— Ми з’ясували, — кивнув капітан Коваленко. — То корабель «Хамсін» Ягора і його зграї.

— Гадаю, — втрутилася Джулія Маккензі, — це була, так би мовити, розвідка боєм…

— О, Джуліє, вітаю! Ми всі переконані, що пірати знову з’являться… Але ми для них дещо підготували, — усміхнувся Северин. — Ти вже вибрала вбрання для вечірки на честь успішного завершення нашої подорожі?

— Так, Севі, — іронічно відповіла Джулія, — дещо екзотичне, у стилі двадцятого століття.

— Гм, — ревниво засопів Дуглас, — я знаю, що ви є… як то по-вашому? Я чув чудовий вираз від твоєї Оксани Зерняк… А! «Оце так парочка — Мартин і Варочка!», тобто Северин і Джулія… Але незле було б усе ж таки добре завершити мандрівку, га?

— По-перше, Оксана не «моя», Джеремі, — мовив Коваленко. — По-друге, наскільки я розумію, ми завдали Ягору відчутного удару, тож можемо рухатися далі…

— А по-третє? — примружився Дуглас.

— По-третє, — Коваленко вже не міг стримувати сміх, — за яких обставин ти почув від Оксани такий вислів?

Тут уже всі члени двох екіпажів, кожен біля свого екрану й пульту зв’язку, водночас розреготалися, дивлячись на знову почервонілого Дугласа.

— Джеремі, Оксано, — усміхався Северин, — вибачте, я не хотів вас образити. Все гаразд…

— Облиш, Севі, — усміхнувся і Дуглас. — Чи ти вважаєш, що якийсь там напад піратів міг позбавити мене почуття гумору? І що мені конче потрібна розрада, розвага і що там ще?..

— Ну… — розвів руками Северин.

— Джентльмени, — серйозно мовила Джулія. — З вами весело, але мені здається, ми маємо зайнятися своїми справами. Нехай у нас і геніальні роботи — солдати, майстри, ремонтники і медики, все одно нам не завадить бути напоготові.

— Міс Маккензі, — усміхнувся Норман Волес, — як завжди має рацію.

— Так, без жартів, — підсумував Коваленко. — До роботи, друзі! Тримаймо зв’язок!

Усі помахали руками один одному на знак прощання на деякий час. Тепер постійний зв’язок між кораблями підтримувався автоматично.

Один із роботів доповів Джеремі Дугласу, що всі роботи з ремонту ушкоджених частин корабля виконано.

Те ж почув і Северин Коваленко від команди роботів на своєму «Гетьмані Виговському».

І знову два кораблі — військовий і транспортовий — мчали у просторі заданим курсом, нарощуючи швидкість, аби відійти подалі від місця зіткнення з піратами, залишити далеко позаду їхній «поранений» корабель.

Капітан Коваленко дав наказ Маркові Музиченку бути головним на військовій вахті. Северин вважав, що юнака слід негайно прилучати до реальних і самостійних дій військового командувача за справжніх обставин загрози нападу. Водночас командир корабля сподівався, що в цей час, допоки пірати лагодитимуть свій «Хамсін», два кораблі — вантажний і військовий — встигнуть пройти із «Зіркою Вірджинії» кілька парсеків і виграти час для прискореного маневру і стрімкого руху в напрямку Землі. Саме в цей, безпечний, на думку Северина, період і мав бути на вахті Марко. Нехай звикає брати відповідальність на себе! А командир хотів поки що порадитися із штурманом Григорієм Думанським і програмістом, комп’ютерником Михайлом Гарягою щодо оптимально зміненого маршруту і швидкості руху двох зорельотів.

Не менш важливим питанням було те, як пірати зуміли випередити екіпаж «Гетьмана Виговського» й завдати удару першими, та ще й по «Зірці Вірджинії». Це все треба було з’ясувати, і з’ясувати негайно.

