Хлопець часто чекав на неї вечорами, а вона приходила вже поночі, пізно, і сказавши йому кілька ласкавих слів, знову і знову телефонувала колегам, щось уточнюючи й про щось домовляючись. Син часто чув незрозумілі йому слова «баланс», «місячний звіт», «проводка», «кредитна історія», «мітинг в суботу». При слові «мітинг» він уявляв собі скупчення людей із прапорами на майдані, вигуки: «Геть! Ганьба!», але усвідомлював, що мамин «мітинг» означає просто зустріч колег із нею, Оленою Георгіївною, чергове зібрання співробітників з різних «філій», як вона часом казала.

Марко хотів, щоб мама добре відпочила і не плакала іноді вечорами, гадаючи, що він уже спить і не чує її схлипувань. Тому він і погодився їхати на Червоне море, в невідомий Єгипет. Що там є, крім пірамід, які намальовані в підручнику? Фінікові пальми? Крокодили? Марко до пуття не знав. Але одного вечора, дивлячись телевізор, він побачив фільм про живих істот Червоного моря, про коралові рифи, чудернацьких, різнобарвних риб, які мешкають серед коралів, і… Страшенно захотів побачити все те на власні очі. Він погодився заради мами, але тепер і справді хотів у цю мандрівку.

І ось незабаром мрія — мамина і його — мала здійснитися. Все необхідне вже було: і квитки на літак, і туристичні путівки, і навіть оці чудові маска, ласти і трубка!

Марко вирішив, що буде вести зворотній відлік днів до їхнього від’їзду. Він, звірившись із календарем, просто виписав числа місяця у стовпчик, і почав щоранку викреслювати одне з них, наочно спостерігаючи наближення дня і часу початку далекої подорожі.

Після того, як щаслива мама принесла Маркові знаряддя для майбутнього підводного дослідження рифів та інших чудес Червоного моря, хлопця охопили докори сумління. Цього разу зовсім з іншого приводу. Адже він потай, як і багато хто з його однокласників, час від часу курив цигарки, ховаючись від завуча, вчителів, а перед поверненням додому ретельно набивав рота жувальною гумкою — щоб мама не почула огидного запаху. Проте вона все одно відчувала, що Марко курив, і частенько сварила хлопця. Але тепер, в цей день, всередині у ньому щось ніби перевернулося, і він відчув, що не в силі більше брехати мамі, ховати запальничку й сигарети… Марко з деяким подивом і ніяковістю усвідомив, що йому соромно. Він рішуче відклав маску і ласти, встав, знайшов напівпорожню пачку із цигарками, зіжмакав її і викинув у відро зі сміттям. Усе, досить бути як усі. Досить мавпування. Він сказав «ні» — отже, так і буде. Крапка. Більше жодної сигарети, очманіння в голові, кашлю вранці й сумних поглядів мами. Є у нього, зрештою, характер чи ні?

У школі Марко затято стримував себе, аби не розповісти всім про те, що він поїде на канікулах не просто кудись, а на Червоне море. І не просто так, а з новими причандалами для плавання серед коралових рифів!

Проте Марко не розказував про це, бо не хотів видатися наївним і кумедним. Він-бо знав, що мало не півкласу, його друзі й приятелі, вже їздили до Єгипту, Туреччини, дехто бував у Греції, а Оленка з батьками навіть відпочивала на Канарських островах. Тому щодо «простого» Єгипту він вирішив поки що не говорити.

Після уроків Марко поспішав додому: він хотів черговий раз помилуватися своїм підводним спорядженням і почитати книжку Жака-Іва Кусто про корали. Велику книгу з гарними фотографіями таємничих глибин морів і океанів він, на свій подив, знайшов, забуту серед інших, у великій книжковій шафі.

За школою, там де пролягав його шлях додому, в закутку, утвореному стіною сусіднього будинку і кущами, він побачив гурт підлітків і одного хлопця — Валеру — з випускного класу. Всі вони реготали, курили, а дехто, не криючись, пив пиво.

— Марику! — гукнув йому Олег з паралельного класу. — Підходь, посмалимо!

— Та… — знітився Марко. — Я поспішаю.

— Сьогодні ніхто нікуди не поспішає, — авторитетно заявив Валера. — Хіба що на «метадон».

Усі вибухнули реготом, але Марко не зрозумів, у чому полягає дотеп.

— Сьогодні грає наше «Динамо» із «МЕТАлургом» з ДОНецька, тобто з «МЕТАДОНом», — сміючись, пояснив йому Олег. — Усі просто пруться від такого «метадону»!

— Слухай, Марику… — почав був Валера.

