— Як їм вдалося засікти нас поблизу Інгватора? — дивувався каптан «Хамсіна» Ягор, на прізвисько «Шлунок» — він міг з’їсти за один раз неймовірну кількість їжі. — Я тебе питаю, Абу! Ти ж у нас відповідаєш за безпеку!

— Звідки мені знати! — огризнувся Абу і почухав свою чорну бороду. — Не так давно корабель Коваленка оновлювали. Деякі вантажі, які транспортували із Землі на Місяць, вдалося розпізнати через сканування. Але більша частина була захищена. Що виготовили для «Гетьмана Виговського» на заводах їхнього Січеслава — невідомо…

— Чорт забирай… — скреготнув зубами Ягор. — А ти що думаєш, Еліс? Як діяти далі? Ти ж у нас розумниця… Попри твоє біляве волосся.

— Це, сподіваюся, жарт, Ягоре? — Еліс примружила зелені очі й несамохіть поправила свої світлі пасма. — Вихід, наскільки я розумію, один — трансляція потрібного нам агресивного коду ДНК туди, до них…

— Це надто небезпечно, — захвилювався Абу. — По-перше, для вдалої, тобто точної передачі агрес-коду нам потрібно дуже близько підійти до військового корабля. По-друге, в нас є тільки одна-єдина детальна карта генетичного коду… Коду одного з членів екіпажу «Виговського». А решта? Вони ж не будуть танцювати під нашу музику. Та й підійти близько ми не можемо: як з’ясувалося, українці нас бачать…

— То ми просто прогуляємося й помилуємося тим, як повз наш ніс проходить цілий корабель з неонієм вартістю один мільярд УГО? — роздратовано мовив Ягор. — План такий: наш бортовий човен-розвідник відволікатиме екіпаж «Гетьмана Виговського» на себе, а ми тим часом підійдемо ближче і… як жахнемо з транслятора нашою фірмовою ДНК…

— Зрозуміло, — приречено мовив Абу. — Еліс, як завжди, має рацію…

— Так, — загарчав «Шлунок», — бо вона розумніша за тебе! Виконуй!

— Єсть, капітане! — відповів Абу і гукнув: — Хані!

На заклик прибіг якийсь неохайний пірат. Вигляд він мав такий, наче годин зо двадцять спав десь у контейнері для сміття — із відповідним виразом зім’ятого обличчя, чужої заношеної форми канадійських космічних сил й відповідним «ароматом» він неї. Еліс, а потім і Ягор гидливо скривилися.

— Скільки разів тобі треба нагадувати, щоб ти помився?! — зашипіла Еліс. — Не корабель, а помийниця!

— Викинь ту форму! — горлав Ягор. — Ти її не знімаєш уже півроку! Вдягнись по-нашому!

— Гаразд, капітане, — примирливо мовив Хані. — Я помиюся і викину форму. Хоча вона мені нагадує про звитяжні…

— Замовкни! — геть розлютився Ягор. — Не команда, а юрба на юпітеріанській кориді!

— До того ж, — не здавався Хані, — змінювати одяг і митися перед операцією — погана прикмета!

— У дупу твої прикмети! Збирай своїх волоцюг, і до справи! Зараз я вам усе розповім…

— Слухаю і скоряюся, — вклонився Хані, вочевидь, не дуже злякавшись ґвалту і погроз. — Уже йду всіх збирати на нижній палубі.

«Хамсін» почав полювання на «Зірку Вірджинії». Але, щоб здобути вантаж, слід було розв’язати надзвичайно важке завдання — знешкодити, знищити, відтіснити, врешті-решт ізолювати військовий корабель супроводу під командуванням капітана Коваленка.

— Мерке, Путі! — шукав Хані своїх друзів-піратів на нижній палубі. — Радіація на вашу голову! Де ви є?

— Не галасуй! — озвався Путі з якогось закутка. Він був добряче напідпитку. — Ми тут і готові до бою!

— Я бачу, що ви готові, — багатозначно мовив Хані. — А єфрейтор Мерке де?

— Так точно! — гаркнув Мерке, який неначе з’явився просто з повітря.

— Що — «так точно»? — не зрозумів Хані.

— Ведемо спостереження за «Гетьманом Виговським»! — доповів Мерке.

— А ти не такий дурний, як видаєшся, — показав у посмішці свої гнилі зуби Хані. — Ви обидва, слухайте завдання «Шлунка»…

І Хані почав детально розповідати, що належить робити їм і роботам-солдатам.

Глава 3

Напад

Джеремі Дуглас, попри те, що був від природи веселий і дотепний чоловік, сидів у капітанській рубці корабля похмурий, навіть засмучений.

