Ne m’oubliez pas

 Перші м’ясні обіди в домі на Лепкого виявились обманом. Ціликам не вистачає на нормальну їжу навіть для себе. Тож я мушу звикати до перлової каші, до гречки та макаронів. Кістки тварин спершу йдуть у бульйон для ріденького супу, лише після того — мені. Не хотів полювати — то й маю.

Та я ж тут тимчасово, я все ще вірю, що повернуся в Новерськ. Можливо, тому це помешкання й місто підходять мені якнайкраще: я тут ніколи не звикну. Коли дістанусь назад, до будинку Господаря, зовсім не сумуватиму за цими місцями.

Письменники вигадали подорожі у часі, та, виявляється, можна просто дозволити часу йти та помахати йому рукою. Я розумію, здається: це не майбутнє очікує на Ціликів за дверима — теперішнє. Жінки б’ються не просто з міллю чи пилом — вони зупиняють час.

— Бабусю, а на якій полиці твої сукні? — хитрує Маруся.

Вона ні на мить не повірила, що до скрині нема ключа, а в скрині нема таємниці.

— Які сукні?

— Ну бальні ж! — Маруся втрачає терпіння. — Такі, як були, коли ще мушкетери... Мені мама розповідала. Ну я дуу-уже хочу приміряти. Хоч...

— Марусю, та я ж не жила в той час! — вкотре прогнозовано засмучується бабуся.

— Як не жила? — теж прогнозовано дивується дівчинка.

Справді як? Час же вимірюється суконками в шафі — накопичується й нікуди звідси не йде. Квартира на Лепкого — пастка для часу. Десь тут мали б знайтися й заїжджі мушкетери, і козаки, і засновник міста король Данило, і взагалі всі-всі без винятку мешканці й гості, що приходили після нього.

Маруся надує губки й залізає на скриню.

Мені теж хочеться просто піти. Страшно, що в цьому домі я втрачу нюх — так, як люди втратили би здоровий глузд від постійного шуму.

Найбільше пахне «Червоною Москвою» — так називалися найдорожчі радянські парфуми. Гидота. А втім, як і будь-які інші — так, і навіть французькі — парфуми.

Насправді ніяка це не «Червона Москва», звісно, — це «Улюблений букет імператриці», запах 1913-го. І не питайте, звідки я знаю. Просто знаю і все — як ви знаєте свої мови, які ніяк не можете поділити. Цей запах більшовики просто вкрали та перейменували, як цілу імперію. І ось уже майже сто років він роз’їдає носи безхатченків з цих дворів, незалежно від назви, незалежно від прапора, піднятого над містом.

А ще я чую аромат, який цим жінкам взагалі було ніде взяти. Це ті гості, що, може, й справді мали у гардеробі по кілька вечірніх суконь, залишили його цьому дому —

Та чого я жаліюся на старі добрі пахощі, коли на поличках у Ціликів знайдеться для мене й «Белая сирень», і «Восьмое марта» — ці запахи радянські інженери вигадали самі. Видно, живих парфумерів тоді вже не залишилося в Союзі. Й часом краще по колу, ніж така новизна.

Здається, Баку було першим прихистком. Після... Невідомо навіть після чого, бо ніхто так і не наважився розповісти.

Цілики знають лишень, що мати Великої Ба бігла за течією ріки. Ріка називалася Волгою і тому — це всім у колишньому Союзі відомо — впадала в Каспійське море. Але це насправді єдине, що достеменно відомо у тій історії. За течією бабка Ніна дійшла туди, де пахне морем і нафтою, й там — зупинилася. Вийшла заміж за хлопця, що теж прийшов невідомо звідки, подейкували, батько був наче козацький сотник десь на Дону. Барак, у якому вони оселилися, обійняв виноград, і виросла Ліля... Пам’ять розпорошена, наче сніг. А Цілики тут — вже зо двадцять років. Тільки ніяк не можуть повірити: дім? Чи знову — переїжджати, тікати, прилаштовуватися, мімікрувати, ростити дітей, не мати проблем, не бути проблемою, не бути... Не бути? Так, не бути. Не бути, а бігти.

А вони завели собаку. 

Pułkownik w krwi

 Старий не з шахтарів, як його друг Василь, — із селян. Так і записано було в особовій справі. Й вибір простий був: борона — штурвал, зерна — зірки. Вічна дорога — чи рабство в колгоспі без паспорта, а відповідно й права переїзду. Іван пройшов відбір і обрав штурвал.

