Оля заявляє, що потребує помічника. Генріх знизує плечима:

— Виторг не дозволяє. Ні в кого, певно, немає грошей на всі ці речі... А так, це ж і ваша крамниця. Робіть, що хочете.

Кулаки Мами Олі знову стикаються — зовсім, як у полковника. Того ж дня вона дає оголошення у газети, не дуже втім сподіваючись, що хтось відгукнеться на мізерну платню, і скотчем клеїть написане від руки оголошення: потрібен помічник.

Я чую, як, розставляючи речі на вітрині, вона приговорює сама до себе:

— Буде виторг. Буде.

І щось у ній змінюється. І все зміниться у крамниці — тільки поки не ясно що.

Чоловіків, які заглядають за оголошенням, не цікавить така маленька платня. Відгукується, правда, двоє жінок, готових працювати за будь-які гроші й тягати меблі, скільки потрібно, але Оля не наважується прийняти їх на роботу.

Помічник приходить звідти, звідки ніхто не чекав. Маруся повідомляє — її новий однокласник побачив оголошення на вітрині, коли проводжав Марусю.

— Коли що? — перепитує Оля.

— Так, він проводжав мене, мам. Ти ж сама постійно просиш, щоб я не ходила сама. Що тут такого?

І справді нічого. Просто новенький хлопчик — ще не розгледів, що Марусю ніхто в класі не любить — чи просто не бачить. Як у анекдотичній задачці: здорову людину просять показати, як сліпий проситиме ножиці — й всі починають щось нарізати в повітрі пальцями, забуваючи, що незрячий говорить так само, як всі. Так діти, здається, не бачили Марусю — тільки тому, що вона не бачила їх. Але хлопчик новенький...

— Його звати Степ. Тобто Степан, — виправляється дівчинка.

Їй вже тринадцять, до речі. Вік саме той — Джульєтти. Вони зі Степаном знайомі тижні зо два, не більше, — але скільки там треба, коли вже

Степан займається боксом і шахами. Хоча шахи тут ні до чого — важливо лише, що він впорається з трюмо й коробками — принаймні на двох із Мамою Олею. Та Степ не лише переставляє речі — залишається щось допомогти, сортувати, не проти записувати під Олине надиктовування назви товарів, роки їх народжень і поневірянь. Маруся

Поки що йому не дуже вдається:

— А чому ти ходиш сама по місту? — питає невлад.

— Я не ходжу сама. Хіба що з собакою. Ми його не тренували спеціально, але він чомусь дуже розумний...

Що ж, дякую за оце «чомусь», моя дівчинко.

— Ні, але хіба сліпим можна ходити самим?

— Ну я... — і так, вона виправдовується.

Розповідає однокласникові все про тростину, про те, як вивчила всі кривенькі бордюри у цьому місті, всі ями, ямки та ямочки на асфальті — як хтось вивчає ямочки на щоках того, кого любить. Як кожна тріщинка, яку решта людей кляне, стала Марусиним орієнтиром. Як вона точно знає, де закінчується австрійська бруківка — й починається радянський асфальт. Як орієнтується за дзвінками трамваїв, людськими потоками й просто — тримає місто у голові. Маленьке, тільки своє місто — обмежене вивченими маршрутами. Як легко збитися, щойно зимовий лід прокладе нові візерунки поверх знайомих, або ти просто злякаєшся — злякаєшся і загубиш хоча б на мить своє внутрішнє місто.

Маруся навіть розповідає Степу, як страшно нам було вперше — тоді, коли ми йшли вдвох якраз до цієї крамниці — по ключ. Маруся ще нікому цього не розповідала.

Генріх, до речі, стверджує й досі: немає таких ключів, пані Віра щось переплутала... Та малій тепер і не до експедицій — у неї ж кохання. От тільки мені здається, однокласник цікавиться нею, наче якоюсь звіринкою екзотичною. Чи мені не знати, що це таке — почуватися цирковою твариною? Ні, Маруся як собі хоче, але мені не подобається цей хлопець.

— А правда, що у сліпих дуже чутливі пальці?

— Звичайні, — всміхається винувато Маруся.

— Як це звичайні? У сліпих надчутливі пальці. Це всі знають, — і він пробує, ще невміло, незграбно, притиснути її до шафи.

Дзвенить порцеляновий посуд.

— Звичайні... — знову каже Маруся.

Ні, не подобається мені новий помічник. Але скоро Маруся погоджується й на перше побачення. Чи не занадто рано, думаю я, — й Оля теж сумнівається.

