— Марку! Одночасний залп з усіх бойових систем правого борту, — Коваленко щось задумав. — Ти зрозумів? Не по «Хамсіну», а в напрямку зірки! Реактивний рух, інерцію, що там ще… — ти вивчав?
Марко зрозумів. Зорельоту був потрібен поштовх — і він отримував його завдяки залпові.
І водночас корабель майже втрачав боєздатність. Але вибору не було. У ту ж мить, коли комп’ютер перейшов працювати на внутрішній автономний режим, відбувся потужний постріл усіх ракет і залп із енергетичних гармат правого борту. Величезний зореліт хитнувся ліворуч.
Прилади показали, що «Гетьман Виговський» повернувся на задану траєкторію.
— А тепер, — наказав Коваленко штурманові, — запускай головний комп’ютер. Побачимо, чи «вилікувався» він!
— Запустив! — умить доповів Думанський.
На щастя, тепер «мозок» зорельота працював нормально. Корабель поступово прискорювався.
Глава 6
Шлях додому
— Оксано, — звернувся Коваленко до Зерняк. — Будь поруч із Михайлом постійно, не відходь від нього. Його неодмінно треба витягти з біди. Він має бути з нами! Поміркуй, як нейтралізувати ДНК-ураження. У тебе ж є його генетична карта, еталонні клітини тіла?
— Звичайно, — запевнила Оксана. — Вже йду. Гадаю, що разом із роботами-лікарями ми впораємося.
— А ти, Марку, — продовжував Северин, — слідкуй за піратами. Чомусь вони принишкли.
— Так, капітане! — виструнчився Марко і почав проглядати результати спостережень від роботів-розвідників і зовнішніх сканерів корабля.
Проте колове сканування простору знову не виявляло «Хамсіна». Марко вирішив, що той продовжував використовувати захисне екранування і вичікує, щоб завдати несподіваного удару. Він стривожився і вирішив будь-що виявити небезпечного гравця у піжмурки. Марко спрямував «погляд» сканерів паралельно — для отримання «об’ємної» картини довкола українського корабля. Несподівано юнак помітив невиразний контур, схожий на «Хамсін». Той із помітним прискоренням віддалявся від «Гетьмана Виговського» і летів у бік Зет-Ікс 221!
Марко мимоволі здригнувся. Все було зрозуміло: пірати, захопившись переслідуванням військового корабля, незчулися, як потрапили в поле тяжіння «чорної діри». І якщо українці зуміли вирівняти траєкторію зорельота, то Ягору з його розбишаками цього разу не пощастило. Їхня доля була вирішена.
Музиченко доповів капітанові. Коваленко і Думанський мовчали. Важко було щось сказати, коли гинули люди, хай і такі, як екіпаж «Хамсіна». Навіть при бажанні, врятувати їх було вже неможливо.
— Гей, козаки! — Джеремі Дуглас вийшов на зв’язок із кораблем супроводу. — Чомусь я вас давно не чув. Усе окей?
— Так, — відповів Коваленко. — Мало не зійшли з курсу й не поринули в обійми фатальних зірок. А так усе гаразд. Якщо тобі цікаво, то можу додати, що Ягор, Абу та інші не впоралися зі своїм пошкодженим кораблем і тепер летять прямісінько до Зет-Ікс 221…
— Святий Ендрю! — ошелешено мовив Норман Волес, який був біля Джеремі. — Пірати «Хамсіна» знищили дванадцять космічних транспортних і дев’ять військових кораблів… На їхній совісті життя більш, як сотні людей…
— Ну, здається, тепер і сам мисливець потрапив у пастку, — буркнув Григорій Думанський. — Але й нам слід бути насторожі. Наших енергетичних запасів не вистачить до бази на Місяці.
— Клянуся святим Ісидором, покровителем стародавнього Інтернету, — пристрасно заговорив Том Леніган, — на одному астероїді я знаю чудову ірландську станцію для поповнення енергії, вона саме на півдорозі до Землі! Там можна не лише відпочити, допомогти кораблеві, а й скуштувати того божественного напою…
— Томе! — втрутилася Джулія Маккензі. — У тебе надто бурхлива фантазія. На час супроводу всі головні питання щодо двох кораблів вирішує Севі… Перепрошую, капітан Северин.
— Ну, не всі, — засміявся нарешті Коваленко, — проте десь таки зупинитися ми мусимо…
— Гурра! — в один голос закричали Норман і Джеремі.
Оксана Зерняк на очах у всього екіпажу «Гетьмана Виговського» сотворила просто-таки диво оновлення Михайла Гаряги. Колега уже був цілком упізнаваний. Деякі недоречності та дивацтва в його поведінці, рухах, мовленні ще траплялися, але Михайло вже був на шляху до повного одужання.
Марко з Оксаною сиділи у великій кімнаті-оранжереї для відпочинку. Вони слухали шемрання листя під теплим вітром, спів води в маленькому водограї…
— Знаєш, Оксано, — замислено мовив Марко. — Дивний збіг: рівно двісті років тому, 14 квітня 2008 року, помер учений, астроном Джон Арчибальд Вілер. Він прожив дуже довге, як на ті часи життя, майже сто років.
