тутешніх людей, їх страхами і сподіваннями, їх шкірою, волоссям, сечею і кров’ю. Ними і тільки ними. Я завмираю, аби спробувати відшукати своїх — як там, на аеродромі. Мені не потрібно запитувати: чи не бачили ви Марусю? Я знайду її. Тут багато людей, але мені пощастить. Я так довго жив з Ціликами, що теж, певно, вже став щасливчиком.

Ось я вже зустрічаю знайомців, ну як зустрічаю — читаю їхні сліди. Десь тут учора бродив Ярослав Теодорович — цікаво, а хто ж вигулює Лумпа?

Десь тут і власниця кіоску, якого, до речі, уже немає.

Десь тут і Марік — наш непостійний друг, який обіцяв відчинити скриню. Я радий, що Марік в порядку, і слід його перетнувся з іншим знайомим слідом — на одній глибині. Виходить, вони зустрілися знову — Маруся й Марік.

Ось-ось я знайду малу, я уже йду її слідом. Як тільки її відпустили сюди саму? Чи Маруся вже вміє тікати й без мене? Та вона не сама. Поруч тримаються інші сліди — Степана. Знову, вочевидь, помирились. Але геть зайві думки — треба тримати слід.

Тільки снігу й людей на площі все більше і більше. Все кружляє: запахи, прапори і сніжинки. Все танцює довкола готелю з написом «Україна». Чи то тільки мені так здається, бо раз за разом я вдивляюсь у вікна на останньому поверсі. Відволікаюся і втрачаю слід.

Я наче на місці, і все ж — я загубився.

Добрий чолов’яга запрошує мене до намету. Я йду на запах гарячої їжі. Та потім, як завжди, приходить такий, що каже «не можна з собаками».

Тільки хто ж тут з собакою? Тут тільки собака. Я — сам по собі. Немає в мене господаря. Я нічий. Вільний тобто. Тепер уже точно.