— Максиме, а куди це твоя рука лізе? — крижаним тоном поцікавився Ігор. — Ти нікого ні з ким не переплутав?

— Та нікуди я не лізу, — Максим знехотя відвів руку. — Ти просто трохи розслабився… Пивко, повітря… І не відчуваєш цю атмосферу ніжності, південної ночі, красивої жінки поруч…

— Так, розслабився, — почав «заводитися» Ігор. — Маю право. Відпочиваю на власній яхті. А ти, бачу, все ще не можеш забути, як Настя тебе «відшила» свого часу? Ще в інституті…

— Ігорю, припини! — занервувала Настя, вочевидь не бажаючи згадувати колишнє.

— Ні, Настю, чому ж? — в очах Максима забігали злі вогники. — Нехай розповідає. Це навіть цікаво. Адже пан олігарх запросив нас на яхту. Він натякає, що ми тепер маємо постійно колінкувати перед ним від щастя і вдячності. Він же не погребував, так би мовити, нашим скромним товариством…

— Ти, мій милий друже, — зневажливо мовив Ігор Максиму, — так нічого й не зрозумів у цьому житті. Слід було раніше, коли ти був молодший, не в більярди грати й піратськими дисками на базарах торгувати, а включатися у наш бізнес, як ми й пропонували тобі. А тебе, поки ти думав і хитрував, накрили з отим, перепрошую, товаром…

— Звичайно, — в’їдливо фиркнув Максим, — ти найрозумніший! Але й сам тримав гуртівню із різними ді-ві-ді. А потім раптом став білим і пухнастим — на грошах і зв’язках свого тата.

— Хлопці, ну навіщо ви?.. — стривожився Сашко таким перебігом розмови. — Ми ж відпочиваємо! Та ну його все в болото!

— Справді, — втрутився Андрій. — Давайте говорити про все на світі, крім однієї теми: хто як заробив свій перший мільйон. Краще — по пиву!

— Та все гаразд, — дратувався Ігор. — Просто цікаво, як людина, котра плавно так, нищечком, з’їхала на продаж «дурі» малоліткам, ще сміє отак гидко, підленько згадувати мого покійного батька!

— Я наркотою давно не займаюся, — огризнувся Максим. — У мене маленький, нормальний, прозорий бізнес.

— А жаль, що ти про «траву» забув, — чи то щиро, зітхаючи, чи провокативно мовила Наталка. — Я б зараз косячок забила…

— Та не кажи! — роздратувалася Оксана. — Ці мужики розмовами про свої справи можуть весь відпочинок зіпсувати. Тут, правда, матросики є гарненькі…

— І капітан — красень! — з викликом мовила Наталя.

— Ігорю, Максиме, — благально мовила Настя. — Я вас дуже прошу: не треба… Ми ж просто зібралися в круїз…

— Помовч, будь ласка, Настю! — Ігор геть розійшовся. — А ти, Максимчику, просто невдаха. Я завжди хотів тобі, надто гордому й упертому, допомогти. Я ж тобі пропонував узяти участь в…

— Слухай, що і кому ти втираєш? — очі Максима недобре блищали. — Наче на сцені перед глядачами! Тут тебе всі знають! Спочатку підгріб під себе мою фірму, а потім запропонував мені ж «працювати» в ній хлопчиком на побігеньках!

— Цирк поїхав, клоуни лишилися! — зареготав раптом Ігор. — Я твою так звану фірму з багна витяг, від податкової відмазав… Бізнес — то гра без правил, а я тобі пропонував нішу, місце, де можна було б жити і чорний кав’яр на сніданок їсти!

— Та йди ти! — вишкірився Максим.

Він різко підвівся й пішов. Коли його кроки стихли десь на сходах, що вели вниз, до кают, на палубі запанувала тиша, яку порушував тільки шум хвиль.

— Так… — розгублено мовив Сашко. — Як кажуть англійці, не будіть пса, що спить…

— Заспокойся, — Андрій виліз із басейну. — Хіба ти Максима не знаєш? Зранку знову буде чудовим, милим хлопчиком.

— Ну, ви тут відпочивайте, а я краще піду спати, — підвівся Ігор. — Дурна розмова вийшла. Але Максим будь-кого з рівноваги вивести може.

Ігор загорнувся в халат від вечірньої прохолоди, взяв великий махровий рушник і пішов тими ж сходами, що й Максим, униз, до своєї каюти.

— От лажа… — Андрій усе ще переживав сварку Ігоря і Максима. — Замість розслабитися в такий вечір…

— Нічого дивного, — зауважила Оксана. — Цього слід було чекати. Вогонь і лід… «Двоє товаришів» називається…

— У відпустку вирвався на два тижні, за весь рік уперше, — наче не чув її Андрій. — Усі справи кинув… А вони таке-от розвели. Тепер усі починаймо згадувати, хто кому що винен, хто кого коли обдурив… Усе вже минуло! Все треба забути!

