Вітчим щоправда тоді майже не пив — лише за компанію. Він мав відповідальну роботу, щось із ракетними установками, тож і пахнув, мабуть, відповідно — солідолом, дизелем і ракетним паливом. Може, через ті запахи він і не подобався Маші? А може, вона сумувала за Господарем, як і я.

Дарма майор казав їй «принцеса» — любові так і не заслужив. Тільки змусив дівчинку повірити — справді принцеса. І замок же був. Кілька марок за вхід — принцесам узагалі безкоштовно — й можна було піднятися широкими сходами до тронної зали герцогів Макленбург-Шверинських. Одного разу Маша навіть залізла на старовинний стілець із золотими поручнями — вахтерка-німкеня саме кудись відійшла. Ось фото — Маша на троні, в сукні з лелітками. Маленька радянська принцеса в німецькому замку. Тепер вона мріє навчитися малювати — здається, саме для того, аби малювати свою Німеччину.

— Одного дня, побачите, я повернуся туди. Ромка он досі там, — каже Маша, й всі в кімнаті перезираються.

А Ромка — це, певно, той самий хлопчик. Син генерала якогось та вітчимової сестри.

— Хто ж тебе пустить у ГДР? — запитує Тамара, вона продовжує називати Німеччину цим неіснуючим сполученням літер. — Усе, виперли нас звідти. Це тільки твій генеральський синок разом із татком досиджує там. Генерал Лисицький, мабуть, уже половину Німеччини до себе у Ленінград контейнерами відправив. Це лише наш невдаха й його сестра нещасна в Донецьку тепер... Ти ж знаєш, що Лисицькі тепер розлучаються? Ромка сам у Німеччині, з батьком. Довчається ніби. А матір кинув. І якщо ти мене питаєш, я б не зв’язувалася більше з тією сімейкою.

Але Маша не питає нікого. Між Німеччиною і Ленінградом для Маші просто нічого немає. Маша зовсім не бачить Львів. 

Бабусині рецепти

 

Недалеко — лише піднятися парком і ще трохи вгору і трохи вбік — живе Марусина друга бабуся. Матір того самого батька, якого мала майже не знає та образ якого вимріяла собі — таке собі чи то божество, чи то господар.

Бабусю звуть Вірою, а називати чомусь треба «пані Віра». Втім, мені її називати не треба ніяк — тільки водити Марусю її кімнатами. До помешкання ведуть мармурові сходи, і двері відчиняються з гуркотом, аби спустити на мене, як спускають із ланцюга собак, цілу зграю гострих, тривожних і теплих запахів.

Пані Віра живе сама. Чоловік давно помер — тільки запах лишився, запах ризького одеколону «Міф» і чужих жінок. Втім, помешкання це бачило ще багато людей — тож я помиляюсь, можливо. Зате я впевнений, що помер він, аби не терпіти більше свою дружину, не займати місця в її квартирі. Бо так, як це помешкання, пані Віра любить лише свого сина.

— Ти подивися. Які тут стелі! Під такою стелею й людина виростає висо-о-окою, — пані Віра здіймає руки, вони пахнуть дешевим гліцериновим кремом, який анітрохи не рятує уже від зморщок. — Людиною справді високого польоту! Як мій Юрась.

Стеля справді десь високо вгорі, так високо, що майже не розгледіти павутиння довкола самотнього, посірілого плафону. Тільки пил і побілка сипле в квартирі невидимо й так, наче сніг із неба.

А Юрась або Юрій Андрійович — це і є батько Марусі. Пані Віра назвала його на честь святого — адже в усі часи, так-так, і вона не втомиться це повторювати, навіть за проклятої радянської влади, відвідувала пані Віра службу Божу в Соборі Святого Юра.

— Завжди! — вона знову здіймає руки, вже не до стелі, до неба, яке десь там, над нами, над ненависними сусідами, аж до пані Стефи, що живе під самим дахом. — Завжди!

Та що там, навіть мертвого чоловіка Віри назвали на честь митрополита — Андрея Шептицького. Хоч то вже точно не пані Віри заслуга. Та пані вміє пишатися — іменами, високою стелею, недільними службами, солодкими сирниками. І руки її вже менше пахнуть гліцерином з дешевого крему, й проступає звичайний їх запах — ваніль і кориця, оцет і сода, і так, трохи свічного воску, — наче справді пані Віра свята.

— О як його ховали! Тоді ж війна — німці пішли, совєти знову прийшли... А я бачила митрополита! Така мала, а бачила! Скільки люду було... То були люди! То були люди!