Поки Коваленко, Думанський і Гаряга займалися обговоренням ситуації, що склалася, і комп’ютерним моделюванням різних варіантів розвитку подій, Марко Музиченко перебував у верхній рубці корабля, стежачи за зведеною інформацією від бортового сканування довколишнього простору і доповідей від роботів-розвідників. Марко уважно вглядався у великий екран панорамного вигляду простору поза зорельотом — комп’ютер показував йому, який вигляд має все довкола при всіх знаних видах випромінювання, локації і спостереженні «неозброєним» оком людини. Останнє видавалося зайвим, адже такий недосконалий орган чуття, як око, не міг дати спостерігачеві достатньо інформації для прийняття рішень. То була просто данина традиції, коли ще в давнину, на початку XXI століття, візуальна інформація була важливою для астронавтів. Але ж і швидкості космічних кораблів тоді були «черепашачими»…

Марко задумався про те, як же літали в космос тоді, дуже давно, на примітивних ракетах-носіях. З курсу історії космонавтики, який вони проходили на першім році навчання на військовому факультеті Львівського космічного університету, юнак пам’ятав, що початком космічної ери вважають запуск першого штучного супутника Землі 4 жовтня 1957 року. Але він не міг збагнути, як тоді, за такого примітивного стану науки і техніки, люди спромоглися взагалі щось запустити в космос, нехай і недалеко — на навколоземну орбіту. А за якихось дванадцять років після появи першого супутника, американські астронавти вже ступили на поверхню Місяця! «Це просто якісь дива», — вважав Марко.

Раптом його увагу привернуло зображення невідомого об’єкта на великому екрані. Тієї ж миті роботи-розвідники передали сигнал тривоги. Паралельним курсом із двома зорельотами йшов піратський корабель! Без сумніву, то був «Хамсін», що недавно вже здійснив напад на український і міжнародний зорельоти.

Марко діяв швидко й рішуче — попередив «Зірку Вірджинії» про наближення піратів. Він зробив це для перестрахування: прилади транспортового корабля теж мали побачити «Хамсін», але раптом вони виявлять його надто пізно… Водночас Марко дав знати капітанові Коваленку про загрозу і, отримавши від нього миттєвий дозвіл діяти, віддав наказ завдати удару по піратському кораблю з різних видів зброї.

На все це знадобилося лише кілька секунд. Подвійне захисне поле довкола «Гетьмана Виговського» немов чекало на удар з боку космічних піратів, а «Зірка Вірджинії» оперативно перемістилася в «тінь» від українського корабля, щоб ще більше убезпечити себе від атаки «Хамсіна».

Проте, події відбувалися не так, як можна було б уявити. Піратам таки вдалося встояти проти руйнівних атак судна-супровідника і втримати лінію рівновіддаленого, паралельного з ним курсу. Однак, найнесподіванішим було те, що «Хамсін» не відповів ударом на удар, а нібито очікував чогось. До того ж сканери й бортові прилади українського зорельота показували сильну деформацію захисних полів. Ба більше: тривожні звукові й світлові сигнали, додаючись до миттєвої інформації від роботів-розвідників, вказували: порушення цілісності «енергетичного панцира» виявлено принаймні в двох місцях.

На приладі внутрішнього зв’язку, на руці у Марка, заблимав вогник виклику. До нього зверталася схвильована Оксана.

— Марку, — несподівано суворим голосом говорила вона. — Тепер тобі доведеться взяти все, я наголошую, — все! керівництво нашим кораблем на себе!

— Як?! — трохи розгубився Марко. — Я не зрозумів.

— Капітан, штурман і комп’ютерник втратили свідомість і я не знаю, не розумію, що це, — швидко повідомляла Зерняк. — Я ніяк не можу вивести їх з такого стану!

— Але я щойно говорив із Коваленком, доповідаючи йому про «Хамсін»! — майже вигукнув Марко. — А що кажуть роботи-лікарі?

— Енергетично-інформаційний удар, — коротко відрапортувала Оксана. — Але ми ще не розібралися в природі цього удару. Я не виключаю вторгнення чужорідної інформації до їхніх тіл. От тільки б з’ясувати, на якому рівні привнесена інформація: на молекулярному, клітинному чи тканинному? Не хочеться, аби моє припущення справдилося…

Марко хотів розібратися з такими неприємними прогнозами Оксани, уточнити в неї — наскільки небезпечним для екіпажу і виконання їхнього завдання є вторгнення чужих інформативних часток, клітинних чи генних елементів…

Але тут Музиченко з подивом звернув увагу на те, що «Хамсін» раптом зник з екрану. Жодний технічний засіб стеження не знаходив піратського корабля. Зрозуміло, що той не міг так миттєво переміститися на відстань, яка б унеможливлювала його бачення. Це «зникнення» означало одне — пірати «замаскувалися» в просторі за допомогою спеціальних засобів. Маркові вкрай не подобалася така ситуація — пірати здатні завдати удару по «Зірці Вірджинії» і по їхньому кораблеві будь-якої миті.