— Ну, забути чи не забути… — озвався Сашко, — але несерйозно якось вони… Втім, «Наяда» повним ходом іде вперед, і сонячний ранок — я переконаний — буде кращим від цих вечірніх заморочок…

— Я теж, мабуть, піду, — зітхнула Настя й заходилася шукати свої в’єтнамки під шезлонгом. — Гляну, як там Ігор — заспокоївся чи ні. Слід усе «розрулити», а то відпочинку не буде. Ґуд найт, аміго!

— Чао, подружко, — махнула рукою Оксана, — приголуб там свого, щоб не плакав. А ми ще по ковточку, та й підемо «ту сліп»…

— Настусю, — закліпала очима Наталка, — не переймайся. Ти ж цих двох знаєш…

— Ох, знаю, — Настя зробила непевний жест рукою і пішла.

— Добраніч! — в один голос гукнули їй услід Сашко і Андрій.

Усі друзі вже вийшли з басейну, обтерлися рушниками, допили коктейлі й також рушили на спочинок.

Уранці наступного дня всі, крім Максима, сиділи за накритим до сніданку столом у великій їдальні корабля. Три пари неспішно перекидалися словами, немов грали у м’ячика: Ігор з Настею, Оксана з Андрієм, Сашко з Наталкою. Матрос-стюард мовчки подавав їжу й напої, прибирав посуд. Пили каву, сік, хтось хрумтів свіжими круасанами…

— Ну, і де ж наш Максимчик? — наголошено недбало запитала Оксана.

— Дуже скучила за ним? — похмуро запитав Ігор.

— Та якось негарно: снідаємо без нього… — знизала плечима Наталка.

— Вочевидь, спить, мов бабак, — кинув Андрій.

— На нього це не схоже, — заперечив Сашко. — Він пташка рання. Навіть після наших нічних студентських пригод, він, бувало, вдосвіта вставав.

— Нікуди він не дінеться, — грубо зауважив Ігор. — Захоче їсти — прийде.

— А може, все ж таки покликати його? — засумнівалася Настя.

— Запарили зі своїм Максимком… — пробурчав Ігор.

Але щось змінилося в обличчі хазяїна яхти, і він натиснув на ґудзик дзвіночка — виклик матросів і обслуги. Одразу ж після сигналу до кімнати увійшов матрос Григорій.

— Гришо, перевір, будь ласка, чому до сніданку не виходить Максим Євгенович, — почав Ігор. — Чи не захворів, бува? Акуратно так… Постукай до каюти; в разі чого — поможи… Може, йому пивка зранку треба?

— Зрозумів, — усміхнувся Григорій. — Зараз влаштуємо!

Григорій пружним кроком пішов, а вся компанія продовжувала насолоджуватися легеньким, свіжим сніданком.

— Кому ще кави, чаю? — поцікавилася Настя. Усі замахали руками, почали дякувати, відмовлятися — і справді, попри свою «легкість», сніданок був добротним, насиченим, розрахованим на апетити справжніх «морських вовків».

У дверях знову з’явився Григорій. Вигляд у нього був розгублений. Матрос робив якісь непевні рухи руками.

— Ігорю Олеговичу, — промимрив Григорій. — Його ніде немає…

— Максима? — перепитав навіщось Ігор. — Як це — немає?

— Ну… в каюті немає, вона була відчинена, — розповів Григорій. — Пішов я на верхню палубу, подумав, що Максим Євгенович засмагає на сонці. Але біля шезлонга чиїсь в’єтнамки стоять, журнал валяється, халат. Може, то все його? А так — начебто ніде не видно…

— Що за чортівня?! — роздратувався Ігор. — Де ж він може бути? І що там за халат?

— Ходімо, подивимося на палубі, — підвелася Настя.

А за нею й усі решта, забувши подякувати за сніданок, швиденько пішли нагору.

Над яхтою, від краю до краю обрію, бриніло ясно-блакитне небо. Жодна хмаринка не затьмарювала його. А довкола, на усміхненому синьому морі, не було видно іншого корабля.

На палубі, поблизу басейну, біля якого вчора ввечері сиділа компанія друзів, самотньо стояв шезлонг. На ньому лежали картатий халат і темні сонцезахисні окуляри. Тут же валялися скинуті, неначе в поспіху, в’єтнамки. Вітер перегортав сторінки глянцевого чоловічого журналу.

— О, — вигукнула Наталя. — Це Максимові окуляри!