— Тільки діду ні слова! — погоджується нарешті.

І ось, Маруся й Степан прогулюються під зірками. Зірок у парку насправді майже не видно — їх затуляють віти дерев і світло тих ліхтарів, які ще не розбили. Але це й неважливо — Степан усе одно розповідає Марусі про сузір’я невидимі, про Діву й Стрільця і про найяскравішу зорю Сиріус із сузір’я Великого Пса. Певно, хлопець і для мене старається трохи — хоче, аби я не сказав нікому, коли він поцілує Марусю під старим дубом.

Я й не сказав нікому. А балакучі собаки все пронюхають на ранок і так. Але все одно, хлопець мені не подобається. І зовсім я не ревную, чого б це? 

Антикварка

 

Одного дня Мама Оля приходить додому й усміхається. Ні, мені не здається. Вона й пахне так — щастям.

І мугикає щось під ніс, якусь знайому мелодію з радіомушлі. І запихає до ледь живого «Мінська» замерзле м’ясо:

по-твоєму, почнеться велике зло? Саме з моєї маленької... вигадки? Бо я не брешу, я тільки трохи вигадую. Комбіную...

  

— Треба, до речі, купити новий холодильник. Якийнебудь якісний, що там тепер рекламують?

І вона далі співає. І ще ставить на стіл пакети з черешнями й абрикосами. І цілує батька, що нерухомо лежить на дивані.

— Усе добре? — сполохується старий.

— Усе чудово!

— Зустріла когось? — полковник підіймається на одному лікті, намагається встати, та щось його не пускає — не треба було лежати на лівому боці.

— Ні, кого? А ти про... — Оля чомусь згасає враз, ніби мелодія звучала — й замовкла. — Ні, тату, що ти. Кого я вже зустріну? Просто справи в крамничці йдуть... непогано.

— Таке скажеш, — відгукується полковник. — Ніби ти можеш щось вторгувати. Не вміли ми торгувати ніколи.

Так ось що за причина для радості — виторг. Невже Оля клялася собі недарма, й торгівля нарешті пішла? Хоча справді чого б це раптом... Я теж не вірю. Хіба що це диво, інакше кажучи — випадковість.

Оля замислюється на мить — певно, міркує: розповідати нам чи облишити. І вирішує, вочевидь, що розмовляти з полковниками так само марно, як з пуделями — переходить до важливіших справ:

— Доміку, а це я тобі купила.

Хай мене бультер’єр копне, то це вона купила мені, а не в суп? Справжні кістки! І вона їх мені купила. Це ж вперше у цьому домі їжу купили спеціально для мене, а не поділились з людського столу. Ще й така смакота. Навіть моє розуміння людської мови миттєво погіршується до рівня п’яти-десяти собачих команд — я дозволяю собі бути просто голодним, але щасливим собакою.

А Оля після паузи таки щось пояснює. Щось про крамницю та виторг... Дуже смачна кістка! А полковник у відповідь — щось про правду. Про правду? Я підіймаю голову. Але кістка така смачна.

Поки щастя наповнює мій живіт, полковник і Оля сваряться, здається, як ніколи раніше — та все це наче в тумані, все це мене не стосується. І тільки, коли я повертаю собі нарешті подобу порядного пса, я чую, як старий полковник виголошує патетично: з малої брехні, мовляв, завжди починалось все лихо. Цікаво, а він звідки знає?

— Тату, я ж просто розповідаю історії, — відповідає Оля, вона все ще пахне впевненістю та смакотою. — Ось вчора я продала книжки з бібліотеки розстріляного професора — одному поляку. І ти ж подумай, ці книжки справді комусь належали, а польських професорів справді розстрілювали, і в розстріляних справді були книжки. Так?

Полковник мовчки дивиться на доньку, а кімнату заповнює запах вітру і керосину, аж так, що здається, якщо хтось зараз ввімкне газ — дім злетить у повітря. А може, достатньо буде і слова. Та Оля не зупиняється, каже:

— Що поганого, якщо всі ці правди скомбінувати, як треба? Щоби продати те, що треба продати. Нам же брешуть в рекламі, нам брешуть політики. Та що там, я ж вчила дітей історії. Дітей! І скільки разів змінювали програму? І далі змінюють, тату, я від колеги чула! Ніхто насправді не знає, як було насправді. Це нас в Союзі навчили, що правда є, а її — немає. Хіба хтось записував? Ти ж розповідав сам, як мати спалила зошити твого батька. А я... Я просто продаю старі непотрібні речі, щоб назбирати доньці на операцію. І з цього