Ніч довга. Я не сплю й думаю, чи інші також не сплять. Оля, Маруся, Тамара й Маша — де б вона не була. Чи ми разом, хоч і далеко, чекаємо на новини?

Вранці жінки повертаються, з лікарняним запахом.

Минулося — просто серце. Те саме серце, якого всі так боялися. А за три дні повертається й сам полковник:

— Мене ще хвилин за п’ять до того серце схопило, й наші мене відвели у тінь, під тополю, — розповідає. — Я наче передчував. Серце передчувало.

Щасливе серце щасливчика.

Старий все бачив: «Та що ж ви!..» — кричав пілотам СУ-27. Але вони не чули. Сталося те, що сталося — й про це Цілики говорити бояться.

Старий не міг підвестися. Задихався. Зі сцени кликали рідні — він чув. Тільки не міг відгукнутись. Кора дерла спину, а спрага — горло, Бог, якого він так незлюбив — серце.

Про полковника всі забули.

— Коли молоді гинуть, людям байдуже до старих. Це і правильно, — каже.

Повітря хиталося, і полковник йому шепотів: нахилися ближче, мені би хоч трохи вітру. Дихати б. А тоді — все зникло.

— Мені снився хороший сон. Хлопчик, маленький такий. Рудий, клаповухий, схожий на мого брата. А може, й на мене схожий. Так виглядав би мій син... або внук.

Хлопчик зі сну не слухався, накидав зірок у колодязь, просто зняв їх із неба — й накидав. Полковник сварився: не можна, що як захочеться пити? Треба виловити зірки. Я не хочу пити, відповідав упертий малий. А я так хочу, — плакав старий полковник. Він прокинувся вже в лікарні. Й ще довго ніхто не приносив йому води — всі в лікарні були зайняті. 

Зайве пальне

 

Маша якось розповідала мені одну з тих історій, які дорослі просто так не розповідають. Про дитинство згадують щось таке миле — про запах мандаринів чи вітер з першого моря. Хіба розповідають про першу смерть? Але Маша розповіла. Мені — це ж усе одно, що нікому.

Перед самим від’їздом з Німеччини раптом прийшла зима. Маша куталася в трохи завелике пальто — мати з вітчимом тоді все скуповували на виріст. Було холодно, й Маша підбиралась все ближче — не лякав навіть запах. Так цікаво було роздивитися зблизька, як горять бензинові калюжі.

А калюжі рвалися вгору, спалювали тонкі сніжинки в повітрі. Ромка Лисицький не боявся стрибати. Дарма що на фото такі тонкі плечі й руки, дарма, що генеральський син. Маші навіть здавалося, саме він і вигадав ту розвагу. Втім, можливо, вона завжди поміщає Ромку у центр, неважливо — аркуша чи історії.

Пальне просто не було куди подіти. Тоді в радянських військах взагалі раптом з’явилось багато зайвого. Подейкували, один з генералів здав на металобрухт бронетранспортер. А інший — легендарний КрАЗ обміняв на два мерседеси. Ромка казав, це неправда. Може, і так. Тітці Галині принаймні іномарка так і не перепала.

Цистерн з пальним у Союз відправили всього кілька, якщо взагалі відправили, — намагалися все використати на місці, наприклад, продати. Під кінець навіть виливали паливо просто в німецьку землю.

Радянська військова частина вже залишала Німеччину. Тож ті діти були там випадково — останні радянські діти. На марки раптом об’єднаної Німеччини батьки купували їм речі на виріст, так, щоб вистачило надовго — назавжди. Хтось навіть купив п’ятирічній донечці вечірню сукню в лелітках на випускний; батьки Маші роздумували, чи не взяти про всяк випадок весільну сукню?

— Не взяли, — Маша вдала, що сміється.

Усі знали, в Союзі таких суконь, курток, кросівок ніколи не було. Щоправда, самого Союзу теж уже не було, але у військових містечках в це достеменно ніхто не вірив, — окрім, звісно, тих, хто обмінював КрАЗи на мерседеси. Втім, Маша вірила Ромкові...

Одне слово, в спорожнілому гарнізоні було трохи зайвого бензину, а в радянських дітей, що ще залишалися у Німеччині, — трохи фантазії та багато часу. Тож за порожніми боксами щось палало, доки останні дорослі зосереджено розбирали, купували, обмінювали і пакували.

— Вона дівчинка. Вона не стрибне, — сказав хтось з хлопчаків. — Дєвчонка!

Ті діти не знали про давнє свято Івана Купала, коли стрибали через вогонь і хлопці, й дівчата. Стрибали, навіть взявшись за руки — вогонь поєднував. Вогонь очищав — все списував, як війна.