— Бо хтось же мусить! — пояснює пані Віра.

Маруся слухає про тата, затамувавши подих.

І щосуботи, попри примхи Віри й погоди, Мама Оля відводить доньку до ненависного їй дому — дому, в який сама вона після розлучення заприсяглася ніколи не потикатися. Після обіду пані Віра проводжає нас назад — і теж до квартири на Лепкого ніколи не підіймається.

Часом Оля приводить Марусю до бабці ще й у неділю — стара та мала разом ідуть на службу в той самий Собор, на честь якого назвали Юрася. Тільки мене тоді не беруть зі собою, звичайно. Псам до храму не можна. Ціликам — також. Принаймні так самі вони, здається, вважають. У них із Богом якесь непорозуміння. Ніхто толком не вміє молитися, й Оля з радістю відпускає до церкви доньку, сама — чи то стидається, чи то боїться зайти. Вона якось зізналась мені: коли працювала вчителькою ще за Совєтів, мусила піти «на чергування» — стовбичити перед храмом, дивитися, чи хтось з учнів не йде на Різдвяну службу, записувати прізвища... Було холодно, й хтось з прихожан сказав учительці: «Та зайдіть ви до храму в цьому пальті! Замерзнете!» І Оля зайшла — не знаю, чи справді так змерзла, чи просто хотіла всередину. В храмі пахло, мабуть, отими свічками — так пахнуть Вірині руки — і ладаном, і грошима, й ще чимось — як пахне завжди від священиків всіх конфесій. Спочатку Олі в храмі було нічого, нормально й тепло. А потім... Потім раптом у якомусь пориві всі люди опустилися на коліна, а Оля — так і лишилась стояти біля дверей. Стояти, ховаючи список із прізвищами, — ніби сама собі стовп ганьби. Оля каже:

— Мені здавалось: всі дивляться. Всі бачили, що я не опустилась навколішки. І цей список в руках...

Досі Мама Оля боїться повернутися в церкву, хоч у якусь. А що, як і тепер всі дивитимуться? Що, як всі знатимуть, що вона записувала? Не всіх навіть, до речі, — Світланку ось, відмінницю, не записала. Та когось, певно, мусила таки вполювати тоді.

Дивно, що почуття провини не пускає людину до храму релігії, що й заснована, здається, на цьому самому почутті.

Одного разу мені навіть наснився сон — я стою посеред собору, а зі стін дивляться на мене опудала з будинку Господаря у Новерську: кабани клацають іклами, мертві качки махають крилами. Й усі разом кричать на мене: «Дивіться, пес у соборі!» А чого кричати, коли самі теж тварини?

Присниться ж таке. Певно, це запахи Олиних спогадів діють на мене.

Маруся ж завжди повертається зі служби щасливою, а значить, у Соборі таки все в порядку — пахне талим воском і вірою прихожан. Жодних звірів.

Щоправда, одного разу мала повернулась із церкви засмучена. З’ясувалося — запитала святого отця про мене: чи пси потрапляють до раю? Священик їй відповів: ні. Пси, мовляв, не мають душі. Рай для псів — це тільки бісівська байка. Можливо, то був якийсь неправильний піп?

Пані Віра знає все про усіх, однаково обізнано говорить про сім’ю з квартири навпроти і тих, хто жив на сусідній вулиці ще півстоліття тому, — так, ніби часу немає. Про кагебістів, які, за її словами, були й залишились у місті повсюди, й про бандерівців, які теж ледь не досі все партизанять у лісі й пускають потяги з тими кагебістами під укіс і яких Марусі, на відміну від самої оповідачки, чомусь треба побоюватись.

Хто такі ці бандерівці, мені, псу, не до кінця зрозуміло, як, втім, і багатьом людям, які це слово вживають. Це, вочевидь, щось на кшталт звіра чупакабри — ніхто не бачить, а всі говорять. Ось і бандерівців, здається, давно вже ніхто не бачив, ніхто навіть не знає, як вони пахнуть, але хтось — ненавидить їх, хтось — обожнює. А пані Віра просто балакає, як завжди. Просто так лякає онуку:

— У тебе бабка — росіянка, а дід — полковник, — пояснює якісь їй одній зрозумілі причини.

Що це за національність така «полковники»? Досі я чув лише анекдот, де «мама — русская, а папа — юрист», але таке? Та Маруся навіть і анекдотів таких не знає, уважно слухає — ще, не дай Боже, повірить.