У великій та затишній кімнаті всі влаштувалися на чудових шкіряних диванах і кріслах. Оксана сіла ближче до Андрія, водночас зиркаючи то на Ігоря, то на Настю. Сашко і Наталя також примостилися поруч. А Ігор з Настею вільно розташувалися на найбільшому дивані. Лише Максим сидів окремо, схрестивши руки на грудях, і поглядав то на друзів, то в ілюмінатор.
Стюард Михайло, один із матросів, уже в елегантній формі, мовчки розносив різнобарвні коктейлі, соки, мінеральну воду.
— Але ти, Ігорю, — зауважив Андрій, — не сказав про незвіданий шлях цього казкового судна…
— Це сюрприз, — усміхнувся Ігор, й жартівливим тоном додав: — І сюрприз приємний… Головне — перетнути Чорне море, а там… І Туреччина, і Егейські острови, і рай земний! Тільки б не забути найнеобхідніше: бомби, зброю, наркотики…
Усі засміялися, а Наталя в захваті навіть заплескала в долоні.
— Це чудово, Ігорю, чудово!
— А всякі прикордонні й митні формальності? — спокійно запитав Максим.
— Ви ж закордонні паспорти взяли із собою, як я нагадував? А митниця, як кажуть, «дає добро», — відмахнувся Ігор. — Все «схоплено»… Чи ви мене не знаєте?
— Та знаємо, знаємо… — хитро посміхнулася Оксана.
— Ну, в такому разі, — підняв склянку із зелено-червоним напоєм Максим, — попутного вітру «Наяді»!
— Ура!!! — гукнули всі в один голос.
— А коли ж ми попливемо? — поцікавилася Наталя.
— Дорогенька, плаває на воді знаєш що? — вдавано суворо сказав Ігор. — А яхта ходить!
— Ой, вибач, любий, — зашарілася Наталя. — Я ж не морський вовк, як ти… Багато чого ще не знаю…
— Нічого, — зверхньо мовив Ігор. — Про все згодом довідаєтеся, вивчите правила морських битв і круїзів. А відходимо ми, якщо ніхто не проти, просто зараз. Миколо! Миколо!
На заклик Ігоря до кают-компанії зайшов капітан. Сповнений гідності, він коротко кивнув усім.
— Слухаю вас, Ігорю, — дивлячись на хазяїна судна, сказав він.
— Я гадаю, нам час відходити, Колю, — підвівся Ігор. — А далі ти вже сам керуй усім. Я тільки на суходолі твій начальник. До речі, проведи екскурсію для гостей по яхті. Вони ж мають орієнтуватися в цих лабіринтах…
— На екскурсію! — зраділа Оксана.
— А джакузі на яхті є? — заінтриговано спитала Наталя.
— Усе є! Відходимо! — помітно повеселішав Микола. — Прошу за мною, на огляд визначних місць нашого чудового дому!
Уся громада дружно посунула за капітаном.
У коридорі вони зустріли матроса, який поспішно йшов їм назустріч.
— Григорію, — звернувся до матроса капітан, — передай наказ підняти якір, відійти від стінки.
— Слухаюсь відійти, капітане! — чітко й серйозно мовив Григорій.
Матрос зустрівся поглядом із Максимом і швидко опустив очі. Григорій не барився, він бігом подався на верхню палубу, а капітан з гостями пішли далі, оглядаючи приміщення і каюти.
— Каюта Максима, — показав Микола, звіряючись із папірцем. — Далі каюта Оксани й Андрія. Наступна — Олександра й Наталі. Враховані всі побажання хазяїна і гостей.
— Прошу зауважити, що всі каюти з видом на море! — іронічно відмітив Ігор, а тоді серйозно додав: — Усі ваші помешкання обладнані туалетами і ванними кімнатами. Джакузі є в кожній каюті.
— Так… — аж свиснув від здивування Максим. — Нічогенький собі човник…
— А ось тут, — продовжував екскурсійну розповідь капітан, — так би мовити, спільний гальюн… Перепрошую, вбиральня! А ця велика кімната — для куріння. Вона ж — бібліотека. Далі — кінотеатр. А це просторий дзеркальний зал для трапези господарів та почесних гостей «Наяди»…
— А капітан і матроси хіба не їдять? — піджартовуючи, примружилася Наталя.
— Команда розмістилася палубою нижче, — мовила Настя з виглядом знавця.
— Так точно, — напівжартома зауважив Микола. — Але зазвичай капітана, принаймні двічі — на початку і наприкінці плавання, — запрошують пообідати разом із гостями. То велика честь.
— О, такого чоловіка! Звичайно! — загравала Оксана. — Вас уже запрошено!
— Пані запрошують! — додала Наталя.