— Вона не стрибне, точно! — піддакнув товаришу Ромка.

І наша Маша стрибнула. Вона ж і тепер смілива. І з дому втекла так, наче просто перестрибнула на інший бік.

Але ж справді — дівчинка. Волосся в неї було надто довге, аж до сідниць. Його майже й не обпалило. Просто злякалася, просто збилося дихання, просто обвуглені кінчики довгих кіс.

— Ну от, тепер батькам пожаліється... — буркнув хтось.

— Не пожаліюсь, — сказала Маша.

Тоді хлопці й взялися під’юджувати один одного. Стрибати через невеличку калюжу було тепер завданням, яке під силу й дівчаті.

— Дивися, косу не обпали, — кричали й стрибали все далі крізь вогняні лабіринти. Сміялись. І Маша стрибала з ними — тільки шарфом підв’язала довге волосся. Хлопцям стало замало стрибків.

— Усі ці калюжі — дурня! — сказав хтось.

Маша вже і не пам’ятала хто. Дітей лишалося мало, із різних класів...

— І хтось запропонував: «А якщо патрони у вогнище? Хто не боїться?» Ні, я їх відмовляла... Але не дуже. Я збрехала Ромкові, що в мене болить живіт. І він пішов зі мною, провести мене додому. А що ще було робити? Ну не жалітися ж? Ми ж не стукачі якісь.

Того хлопчика, якого тоді убило, Маша не знала. Його фотографія потім висіла у порожній школі — німецькі діти, мабуть, ще застали її на стіні.

Це така дивна розвага — кидати патрони в багаття. Як російська рулетка, тільки безжальніше. Летітиме в будьякий бік, і вже не зупиниш нічого. Це як розпочати війну.

Хлопців лупили батьки. Навіть нечесні генерали, можливо, відклали задля цього свої бронетранспортери та мерседеси. Хлопців обіймали матері, забули на час про останні покупки, про валізи, що відмовлялися застібатись.

А потім усі повернулися до Союзу — тобто до України, Грузії, Казахстану, Вірменії, Росії... Все починалося наново. Тільки всередині все, мабуть, було в людей старе. Нікому нічого не списувалося, крім генералів, — і навіть якщо стрибнути через вогонь. 

Машині шуби

 

Маша подзвонила знову, обережно перепитала, чи знайшовся дідусь, — і так знайшлася сама.

— Що з тобою сталося? — запитувала її тітка.

Що з нею

ставалося

всі ці роки, думав я.

— Нічого такого, — відповідала Маша. — Все добре, — й погрожувала, що кине слухавку, якщо буде надто багато питань.

Маша знайшла того, кого шукала. Вісім років тому вона приїхала до квартири Лисицьких у Санкт-Петербурзі — ніхто не відчинив їй дверей. Не з жорстокості, просто нікого не було вдома. Тож Маша залишилася на сходовому майданчику. Чекати, як маленький тихий солдат. А сусідам це не сподобалося... Й ось тоді наша Маша вийшла в нічний Ленінград, і так уже йшла і йшла вздовж ріки, як її прабабуся Ніна. Маша, як і вона, не збиралася повертатися.

Життя виявилося, звісно, не таке, як на її малюнках, але місто справді було прекрасним.

— Так, Ленінград гарний, — погоджувалася Оля. Вона ніколи не бувала в Санкт-Петербурзі, а тільки у Ленінграді, та й то проїздом.

Машине життя кудись йшло, довго-довго, як трамвай до гуртожитку на околиці. Маша брехала хлопчику з тонкими плечима, що вчиться у інституті, хоча волосся, напевно, пахло якоюсь шашличною, де вона мила посуд, а не бібліотекою. Все треба було ще трохи — потерпіти, попрацювати, вибратися... Справді почати вчитися, прийти до Ромки в модному платті та зі студентським посвідченням — аби він побачив: вона приїхала не дарма.

— Я ж вам подзвонила, — казала Маша. — Ви знали, що я в порядку. То й все. Я маю право на власне життя. Я й зараз не хочу до вас.

— Але твоя мати...

— Не хочу про неї чути.

Скоро Маші здалося, що вчитися пізно. Ромка любив її й так — іноді. А іноді любив іншу. Та тільки у Маші було руде волосся аж до самих сідниць. Коли Ромка в черговий раз її кидав, Маша спала з якимось художником, який, здається, більше любив хлопців — зате вчив її малювати. А взагалі — Маша раптом обурилася — вона не збирається тітці описувати все своє життя... А тепер? Тепер у Маші кредит, і якщо все піде за планом, то буде свій магазин з шубами, на проспекті...