— Я Марко, — поправив його хлопець; він не любив, коли його називали «Мариком».

— Марко, Марик, яка різниця? — знизав плечима Валера. — Зроби затяжку, закайфуєш!

— Точно, — погодився зі старшим однокласник Марка Вітя. — Плющить кльово, конкретно.

— Я кинув курити! — заявив Марко.

— Давно? Ну ти даєш! — зареготали хлопці, розпитуючи Марка і коментуючи його вчинок. — Кидати — шкідливо для здоров’я!

— Замовкніть, — несподівано обірвав усіх Валера. — Може, Марко серйозний чувак і смалити хоче щось серйозне? Так спробуй косячок! Трава — суперова!

Валера простягнув запалену самокрутку Маркові. Хлопці замовкли і уважно дивилися: що ж зробить Марко? Мовчання і погляди ставали нестерпними. Марко, аби всі відчепилися від нього, взяв самокрутку і звично затягнувся — раз, другий… Йому сподобалося, і хлопець почав швидко й глибоко затягуватися ароматним димом. Валера ледь відібрав у нього залишок косяка.

Відчуття від цього куріння у Марка були зовсім не такі, як від звичайної цигарки. Тіло раптом стало легеньким, невагомим, думки десь розвіялися… Усе стало довкруж якимось не таким — високий колись ліхтар раптом виявився меншим за бетонний бордюр доріжки, і це було страшенно смішно! Марко почав реготати, як навіжений, і вслід за ним реготала вся компанія.

— Ну як, кайф? — поцікавився Валера.

— Ага! — продовжував реготати Марко. — Ви всі такі прикольні! Я не можу… Ха-ха-ха! Ну й морди у вас! І небо зелене!

— Так, — зрозумів щось Валера. — Для початку фатіт. Абзац… Топай додому. Якось зберемося на хаті, кайфонемо по-справжньому. Покажу вам, салабонам, як ширка вставляє!

Усі підлітки зацікавлено дивилися на Валеру, а той розвернув Марка в потрібному напрямку і легенько підштовхнув — мовляв, якщо ти поспішаєш, то йди, і взагалі, досить із тебе… Марко покірно пішов геть, похитуючись і час від часу сміючись невідомо чому.

Удома хлопцеві було вже не до сміху. По-перше, мама страшенно злякалася, побачивши, що із сином коїться невідомо що. По-друге, в Марка почала страшенно боліти голова. Такого болю він ніколи раніше не відчував, і то було жахливо. Зрештою, його почало нудити, й відтак хлопець довго блював у туалеті. Маркові наче трохи полегшало, але раптом почало трясти, мов у пропасниці. Він цокотів зубами, йому було зимно, і водночас він обливався холодним потом.

Олена Георгіївна не на жарт захвилювалася — вона не знала, що з сином, як йому допомогти. А він нічого не міг пояснити, тільки часом, між нападами лихоманки й нудоти, безглуздо усміхався, дивлячись на стелю. Рішення матері було просте: вона кинулася до сусідки і доброї знайомої, лікаря Лариси Едуардівни.

Та все швидко зрозуміла.

— Марко, — пояснила вона Олені Георгіївні, — накурився чи то марихуани, чи якоїсь «міцнішої» дурманної суміші. У кожного може бути своя реакція на наркотик, тим більше, що Марко, вочевидь, спробував таке зілля вперше.

Наступного ранку мати не пустила сина до школи і сама не пішла на роботу. Після того, як Лариса Едуардівна змогла привести хлопця до тями, вона пояснила пані Олені, як слід діяти далі, що робити з Марком як з погляду медичного, так і з психологічного. Найприкріше для хлопця полягало в тому, що все трапилося напередодні, буквально за кілька днів до запланованої поїздки, до омріяного відпочинку в Єгипті. Мати була шокована, пригнічена, розгублена, налякана… Вона пішла до школи, розбиратися, за її словами, а Марко проклинав свою слабкодухість. Він згадував і згадував той момент, коли взяв із рук Валери кляту самокрутку… Як він міг так учинити? Марко просто не знаходив собі місця. І хоча фізично він почував себе майже нормально, докори сумління не давали йому спокою.

Марко чекав на маму, яка саме зараз, як він уявляв, з’ясовувала все, що сталося в школі… І це теж було страшенно кепсько… Як далі йому спілкуватися з хлопцями, які бачили його «подвиг», з Валерою? Марко поки що не знаходив відповіді на ці питання. Він просто хотів або забути цей випадок як жахливий сон, або швидше поїхати геть із міста, подалі від школи, або ж принаймні поринути в мрії, в якийсь інший вимір, перенестися до далеких позаземних світів…