На шум і крик прийшов виразно втомлений Микола. Його неначе щойно відірвали від нагальної справи.

— Що за шум? — невдоволено запитав він. — Щось сталося? Знову?

— Ігор не відповідає з каюти, — пояснила Оксана.

— Спить? — капітан запитально глянув на Григорія.

— Мабуть, випив, і… — вирішив той.

— Треба відчинити, — тяжко дихаючи, говорила смертельно бліда Наталя. — Виламати двері!

— Ану! — Андрій щосили почав штовхати двері плечем.

— Чи забули? — пильно глянув на Андрія капітан. — Двері відчиняються назовні…

Розгублений Андрій відійшов від дверей.

— Чогось я й справді — не того…

— Спокійно, не нервуйте, — мовив Григорій. — Зараз відчинимо.

Матрос спробував відчинити двері, але ті не піддавалися. Григорій пробував ще і ще, але без жодного результату.

— Зачинено зсередини, — глянув Григорій на капітана. — Намертво. Доведеться взяти інструмент… Щоб відчинити.

— Неси, — стурбовано відповів Микола.

Григорій хутко пішов і так само швидко повернувся. Поки його не було, всі вслухалися: що там, за дверима каюти?

А Григорій за допомогою якоїсь величезної залізяки й хитромудрого пристрою хоч і не одразу, але відчинив двері.

Усі, штовхаючись, буквально увірвалися до каюти. Те, що вони побачили, примусило Оксану істерично закричати. Наталя знепритомніла. Сашко ледь устиг підхопити її. Андрій застогнав, зціпивши зуби. Капітан і матрос мовчали.

На стільці біля ліжка сидів мертвий Ігор із викруткою-заточкою в грудях.

Андрій і Григорій кинулися до нього, але було зрозуміло, що хазяїну яхти вже нічим допомогти не можна.

Сашко виніс Наталю в коридор, де та розплющила очі.

— Сашку, мені дуже погано, — прошепотіла Наталя. — Віднеси мене до нашої каюти…

— Так, зараз, — захвилювався Сашко. — Потерпи, люба.

Він поніс дівчину до їхньої каюти, а в Максимовій, де знайшли Ігоря, ридала Оксана. Андрій не знаходив собі місця.

— Як це?! — запитував він у всіх. — Як? Сам себе? Чи хто? Хто? Я нічого не розумію…

— Аж по руків’я… — зауважив капітан. — Самому собі так не засадиш…

— Але хто б міг проникнути до замкненої каюти? — міркував Григорій. — Може, він і справді сам себе… З горя?

— Нісенітниця! — обірвав його Микола. — Мені зрозуміло, що вбивця — серед нас. Нікому не можна залишатися на самоті. Всім потрібно слідкувати один за одним, як кажуть. Швидше б ми дійшли до порту…

— Але навіщо ці безглузді вбивства? — в розпачі питав Андрій. — Навіщо?!

— Якби ж знати, — знизав плечима капітан. — Знати, хто і з якою метою…

— А може, це ти, капітане, відправив на той світ наших друзів?! — закричала Оксана. — Га?! Зізнавайся! Хто, крім тебе, міг це зробити?!

— Припиніть істерику! — гаркнув Микола. — І не городіть тут казна-що! Ігор був моїм другом, а не просто власником яхти!

— Оксано, ти не те говориш! — гаряче переконував дівчину Андрій. — Капітан був з нами, коли…

— Я нікому не вірю! — вигукнула Оксана.

— А це цілком справедливо, — раптом спокійно промовив Микола. — В нашій ситуації.

Наталя і Сашко сиділи в каюті, тісно притулившись одне до одного. Наталю Сашко не так обіймав, як підтримував, аби та зовсім не звалилася на ліжко. Вона, неприродно бліда, аж якась зелена, дихала все важче. Сашко розгубився, був зовсім безпорадним після всього баченого, пережитого, з хворою Наталею поруч…

— Як ти, Наточко? — запитав він, хоча звучало це доволі недоречно.

— Схоже, мене геть захитало… — прошепотіла дівчина. — Раніше такого не бувало. Мені погано, Сашку… Слабкість, холодний піт… Мене нудить… Вибач, мені треба в туалет…

І Наталя, за допомогою Сашка, хитаючись, пішла до туалету. Дівчина схилилася над унітазом, спробувала виблювати, але їй це не вдавалося. Після кількох невдалих спроб Сашко змушений був провести її назад.

— Як холодно… — простогнала Наталя.

— Холодно? — злякався Сашко. — Зараз я тебе укрию. Це минеться. Морська хвороба…

Сашко дбайливо укрив Наталю ковдрою, осмикнув так, аби дівчині було тепло.

