— І виховання ж у тебе... — продовжує Віра, всміхається й притрушує сирник корицею.

Кориця вдаряє у ніс. Черговий дивний рецепт. А виховання в Марусі звичайне — людське: побільше брехні солодкої, додати випадкові знання та досвіди — ось і готова людина. Тільки ж корицею не притрушуйте. Щенят і то виховують краще. Ні, думаю, якщо партизани ще й є десь, крім Віриної уяви та старих радянських газет, — в лісах або, приміром, на нижньому поверсі будинку по вулиці Лепкого, — не мають вони до дівчинки жодних претензій.

Після обіду пані Віра дістає з креденсу грубезний, замацаний зошит. Цей зошит містить рецепти всесвітньо відомих страв. А пані Віра — не більше й не менше — звичайно, співавторка цих шедеврів. На жаль, невідома світу.

Грубий зошит оповідає про кількадесят різновидів сирників, струдлів, андрутів. Й ось, коли обід уже з’їли, ці рецепти пані Віра читає Марусі вголос. Як окрему історію свого життя — чи то замість такої історії.

Марусі, на диво, подобається. Може, тому, що читає Віра не так, як зазвичай говорить. З пані Віри раптом обертається на бабусю Віру, якою й була б, мабуть, якби не... Якби що? Не знаю. За плітками, рецептами й хвастанням, Віра мало розповідає про себе — власне, нічого. Та ось, вона аж сяє любов’ю, читаючи, аж поки Маруся не запитає якусь дурницю, як то:

— Може, я стану такою ж доброю господинею?

І тоді бабуся знову стає холодною пані:

— Ти? Хіба що я залишу тобі

А щодо рецептів, то Марусі скоро вдалося декого вмовити навчити її куховарити.

Ну й що, що вона не бачить? Хіба вона не відрізнить солі на смак? Чи не почує, як шкварчить олія?

Потай, поки Олі немає вдома, Велика Ба та Маруся зачиняються на кухні, аби разом відтворювати ту магію, що, здавалося, належить лише одній із бабусь. Запах ванілі просочується під двері, гуляє квартирою. Запах ванілі — ніби крадений спогад посилює спогади власні. Й ось вже ваніль та нафта, кориця й вулички старого південного міста на Каспії присипляють мене в надії, що в цьому домі мене таки пригощатимуть сирником.

Виявляється, хотіла чи не хотіла, та пані Віра вже залишила онуці свої рецепти. Маруся давно запам’ятала їх — чуті безліч разів.

Я перебираюсь поближче до смакоти, ховаюся під кухонним столом. Двом жінкам, старій із Баку та малій зі Львова, добре вдаються рецепти «львівської пані». Я, певно, не зможу втриматися й кілька шматків просто стягну зі столу, хай там що...

Так вони готують, і щастя наповнює помешкання, як зазвичай буває на великі свята — Новий Рік чи Великдень, коли Ба пече паски від ночі.

Та одного дня стається те, чого Ба не очікує:

— А твої рецепти? — цікавиться перемазана мукою Маруся. — Ти маєш свої рецепти? Унікальні якісь, від прабабусі Ніни, від батька чи його мами...

І Ба тут же губиться. Ніби в південному місті зненацька починається завірюха.

— Та які ж у мене... Я ж так. Картоплю, котлетки. Пироги з журналу якого... Он книга «О вкусной и здоровой...» Олів’є на свято. Як всі.

Та Маруся ж так просто не здасться — про скриню йдеться чи про рецепти. Якщо є в пані Віри львівські, мають і у Великої Ба бути якісь... Може, бакинські? Азербайджанські? Російські? А Велика Ба лише дивиться на онучку розгублено.

Вона любить наліпити вареників або голубців. Пам’ятає, як мама Ніна чудово готувала долму, її навчила сусідка-вірменка...

— Долма — це, як наші голубці, — пояснює Ба.

Вона про все українське говорить «наше», хоч, здається, мало хто визнає її українкою. Окрім хіба паспортисток, які без питань змінили її радянський паспорт на паспорт із тризубом.