— Не можу відмовити! — усміхнувся Микола.
— По-моєму, я починаю ревнувати! — жартома мовив Сашко.
— І я також! — додав Андрій.
— Ревнує той, хто не певен у власних силах, — серйозно сказав Ігор.
— А, пусте, друже, — покрутив головою Андрій. — Ми ж з тобою упевнені…
Раптом із-за наступних дверей почувся якийсь гуркіт, удари. Всі прислухалися, не розуміючи, що відбувається.
— А там, — немов відповідаючи на запитання гостей, пояснив Микола, — святая святих судна…
— Яке-небудь машинне відділення? — здогадався Максим.
— Не зовсім, — примружився Микола. — То дуже важлива частина: камбуз. Тобто місце приготування їжі, хто не знає…
— Ну, капітане, — хмикнув Сашко, — не такі вже ми й неуки. А хто наш кок, чарівник каструль і пателень?
Микола мовчки відчинив двері камбуза. В чималенькому приміщенні кухні всі побачили високі холодильні камери, численні каструлі, сковорідки, грізні ножі всіх розмірів на стінах… Але головне і найбільш вражаюче видовище в цьому пейзажі полягало в тому, що посеред камбуза стояв величезний, грізного вигляду кореєць зі страшним рубцем на обличчі. Він відбивав кухарським молотком шматки кривавого м’яса… Всім чомусь стало лячно. Дівчата здригнулися і навіть подалися назад, а кореєць, мовчки глянувши на всіх, обернувся до столу біля плити і продовжив роботу.
— Це наша місцева знаменитість, моя гордість — Кім! — урочисто сказав Ігор. — Приготування страв усіх кухонь світу йому під силу!
— Як бачите, народження вечері в розпалі, — додав Микола. — Не заважатимемо професіоналам.
Капітан зачинив двері камбуза. Тимчасом дівчата охкали і перешіптувалися, а приголомшений Максим тільки чухав потилицю.
— Ох, і веселий хлопець, — похитав головою Сашко. — Що тут скажеш…
— Де ти його роздобув? — звернувся Андрій до Ігоря.
— Він чудовий кухар, ось побачите, — пояснив Ігор. — А де роздобув… Не дозволив одному «тигрові» до кінця зіпсувати Кімові обличчя…
— Отже, Кім — «тигролов», як і ти? — пильно подивився у вічі Ігореві Максим.
— Саме так, — криво посміхнувся Ігор. — Ми полюємо на мисливців. І обидва полюбляємо біфштекси з кров’ю…
Яхта «Наяда» впевнено йшла вперед, легко розсуваючи морську гладінь. Берег уже давно лишився позаду. Тільки свіжий вітерець бавився з друзями, котрі розташувалися на верхній палубі біля невеликого басейну. Хтось споглядав надвечірнє небо, на якому вже з’явилися перші зорі, хтось удивлявся в обрій, немов чекаючи появи чогось незвичайного в останніх променях призахідного сонця, а дехто просто, прикривши очі, услухався в плескіт хвиль за бортом яхти.
Оксана з Андрієм і Наталка з Олександром сиділи в басейні, про щось гомоніли, сміялися, попиваючи з високих келихів яскраві коктейлі. Максим і Настя блаженно розкинулися в сусідніх шезлонгах. Ігор немов дрімав у такому ж шезлонгу навпроти.
— Але, друзі, який спостерігаємо закон контрастів! — звернувся Максим до тих, хто сидів у басейні. — Страшний кореєць на камбузі й водночас така вишукана, ніжна їжа, яку він приготував…
Наталка схилила голову на плече Андрія, а Оксана тим часом гладила Сашка по голові.
— Після такої вечері, — замріяно мовила Оксана, — навіть думати не хочеться…
— А іноді думати слід, — саркастично мовив Максим.
— Облиш, ми ж на відпочинку! — зітхнула Наталка.
— А на відпочинку тільки пиво пити варто! — урочисто заявив Андрій. — Ось наше гасло!
— Тобі аби пиво, — скептично мовила Оксана. — Подумав би про щось високе…
— Про Ейфелеву вежу? — засміявся Сашко.
— Дуже смішно, — скривилася Наталка. — І отак жартує людина, яка керує величезним банком…
— Так його, Наточко! — намагаючись видаватися суворим, мовив Максим. — Треба зберігати серйозність, панове.
Максим говорив, а тим часом почав тишком-нишком погладжувати руку Насті, яка сиділа поруч. Настя м’яко, але рішуче відсторонилася. Але той знову й знову намагався пестити її пальці. Максим не помічав, що Ігор крізь напівприкриті окулярами очі пильно стежив за його рухами, за заграваннями до Насті.