— І навіщо Ігор нас тут зібрав? — ніби у напівсні говорила Наталя. — Адже нам нема чого доброго й згадати… Максим — заздрив усім і завжди, Ігор — нікого за людину не мав… Настя — спершу з Максом крутила, потім з Ігорем зійшлася… А Ігор заради неї Оксану кинув. Оксанка Андрія від дружини відбила. А я, дурепа, на них трьох дивилася, гадала — з ким краще бути…

— Ти?! — Сашко був просто приголомшений.

— Дурненький, — шепотіла Наталя. — Поки ти за Оксаною сохнув, вона часу не гаяла. Так ми з тобою і зустрілися — дві егоїстичні самоти. Всі ми егоїсти, всі ми гади… І капітан, мабуть, до жінок ласий, а Григорій — то взагалі… Слизький тип. Кім — убивця… Боже, ну чому ж так гойдає, чому так холодно?..

— Так, ти маєш рацію, — Сашко немов прозрів. — Кім! Як я зразу не збагнув! Він, справді, він! Але ти не права в іншому: ми з тобою кращі за інших! А Кім… Зараз ми йому влаштуємо!

Наталя мовчала, немов задрімала. Сашко несподівано насторожився: хтось кілька разів пройшов по коридору туди-сюди за їхніми зачиненими дверми. Кроки було добре чути в каюті. Сашко напружено вслухався, тоді підвівся з дивану. Швидко, мов у лихоманці, оглянув каюту, шукаючи щось.

І, здригнувшись від несподіваного, тихого, але наполегливого стуку в двері, схопив манікюрні ножиці й міцно стиснув їх у руці. Підійшов до дверей, прислухався… Стук повторився — ще більш наполегливо. Сашко приготувався до зустрічі невідомих гостей — став, немов перед стрибком, і рвучко відчинив двері.

За ними виявилися Микола і Григорій. Матрос перелякано дивився на ножиці в руці Сашка, а капітан підозріло оглядав самого хлопця і його каюту.

— Що тут у вас? — нарешті запитав Микола.

— Нічого надзвичайного, — з полегшенням відповів Сашко. — Наталю мучить морська хвороба. Її нудить, морозить…

— Вибачте, а ножиці вам для чого? — поцікавився Григорій.

— А! Я було подумав… — Сашко з деяким подивом глянув на свою руку. — Страшнуватий день видався… Кроки за дверима…

— Зрозуміло, — коротко сказав Микола. — Андрій з Оксаною пішли до себе в каюту, а ми перевіряємо: чи все гаразд на яхті, якщо тепер так можна говорити… Шторм посилюється… А ножиці ви покладіть, будь ласка…

— Так-так, звичайно, — відступив від дверей Сашко. — Та ви проходьте, прошу.

Капітан і матрос пройшли до каюти. Микола уважно подивився на Наталю, яка прихилилася до подушок. Її очі були широко розплющені, немов скляні, обличчя відсвічувало синюватим відтінком, а з рота повільно текла жовта піна…

— Ви певні, що з Наталею все гаразд? — аж занадто спокійно запитав Сашка Микола.

Сашко повернувся і застиг на місці від несподіванки. Микола зробив крок уперед, а Сашко, немов прийшовши до тями, кинувся до Наталі.

— Ні! Ні!!! — дико закричав Сашко.

Він припав до Наталки, хотів обійняти її, але та тяжко, без ознак життя, повалилася на бік. Сашко, завиваючи, впав на підлогу й закрив обличчя руками.

— Усе, — тихо сказав Григорій. — Мертва.

— Ви в каюті були самі?! — підступив до Сашка Микола. — Відповідайте!

— Так… — ледь чутно відказав Сашко.

Капітан, багатозначно вказавши Григорію на Сашка, уважно оглянув обличчя Наталі.

— Отруєна! — констатував Микола. — Зумисне вбивство, як пише карний кодекс. Олександре, коли їй стало погано?

— Не так давно… — крізь сльози ледь мовив Сашко. — Ми просто випили чаю, а вона — сік, розбавлений водою… Ніхто ж обідати не хотів… Її отруїв Кім! Вона сама сказала: «Кім — убивця!!!»

— Сядьте! — наказав Микола. — Спокійно! Грицю, хто готував напої?

— Кім готував, я подавав, — відповів переляканий Григорій.

— До Кіма! — гукнув капітан.

І троє чоловіків вискочили з каюти.

Вони бігли, не оглядаючись, до камбуза. Коли капітан і матрос увірвалися до корабельної кухні, там наводив лад кок-здоровань.

— Ти, мордо! — заволав Григорій і вхопив величезний ніж. — Отруїв!