— А ще я від мами навчилася готувати плов. Може, плов —

І, зазвичай мовчазна, Велика Ба торохкотить і торохкотить, наче відкриваючи й для себе самої, що знає не тільки картоплю, котлетки й улюблений борщ полковника. Якби раптом взялася вона переписати всі ці рецепти так, щоб з гучним заголовком, як в пані Віри, що б це вийшла за збірка? «Нічиї рецепти»? «Соціалістичні рецепти»? «Рецепти звідусюди й нізвідки»? Так, здається так було б добре — звідусюди й нізвідки. Так, як і пахнуть Цілики. А втім, моя собача думка: було би м’ясце, назва — то діло десяте... Та й «львівські» рецепти Віри — теж насправді

У Лілі, здається, немає національності — остаточно зникла десь в потязі Москва

Усі довкола, навіть домашні, вважають Ба росіянкою, але я ніколи не чув, щоб вона розповідала внучці якісь народні казки, співала російських пісень — не радянських, а саме російських. Чи радянські й російські одне й те саме? Одне заступило інше... Й запахів тої імперії не лишилося, крім старого «Букету імператриці», й то названого наново — «Червоною Москвою».

Велика Ба любить переповідати історію матері. Не цілу велику історію — бо її ніхто вже тепер не знає — а маленьку, крихітний епізод. В азербайджанському передмісті, попри свою русяву косу й блакитні очі, Ніна була своєю. Певно, ввібрала в себе запахи нафти, півдня та азербайджанського плову — густа гвоздика, кмин і кінза, петрушка й м’ята, шафран — і все та ж кориця. Ніхто й не помічав, чи вдавав, що не помічає, чужості Ніни. Аж так, що одного разу продавщиця смугастих пахучих кавунів, не вчуваючи жодної зради, зарепетувала до жінки:

— Чуєш, Нінко! Така біда!

— Ну й яка ж? — спокійно одповідала Ніна.

Кажуть, вона завжди говорила спокійно — й лише покидаючи Баку, спокій загубила серед вірменських речей на своїй вулиці.

— Ні, ну подумай тільки! Син на руській хоче женитись!

На цьому місці всі, звісно, сміялися, коли Ніна переповідала історію за столом у Баку. Тепер, коли Ніни немає, ніхто не сміятиметься. А Ніна, кажуть, тоді лише приховала усмішку та поспівчувала подрузі. Ну справді ж, така біда.

А Ліля виросла вже смаглявою. Наче від сонця й нафти набралася тих кольорів. І коли хтось із новоприбулих дітей партійних робітників або інженерів, які приїхали «підіймати республіку», вимовляв «ми, росіяни», кивала, мовляв, так-так, ми, — та геть нічого не відчувала. Там, на гарячому березі, де після купання часом лишиться на купальнику нафтова пляма, був її дім — двір, оплетений виноградом, маленька «басейка» з крижаною водою, де чекає на тебе найсмачніший у світі кавун, і дід-іранець Алі, який їй насправді, звісно, не дід, але так вона його називала — ніколи не мала іншого діда. Це був її дім. І до моря електричкою сорок хвилин, до чорного моря — не Чорного з великої літери, до якого вони їздили потім відпочивати в Криму, але просто чорного, з непомітними нафтовими течіями.

Одні казали там про Лілю «місцева» — як тут, у Львові, вона каже про інших. Хтось із приїжджих якось кинув про неї, як про азербайджанку, образливо — «одна з тих чурок», але вона подумала: раз так, то й нехай. А хтось називав — «чужою, руською» — і може, й була вона «руська», але не чужа. І Велика Ба вже тоді втомилася від усього цього. А як вийшла за льотчика-українця, то скоро почула й зрадливе — «хохлушка»... Вона згадує, й кожне слово б’є в ніс одним і тим самим запахом — образи. Й вчувається домішок люті, як та дрібка ярини в рецепті Віри.

У свідоцтва про народження своїх дітей Іван та Ліля записали різні національності: Тамарі — «росіянка», Олі — «українка». Ніби підкоряючись розтиражованій ідеї старшого й молодшого брата. Обидві онуки вже якимось дивом народилися росіянками. Так, навіть Маруся. Подумайте,

Велика Ба відкриває банку з аличею — я втягую носом повітря, люблю запах Ціликових варень.

— То й що, що нема аличі в рецепті? Зате в діда в саду вродила. Створимо свій рецепт. Наш власний, Марусю.

І він буде український, бо ти — українка, а я... Я не дуже знаю, хто я, — Ліля сміється.

І, як завжди, коли вона сміється — хоч це й нечасто буває — запах міста на Каспії посилюється й перебиває навіть запах варення з львівської аличі.

Насправді на городі в Цілика немає жодного дерева,

окрім самотньої яблуні. Аличу старий купив на базарі чи й взагалі нарвав із нічийного дерева при дорозі. На Замарстинові в полковника — грядочки, кущі малини й величезна теплиця. На то є причина. Та дружина полковника, як завжди, нічого не знає.