Так, я демонстрував неабиякі успіхи. Покупцю Борису тоді було тридцять два, й він теж був людиною неостанньою: встиг закінчити географічний, вступити до комсомолу (чи навпаки — здається, не вступивши до комсомолу, важко було закінчити університет?), одружитися, запліднити дружину донькою (чи в іншому порядку?), одружитися вдруге, облишити комсомол, розлучитися знову, позичити великі гроші в одного з безлічі комсомольських друзів, поїхати до Угорщини з великою клітчастою сумкою, повернутися й заснувати бізнес, і купити авто, а потім продати й купити інше, і купити мисливську рушницю, і купити мене...

Пудель ж бо французькою, здається, «caniche», а тому має ловити «canards»[1] 

Борис Андрійович точно не знав французької, тож я так ніколи й не дізнаюся, чому він обрав мене. Думаю, продавці-родичі його просто вмовили. Розповідали, як чудово великі пуделі полюють на диких качок. Мовляв, цей Домінік із дефектним вухом — нащадок справжнього мисливського роду. Борис повірив? Незручно було відмовитися?

— Незручно живим у могилу лізти, — так він любив повторювати.

Ймовірно, це просто не був для Бориса аж надто важливий вибір. І те, як склалося все моє життя, — результат випадковості. Хоча іноді, лише іноді, я уявляю, як Господар побачив маленьке біле щеня — мене — й полюбив без вагомих причин. Зовсім не тому, що я вмію ловити качок. Тим більше, я і не вмію.

У мисливському товаристві, в яке Господар мене привів, з мене всі сміялися. Особливо смішним я був, коли вперше опинився в човні — я ледве його не перевернув, а надто — коли почув перший постріл. Господар сердився. Спочатку не на мене — на тих сміхунів і трохи на себе — за те, що все це затіяв. Уже тоді він, мабуть, приглядався до інших, нормальних собак. Та все одно, він був моїм господарем.

Інші лише сміялися. Особливо, після третьої пляшки. Та Господар не здався:

— Смійтесь-смійтесь, ще побачите мого Домініка.

Тоді я ще був Домініком. Це необхідність короткого, наче той постріл, назвиська для справжнього мисливського пса перетворила Домініка на Дома.

 

Господар казав: десь у Альпах є гора, яку звуть точно так — Домом. І верхівки її теж білі й нерівні, як моя гривка. Мій Господар був трохи романтиком. Інші мисливці — ні. Й вони насміхалися з мене ще дужче. Тільки один не сміявся, той Мисливець на ім’я Вадим. Він мовчав і курив, і так ніколи й не схибив. І всі трохи боялись його, і мабуть, хотіли бути на нього схожими. Я — дуже хотів.

Тільки незрозуміло, як із господнього пса я міг отак запросто стати горою? Та потім звик.

А Господар все вірив у моє майбутнє, намагався допомогти стати справжнім собакою. Він же добра, проста людина. Не дивіться на будинок, який він будує для себе — дах лишилося перекрити — триповерховий, схожий на той величний замок, що я потім часто бачитиму на малюнках господаревої доньки Марії.

Думаю, був він, як я, трохи наївний. І навіть направду мріяв після інституту вчити дітей — щоправда не географії, а історії. Господар вважав, у брехливій історії СРСР закладено (як закладають, мабуть, вибухівку?) багато істин: і самопожертва, і спротив злу, і безкорисливість, і любов до ближнього — це ж у справжній історії цього не було...

— А якщо в чомусь іншому переконати? — не відставали приятелі, поки Господар розливав щось ядуче по гранчаках.

— Це у чому ж?

— Ну от, наприклад, переконаєш ти цього пса, що він справжній мисливець. Але ж не зможе він... А ти вже його переконав, що він твій мисливський пес...

Господар відмахувався: народ — не пес. Народ усе може, усе виносить, усе приймає. Народ, як справжня любов. Треба лише правильно вчити.

Цеглу возять з іншого боку міста — там розбирають старий і, мабуть, нікому не потрібний радянський завод. Добру справу роблять, я думаю. Й заодно будують високі будинки для себе.

 

І Господар таки вчив трохи. Вставляв моралізаторські байки з радянських підручників історії в свої географічні класи, просувався «по комсомольській лінії». Дружина Тамара ревнувала — до учениць старших класів, до комсомольських красунь — знала, як там «усі з усіма». Сама теж була й комсомолкою, і красунею. Потім Господаря прийняли до партії... Борис любить розповідати про ті часи.