Дід його мріяв стати заможним господарем, накопичив грошей з двоглавими пташками, викупив сусідову землю, й так добре порядкував, що орли множилися, як голуби в місті Львові. Й була б, каже полковник, іще земля, далі й далі, скільки б вистачило орлів і синів — але революція.

— Проклята революція, — додає полковник.

А на людях каже інакше — прямо такий комуніст, страшенно дратує деяких наших сусідів, Ярослава Теодоровича, художника з будинку навпроти, й діда Євгена, українського партизана з нижнього поверху. Обидва на пенсії — та ні колишніх художників, ні колишніх партизанів, думаю, не буває. Як і колишніх полковників.

Полковник, до речі, повідомляє про своє членство в КПРС усякому, хто бачить, як він забирає з поштової скриньки газету з відповідною назвою «Комуніст». Щоправда, я не впевнений, що це наша поштова скринька — на ній номер чужої квартири. Можливо, тому старий і нервує при свідках.

— Комуніст, а як же? — говорить. — Присягу ж один раз дають. Ви як думали?

Коли «проклята революція» з’їла орлів його діда, а потім і самого діда разом із майже всіма дітьми — правда, судячи з натяків полковника, не без їхнього опору — майбутній батько Івана змирився й влаштувався розвозити пошту. Олексій Цілик все мріяв «бути ученим», писати замітки в газету, навчати дітей у школі. Це, звісно, вже було неможливо — та, розвозячи пошту, він почувався щасливим. Був

— Ні, батько мій не загинув, — пояснює, і якоїсь миті направду вірить у те, що каже. — Батькові завжди таланило. Так що не міг він загинути, навіть на тій війні. Я знаю, він-то мав повернутися. Перед війною він же єдиний вижив з братів. Ще тітка Дуся... Всі хати порожніми позалишалися, там потім чужі жили...

Полковник запевняє — мене і себе — мабуть, батько потрапив в німецький полон. А може, лежав поранений у чужій хаті з чужою жінкою — з нею й залишився, зрадник. А може, втік після перемоги кудись до Європи — прямо з-під Сталінграда туди й чкурнув. Доживав на березі Середземного моря або Ла-Маншу. Тільки загинути Олексій Цілик ніяк не міг. Так же й було написано в повідомленні: «пропав безвісти».

То вже потім, за свідченнями односельчанки-медсестри, вписали, нібито Олексій загинув — на очах в інших, теж, на жаль, полеглих в боях. Так треба було записати — для дітей, для вдови-колгоспниці — не для правди, а для життя. Інакше держава вигадає свою версію, і на стелі в райцентрі не бувати прізвищу «Цілик», а в біографіях дітей бути двозначному «зник».

Тож поки, за словами полковника, батько гуляв десь після війни, Іван замість нього мусив бути опорою матері й підіймати молодшого брата. Так і пішов у льотчики.

У небі Цілик оживав, ніби був вільним. Лише згодом, коли народилася перша донька, став і в небі трохи боятися...

— Хоч би один хлопець. Син чи онук, — жаліється за зачиненими дверима старий. — Тепер залишається хіба доживати до правнука? Та поки освіта, поки робота... Дівчатам же треба на ноги стати. Нам з Лілею доведеться жити довгенько, — старий хитає головою, пахне любов’ю й хлібом. — Може, й сто років, — каже і вірить, здається, що й він, і дружина житимуть, якщо треба, вічно.

Старий говорить зі мною багато. Жінки ж його бережуть, вирішують все без нього. Це мені вдається прослизати на кухонні наради — мене чи то не вважають за чоловіка, чи то берегти не хочуть.

Полковник усе літає в думках — далеко й високо. Жінки ж говорять про те, як розтягнути гроші на місяць, як знайти клієнток на сукні, що шиє Велика Ба, як Тамарі відшукати роботу, з якої її не виженуть за гострий язик, і так — т-с-с, щоб точно не чув старий — звідки на дні сміттєвої корзини взялася порожня пляшка? І, до речі, треба полковника хоч би й обманом завести до кардіолога. Багато питань.

Та ні старий, ні жінки не говорять про дещо цікаве і таємниче: полковник, вочевидь, щось приховує. І невже жінкам байдуже — чи, можливо, справді ніхто, крім мене, не чує — іноді, коли старий дивиться в дзеркало, він тихо каже до себе дивне: