Але Кім мовчки, вправно перехопив руку матроса, вивернув її й спокійно відібрав ножа. Григорій застогнав від болю і присів на підлогу.

— Отруєно Наталю, — капітан пильно вдивлявся у вічі кока. — Судячи з усього, тим соком з водою, які ти готував тут. Що скажеш?

— Ви самі знаєте, що всі напої й продукти проходять перевірку спецвідділом Ігоря Олеговича, — суворо відказав кок. — А мені навіщо — дівчину? Га? Ігор мене з того світу витягнув. Навіщо мені?.. Вечір уже. Спробуйте відпочити. Бог дасть, вранці будемо в порту…

— Так, будемо, — зціпив зуби капітан. — Але тільки спробуй ступити хоч крок звідси… Я тобі такий відпочинок улаштую… гірший за всяку в’язницю…

Кім мовчки витирав руки рушником.

— А Олександр де? — раптом озирнувся Микола. — Він же за нами біг?

Немов за командою матрос, капітан і кок помчали назад, до каюти Сашка й Наталі.

Коли всі троє увірвалися до неї, то побачили страшний безлад, якого щойно тут не було. Маленький столик було перевернуто, речі розкидані. Наталя, як і раніше, лежала на дивані… А на підлозі, задушений міцним корабельним канатом, простягся посинілий Сашко.

— Чорт! Чорт!!! — лютуючи, кричав капітан. — Як ми могли його залишити?!

— По-твоєму, його теж я ухойдокав? — запитав Кім у Григорія. — Але… Може, це зробили його друзі? Або Михайло з Віктором?

— Навіщо?! — кричав капітан. — Поясни мені — навіщо?! Віктор стоїть на вахті, Михайла зачинили на сто замків! А друзі… Ну, коли ж у них є час шастати і людей убивати?

— Та час знайдеться, при бажанні, — спокійно мовив Кім. — Тільки справді — яка його друзям користь від цього вбивства? Щось тут не так. Чогось ми не знаємо чи не розуміємо. Я читав в одній книжці, існує такий собі «фактор ікс»…

— А-а-а! — заволав Григорій, виразно не в собі. — Клята «Наяда»! Як я не хотів іти цього разу! Ну просто бачив, відчував! Це проклята кимось посудина! Але тепер я точно знаю, хто вбив усіх! То та клята парочка, Андрій з Оксаною! Всіх порішили вони! До них, бігом!

Яхту несамовито гойдало на хвилях. Судно почало страхітливо рипіти. Загрозливі звуки було чутно навіть крізь завивання вітру й потужні удари хвиль.

Капітан, кок і матрос мчали до каюти, в якій зачинилися Андрій і Оксана, передчуваючи лихе. Микола щосили почав гримати у двері.

— Оксано, Андрію! — кричав він. — Це капітан. У вас усе гаразд? Відповідайте!

— Усе гаразд? — почувся голос Андрія крізь зачинені двері. — Це на твоїй довбаній яхті? Ми живі! І ти нас не дістанеш! Ми не вийдемо!

— Ви бандити! — долинув і голос Оксани. — Ви вбиваєте всіх! Шайка! Але в нас є чим вам по головах надавати!

— Нікому не відчиняйте! — натомість крикнув Микола. — Сидіть і не виходьте! Вдосвіта ми будемо в порту!

— У них там уже точно «дах їде», — зауважив Григорій. — Нічого, поліція розбереться.

— Нам також не завадить усю ніч бути разом, — додав Кім. — Або ж забарикадуватися кожен у своїй каюті.

— Ось що, Григорію, — сказав капітан. — Зміни Віктора на вахті і пришли його сюди. Він буде охороняти двері, щоб ця парочка не вийшла, і щоб до неї ніхто не зайшов. Кіме, а тобі краще за все розміститися разом із Михайлом. Я ж буду з Григорієм. І всі наглядатимемо один за одним. Ходімо, перевіримо, як там Михайло…

— Ну, капітане, — роздратовано і з погрозою мовив Григорій, — якщо з Михайлом що-небудь… Викинемо тебе за борт! Так і знай! Михайло і Вітя мене підтримають. Це ти винен в усьому! Розвів тут на судні…

— Мовчати! — гаркнув капітан. — Виконуй наказ!

— Гришо, не чіпай капітана! — тихо сказав Кім.

— Іди по вахтового! — наказав Микола Григорію. — Бігом!

Григорій, зло озираючись на Кіма й Миколу, подався нагору. А крізь двері каюти знову почувся голос Андрія.

— Що там знову?!

— Нічого! — відповів капітан. — Кажу вам: сидіть і не виходьте! Все зрозуміло?

— Що ж незрозумілого? — озвалася Оксана. — Не діждетеся!

Тут з’явився матрос Віктор.

— Капітане? — запитально глянув він на Миколу.

— Вітю, треба взяти під охорону цю каюту — Андрія й Оксани, — пояснював капітан. — Їх не випускай, хай там паряться до ранку. Не спи, будь обережним. Я на мостику. Кім буде з Михайлом. У разі чого — клич негайно.

— Зрозумів, — кивнув Вітя. — Ви ж мене знаєте — не засну!

— Гаразд, — сказав капітан. — Ми підемо до Михайла. І чому я пістолет на борт не взяв?..

Віктор лишився біля каюти, а Микола й Кім втомлено пішли до Михайла. Нарешті вони дісталися до каюти стюарда. Капітан витяг ключ із кишені.

— Хоч би не зачинився зсередини… — пробурмотів Микола.

— Виламаємо, — відповів здоровань Кім. Попри побоювання, капітан легко відчинив двері. Микола й Кім увійшли до каюти Михайла. Той лежав долілиць на ліжку. Капітан і кок стривожено перезирнулися й кинулися до матроса. Перевернули його догори лицем. Той плямкав губами й похропував.

— Хоч одна людина спить здоровим сном, — з полегшенням мовив капітан і додав, глянувши на Кіма. — Отже, залишайся. Я — до Григорія.

Кім, схрестивши ноги по-східному, сів на підлогу так, щоб Михайло не зміг вийти з каюти, не зачепивши його. А Микола пішов, зачинивши за собою двері.

Уранці наступного дня Микола і Григорій, невиспані, зі щетиною на обличчях, йшли до каюти Андрія і Оксани.

— Здається, — мовив Григорій, — жахи скінчилися. Ще кілька годин, і ми будемо в порту.

— Так, поліція чекає, — втомлено відгукнувся капітан.

— Сидіти ж вам доведеться, — похмуро зауважив Григорій. — Хто на судні за все відповідає?

— Не переймайся щодо мене, — холодно відповів капітан. — На березі в усьому розберемося.

Тут вони зупинилися мов укопані… Григорій лишився так само похмурий, а в капітана від злості перемінилося на обличчі. Біля каюти Андрія й Оксани лежав мертвий матрос Віктор.

У грудях у нього стирчала викрутка, схожа на ту, якою вбили Ігоря.

— Жах триває, капітане, — не змінюючи виразу обличчя зауважив Григорій. — І, здається, крім тебе, вбивства нікому не потрібні!

— Мерзотнику! — капітан втратив контроль над собою і вхопив матроса за горло. — Мені це навіщо?! Друга вбивати?! Його друзів? Мій екіпаж?! Я ж з тобою всю ніч на вахті був!

Григорій з хрипінням вирвався з рук Миколая.

— А хто знає, — видушив матрос із себе, — що ти зі мною був? Може, я заснув, а ти в цей час…

Микола коротко вдарив під дих Григорія, і той упав. На шум прибігли заспані Михайло й Кім. Вони застигли на місті, коли побачили вбитого Віктора і Григорія, який корчився на підлозі.

— Гриша тут якусь єресь несе, — втомлено заявив капітан, — от і довелося…

— Треба до каюти заглянути, — крізь зуби мовив Кім.

Микола, не передбачаючи нічого доброго, спробував відчинити двері каюти Андрія й Оксани. Ті легко піддалися… Всі перезирнулися, чекаючи найстрашнішого. Але… в каюті ні хлопця, ні дівчини не було. Проте ілюмінатор був відчинений.

Григорій, хитаючись, підвівся і також зазирнув до каюти.

— Так я і знав, — прохрипів він. — Утекли, гади! І Вітю вбили…

— Куди вони могли втекти? — заперечив Кім. — В ілюмінатор людина не пролізе… З яхти втекти неможливо, хіба сторч головою в хвилі — і на дно… Зараз ми їх знайдемо…

— Знайдемо, аякже! — розлютився капітан. — А ви що ж, усю ніч не спали, за коридором пильнували? Он, поопухали від сну! Казав — не спати!

— Ми один за одним наглядали, — зі сльозами говорив Михайло, дивлячись на мертвого Віктора. — Щоб ніхто нікуди…

— Чорт усе забирай! — Микола знесилено притулився до стіни. — Вітю, вибач нас…

— Давайте, я кави заварю, — запропонував Кім. — Бо ми зараз усі попадаємо…

— Гаразд, — погодився Микола. — Ходімо на камбуз. Але спочатку покладемо Вітю…

Підняли тіло матроса, занесли його до порожньої каюти і поклали на диван. Постояли кілька секунд…

Ішли до камбуза мовчки — вже не було сил ні сваритися, ні висловлювати вголос підозри. Всі чекали на швидке прибуття до берега.