А тепер? Тепер він торгує чимось у великому місті. Чим? Мабуть, будинками. Чи цеглою для будинків? Чи тракторами? Чи лісом? А може, пшеницею? Годі зрозуміти. Здається, Борис продає все.

Я не можу второпати розмов про «бізнес» — надто багато слів, а запахи однакові. Господар приходить додому й пахне гидким сигаретним димом, іноді — порохом, так, наче з полювання. Каже, полювати треба — як жити, жити — як полювати. Прямо філософ. А великі руки його завжди пахнуть, як гроші у гаманці.

Наш будинок стоїть за містечком Новерськом — там, де починається ліс. Стара хата з блакитними віконницями, в якій ми живемо, невелика, та поруч Господар уже майже добудував нову.

— Бо треба, псино, якось тут виживати. Жити — як полювати. Cічеш? 

 Ліс

 Тоді десятиліття чупакабри ще не розпочалося, тоді ще був час вовків. А поки люди не назвали чупакабру чупакаброю, я її не впізнавав. У словах — вся людська влада. Й коли ми йшли на полювання, я скавучав, боячись вовка.

Коли заходиш до лісу, все змінюється. Світ обертається повільніше, запахи стають вагомішими. У лісі все має значення. Кожен слід, кожна межа.

 

Дитинство скінчилося, у мене тепер — робота. Нормальна собача робота.

А коли качка впаде з небес, я вмію принести її людині. Я вмію, бо я — пес. Я маю це вміти.

Тільки чомусь все не так просто.

Качки — обережні й хитрі птахи, до них так легко не підібратися. Вони відчувають мене, наче життя навчило їх заглядати в найближче майбутнє. А якщо качку потривожили, налякали — вона ще довго не повернеться на старе місце. Можливо, навіть ніколи?

 

Треба опанувати себе. Плисти дуже тихо. Й лише в потрібний момент сполохати пташку, аби вона полетіла — в останній раз, і — плюх!

Ми вперше пішли до лісу наприкінці травня. Взагалі-то весною на качок полювати не можна. Весною полюють лише на качурів. Качкам потрібно дати трохи часу, аби виростили нових каченят для нас.

Та Мисливець, той, що майже не насміхається з мене, каже:

— Правила можна порушувати, коли ніхто не стежить за їх виконанням.

— Ну що, Домініку, будемо вчитися? — чи то питає, чи то стверджує Господар й батьківським жестом тріпає мою білу гривку.

Вполював я того сезону лише трьох качок. Майже трьох. Третю, вірніше, третього — Вадим підстрелив погано. Чи,

Вода в озері під Новерськом завжди така каламутна, що крові у ній не побачиш, але її ж — чути. І чути в крові страх. Але в крові того птаха було щось ще. Щось, крім страху. І я відвернувся й поплив, голосно плескаючи, подалі від того місця.

Якщо чогось раніше не зустрічав, це важко впізнати — як ту чупакабру. Та я тепер згадую, і мені здається, що в крові птаха я тоді вперше почув лють.

Господар розізлився. Він теж з розмаху вдарив мене. Качур перестав сіпатись там, в очереті.

Тихо.

А наступного дня пішов дощ. Птахи піднімалися високо, так, що зникали над сірими хмарами. Я хотів бути качуром, але мій вирій — мій дім — був у домі Господаря.

— Обираючи пса для такої справи... — повідав великий дядько з запахом цигарок і хворого шлунку, — треба переконатися, що він підходящий. Ну ти що... Це ж навіть не той вид пуделя.

— Що ти верзеш? Він просто надто голосно б’є лапами по воді, передчасно сполохує... Малий ще, навчиться. А вчора, то...

— Та він тобі що, людина? Що ти йому поясниш, як інакше плисти чи що? Тренера йому винайматимеш з плавання? — чоловік засміявся. — Ну, а вчора! Що це взагалі? Кажу тобі, він не здатний!

— Ай! Йди до біса! — Господар сердився і глитав настоянку з різким запахом.

Але великий із хворим шлунком далі провадив, що з шерстю моєю щось геть не так, що бувають пуделі з кучерявою — як ось у мене, а бувають із «шнуровою». Я не міг уявити, як це, та, мабуть, схоже на шнурівки кросівок Господаря. В мене справді шерсть не така. Неправильна.