Більше не зволікаючи, поліцейські увірвалися до будинку. Присутні там сиділи за круглим столом у повній темряві і, незважаючи на те, що їх заскочили зненацька, злагоджено схопилися з місця і кинулись назустріч нападникам. Вістович навіть не встиг вигукнути: «Руки вгору!», як мусив першим вистрілити зі свого «Штеєра». Гримнуло решта пострілів, і одночасно блиснули ліхтарі, перетворивши простір всередині кімнати на пекельний вертеп.

Отримавши кулю, драугри падали, але за якийсь час підводились і хоч вдруге наступали з меншим запалом, проте поліцейські ледве встигали перезаряджати зброю. Врешті, комісар наказав відступити і забарикадувати двері в кімнату, де залишились вампіри. Змучені й дещо злякані філери з острахом і подивом дослухалися, як за мить у двері почали шалено гамселити, ніби досі вся стрілянина відбувалась у повітря, а не в тих, що проривалися сюди з іншого боку. За якусь хвилину стало зрозуміло, що драугри от-от виберуться зі своєї пастки, і поліцейські наготувалися знову стріляти.

Коли двері хруснули, як великоднє печиво, і за ними вигулькнуло кілька оскаженілих потойбічних фізіономій, над головами поліцейських пролунало два постріли, і вампіри в один голос жалібно завили. Поліцейські озирнулись. Позаду них виднівся чоловічий силует, і Вістович з подивом зауважив, що в руках у незнайомця був усього лишень револьвер.

— Усім вийти, — впевнено наказав невідомий: — Хутко, поки ці тварюки не отямились!

— Виходимо, — підтвердив комісар.

— Вони втечуть через вікна, — з жалем промовив Самковський уже на вулиці.

— Навряд чи, — заперечив незнайомець: — Вікна нижнього поверху заґратовані, і ґрати ставили ще за Меттерніха[32]. А тоді, повірте, все робили на совість. Зламати їх буде не під силу навіть драуграм.

— Тоді рано чи пізно вирвуться через двері, — буркнув ад’юнкт.

— Ваша правда.

Раптом Вістович помітив у руках незнайомця край якоїсь товстої мотузки чи кабелю.

— Що це ви робите? — запитав комісар.

— Накажіть усім лягти на землю, — сказав замість відповіді незнайомець.

— Що?

— Нехай усі ляжуть! — повторив той.

— Ах ти психопате! — закричав Вістовим, зрозумівши раптом, у чому річ: — Ану зупинись, засранцю!

— Пізно, — коротко мовив той.

У повітрі щось люто зашипіло.

— На землю всім! — вигукнув комісар. — Усім лягти!

Вістовим також кинувся на сиру бруківку і накрив голову руками. За кілька секунд пролунав вибух, який, здавалося, здатен був зруйнувати півміста. Коли все трохи вляглося, поліцейський обережно підвів голову. З деяким навіть подивом він побачив обриси сусідніх будинків, які, здавалось, дивом уціліли. Проте на місці вілли під номером 17 курився величезний сірий стовп пилу, врізаючись у темне полотно міської ночі.

Навпроти Вістовича обережно зводився на ноги сам підривам. Комісар вхопив карабін і рвучко наставив на нього.

— Ані руш, сучий сину, — прохрипів поліцейський.

— Як скажете, комісаре, — спокійно відповів той. — Я нікуди не збираюся.

— Хто ти в біса такий? — запитав Вістовим, потроху приходячи до тями.

— Мене звати професор Маріан Смолюховський, — спокійно відповів незнайомець.

— Ще один, курва, вчений муж... — промовив Самковський, підбираючи з землі свої окуляри.

— Навіщо було підривати будинок? — запитав комісар.

— А ви знали кращий спосіб знищити цих чудовиськ? — перепитав професор. — Ще трохи — і вони б вирвалися з тієї вілли. Як гадаєте, ваші філери зупинили б двадцятьох розгніваних вампірів на відкритому просторі?