— Джеремі, що сталося? — заступник капітана Том Леніган зазирнув у рубку до Дугласа.

— Поки що, дякувати Богові, нічого поганого… — мляво відповів Джеремі.

— То звідки ж такий настрій? — поцікавився Том.

— Настрій нормальний, — буркнув Дуглас.

— Слухай, старий, — примружився Леніган. — Ми з тобою випили не одну пінту… кави! І я знаю, коли ти в доброму гуморі, а коли — ні. Кажи прямо: в чому річ?

— Не знаю, — хитнув головою Дуглас. — Мене мучить погане передчуття…

— Передчуття чого?

— Невідворотності нападу покидьків-піратів на нашу «Зірку» і на корабель охорони, — пояснив Джеремі. — Я впевнений, що вони вже «пасуть» нас. Надто цінний вантаж ми веземо.

— Але ми можемо цілком покладатися на чесніть і професійність українських військових, — зауважив Том. — Чи ти в них сумніваєшся?

— Облиш, — потягнувся Дуглас в кріслі. — Ніхто не заперечує сумлінності й фаховості українців. А капітана Коваленка, як тобі відомо, я знаю особисто. Знаю досить давно. Пам’ятаю, ми якось удвох, пліч-о-пліч, оборонялися від медузоїдів із зоряної системи Латсефи… Тим потворам спало на їхню убогу гадку знищити всі білково-нуклеїнні форми життя в Галактиці… Після вирішального бою ми лишилися живими. Тільки ми удвох, можеш уявити? Вибач, я поринув у спогади… Але сучасні піратські космокораблі, на жаль, мають не гірше обладнання й озброєння, ніж «Гетьман Виговський». Крім того, я гадаю, що, крім звичайного збройного нападу, пірати можуть застосувати різні хитрощі й технічно-наукові новинки проти нас.

— А тобі не здається, Джеремі, — скептично мовив Леніган, — що ти просто втомився і твоя фантазія надто розбурхалася? Все, на що здатні пірати, — тупий напад, спроба захопити «Зірку» і знищити український корабель. А мені здається, це неможливо. Ти знаєш про системи нападу і захисту на «Гетьмані Виговському»?

— Знаю, — кивнув Дуглас. — Ба більше: і наш транспортовий корабель не таке вже безневинне ягнятко… Але, але, але…

— Окей, — здався Том. — Ну, і що ти пропонуєш?

— Поки що — уважно стежити, чи не летять за нами непрохані гості, — Джеремі натиснув кнопку автомата-кавоварки, і до капітана виповзла на маленькій таці чашка з гарячою кавою. — А далі будемо діяти згідно узгоджених планів із українськими військовими й нашими…

Дуглас не встиг закінчити думку. «Зірку Вірджинії» трусонуло так, що враз усе освітлення зникло, але в ту ж мить увімкнулося аварійне. Леніган не втримався на ногах, похитнувся, а чашка з гарячою кавою перекинулася просто на коліна Джеремі. «Фак!» — заволав Дуглас, і в цей момент до рубки вбіг штурман Норман Волес і їхня колега, медик, порадниця в будь-якій ситуації і взагалі, добрий геній корабля Джулія Маккензі.

— Капітане, атака! — доповів Волес.

— Що пошкоджено? — витираючи штани, запитав Дуглас.

— Пошкодження мінімальні, — говорив Норман. — Другий хвостовий сканер і частково система приземлення.

— Ч-чорт! — рудий Джеремі завжди легко червонів, ось і зараз став кольором обличчя подібним до буряка. — Захист?

— Виставили! — в один голос доповіли Джулія і Норман. — «Гетьман Виговський» шквальним вогнем, здається, теж пошкодив корабель піратів. Принаймні, той зник…

Несподівано озвався змінений через перешкоди голос Северина Коваленка з екрану відеозв’язку. За мить з’явилося і зображення самого капітана зорельоту «Гетьман Виговський».

— Привіт, Джеремі! — стривожено говорив Коваленко. — Як ви? Великі ушкодження?

— На таких ушкодженнях, Севі, — усміхнувся нарешті Дуглас, — ще півгалактики можна пролетіти! Все окей! А ви що, проґавили піратський корабель?

— Ні, — спохмурнів Коваленко, — вони почали атаку на нас, навіть попри те, що ми їх вчасно виявили. А на ваш корабель пірати спрямували безпілотний ракетний човен. Ми його знищили, але він устиг завдати одного удару по «Зірці Вірджинії». У нас теж є незначні пошкодження… Але то пусте.

— Хто вони були, ті нападники? — поцікавився Том Леніган.