— І чим він уславився? — глянула на юнака Оксана. — Я не пам’ятаю такого імені.
— Важко уявити, але ще в грудні 1967 року, — розповідав Марко, — на науковій конференції він уперше вжив вигаданий ним термін «чорні діри» — ділянки в просторо-часі, гравітаційне поле яких таке потужне, що навіть об’єкти, які рухаються поблизу зі швидкістю світла, не можуть уникнути їх впливу… До Вілера «діри» як тільки не називали… А потім, умить, саме його версія стала загальновживаною.
— Але ж ми вирвалися… — мовила, думаючи про інше, Оксана.
— Ми не падали по-справжньому, — усміхнувся Марко.
— Просто новачкам на космольотах щастить! — хитро примружилася Оксана.
Вечірнє море
Марко закінчив читати свій твір. Від змісту книги без початку, середини і кінця, яку він знайшов у шафі серед інших книжок, в його оповідці залишилося, правду кажучи, дуже мало. Хлопець багато чого змінив, додав, вигадав і переробив.
Мама була в захваті від Марка і його оповіді. Вона аплодувала йому, наче акторові.
— Молодець! — раділа жінка. — Я й не думала, що ти у мене такий письменник!
— Ну… — примружився задоволений Марко, — я намагався зробити космічну історію цікавою.
— І це тобі вдалося! Я тобою пишаюся, — додала мама. — Перед від’їздом ми купимо місцевий чай каркаде, будемо його заварювати вдома і, п’ючи, згадувати наш відпочинок.
— Мам, може, ми підемо на море? — запитав Марко. — Я поплаваю перед вечерею, попірнаю…
— Ну, гаразд, — погодилася мама, — але тільки не пірнай. Просто поплавай уздовж рифу. А я дивитимусь на тебе.
— Ти не хочеш плавати? — здивувався Марко, який сидів би у воді з ранку до ночі.
— Правду кажучи, ні, — зітхнула пані Олена. — Я просто позасмагаю під ласкавим західнім сонцем.
— Ну, гаразд, ходімо! — і Марко поклав у пляжну торбинку плавки, ласти, маску і трубку.
Пастка
На березі людей було менше, ніж зранку. Лише двоє чи троє чоловіків пірнали біля коралового рифу. Сонце починало заходити, але риф і його мешканців було ще добре видно у чистій, прозорій воді.
Марко неспішно плив уздовж рифу, опустивши під воду обличчя з маскою і дихальною трубкою в роті. Біля рифової стіни, яка відділяла мілководдя від синьої глибини і стрімким урвищем знижувалася в бік моря, хлопець побачив знайомий кущ коралу заввишки метрів зо два чи три. В його салатового кольору «гілках» стояли, ворушачи плавцями, гарненькі червонясті рибки, готові за першої ж небезпеки пірнути глибше й причаїтися в недосяжних для пащі хижака криївках. А трохи далі, біля стіни рифа, також неспішно плавали чи виглядали з нірок і заглиблень між коралами й каменями рибки, що нагадували барвистих метеликів чи птахів колібрі. Одна жовто-зелена рибка, що висунулася до половини зі своєї схованки, здавалося, просто спала. Вона навіть не ворушила плавцями… Не рухалася, не відкривала рота… Марко, мов зачарований, дивився на неї. Раптом йому спало на гадку взяти її в руку чи принаймні погладити… Він знав, що полохати риб, ставати на риф, а тим паче — намагатися відламати від нього шматок було суворо заборонено. Але ця рибка була чомусь така принадна… І хлопець не встояв перед спокусою. Він обережно, не поспішаючи, простягнув до рибки руку, трохи більше занурившись у воду. Рибка не рухалася, не тікала, не ховалася, але дотягтися до неї Марко не міг. Тоді він вигнувся, набравши побільше повітря, і пірнув до рибки. Кілька помахів ластами — і він уже може вхопити жовто-зелене диво! Та рибка, ледь ворухнувши плавцями, неквапом позадкувала, ховаючись у своїй нірці. Азарт охопив Марка, і він ринув уперед, намагаючись будь-що вхопити рибку. Рука хлопця увійшла до нори, пальці відчули гладеньке тіло рибки, але та, вочевидь, позадкувала ще далі чи просто вивернулася… і вислизнула з руки «мисливця». Марко поворушив пальцями, — далі руку просунути він не міг, — а рибка зникла у глибокій норі. Час би уже підійматися на поверхню — Маркові хотілося вдихнути повітря. Він почав виймати руку з нори, але з жахом відчув: рука не піддається, вона застрягла! Хлопець панічно смикнув раз, удруге, але та не хотіла виходити з вузької щілини. Марко безпорадно покрутив головою й побачив, що синя безодня біля рифу набула похмуро-загрозливих багряних кольорів. «Багряна безодня з мого рукопису!» — подумав підліток. Він не на жарт перелякався. Хлопець відчував, що ось-ось не витримає, відкриє рота і вхопить замість повітря солонющу воду Червоного моря. «Невже можна отак просто померти?» — мов у лихоманці, подумав він.