Вістовим змовчав. Він знав, що от-от довкола почне збиратись натовп. Про всяк випадок сюди приїде пожежна команда, потім якісь чиновники і писаки зі щоденних газет. За кілька годин його почне шукати шеф. Коли знайде, то навряд чи повірить в історію з драуграми. Вістовичу краще вигадати щось більш підходяще... Попри те, що цей бісів професор таки мав рацію, комісар готовий був його задушити.

— Опустіть ваш карабін і ходімо оглянемо завали, — знову озвався Смолюховський і, не чекаючи Вістовича, попрямував до місця вибуху.

Пил потроху всідався, і крізь нього поступово, як на фотопластині, проявлялися уламки вілли. Чоловіки рушили до місця, де був передпокій, і за кілька кроків комісар відчув, як наступив на шмат чиєїсь плоті. Голосно вилаявшись, поліцейський відскочив убік.

— Їх розірвало на шматки, але майже кожен фрагмент вампірячого тіла продовжує жити, — сказав професор. — Бачите он ту голову? Ви навіть можете з нею поспілкуватися.

Вістовичу знову нічого іншого, окрім брудної лайки, не спало на думку. Між тим Смолюховський дістав з-за пояса свого револьвера і вистрілив у той бік, куди щойно вказував.

— Тепер голова мертва, — додав він.

— Я помітив, що ваша зброя значно дієвіша, ніж наша, — мовив поліцейський. — Хоч ви стріляли всього лиш з револьвера.

— Справа не в зброї, а в кулях, — відповів Смолюховський. — Я виготовляю їх сам зі спеціального сплаву срібла. Інакші цих падлюк не брали.

— Звідки ви про них дізналися? Про вампірів? — не стримавшись, запитав комісар.

— Віддавна досліджую всіляку нечисть, — відповів професор. — Така собі справа для душі в часи дозвілля. Значно цікавіше було стежити за тим, як ви, пане Вістовичу, йшли по їхньому сліду. Варто було тільки спрямувати до вас мого знайомого, пана Зільмана. Зізнатися, я приємно вражений, бог досі був інакшої думки про нашу поліцію...

— Зільмана підіслали до нас ви? — здивувався комісар, пропустивши похвалу повз вуха.

— Не те щоб прямо підіслав... Скажімо, так, натякнув, що в смерті його друга професора Сабінського чимало дивного, — уточнив Смолюховський. — Решту висновків той зробив сам, а після цього подався до вас. Щоправда, підозрюючи у всьому бідолашну Елю Буковську... Ось що, пане Вістовичу, пропоную залишити тут ваших поліцейських, а самим податися до моєї лабораторії на вулиці Длугоша. Там і поговоримо. Тим більше що під цими завалами, на жаль, немає найголовнішого драугра — Акселя Гальдена. Пана Нікого і Нізвідки.

Комісару не залишалося нічого іншого, як погодитись. Тим більше що нічний натовп довкола зруйнованого будинку вже починав збиратися. Зникнувши звідси, можна було б дещо відтягнути час неприємного спілкування.

Діставшись останнім трамваєм до вулиці Зиблікевича, чоловіки вийшли і подалися далі вуличкою Святого Марка, що стрімко підіймалася вгору й виводила на Длугоша. Тут вони зупинилися біля брами будинку під номером 6. Смолюховський гучно постукав, і за кілька хвилин з оглядового віконечка в брамі визирнула чиясь волохата голова. Пара блискучих, як у пса, очей пильно вдивилася у прибулих, а тоді скрипучий голос промовив:

— Це ви, пане професоре? Даруйте, не знав, що пан іще повернеться...

В ту ж мить заскрипіли засуви, і сторож, прочинивши браму, впустив їх досередини.

Смолюховський провів комісара до своєї лабораторії, де панував страшенний розгардіяш, але поміж напіврозібраних та цілих приладів, якихось дивакуватих креслень та дротів, що звисали просто зі стелі, містився стіл, застелений чистою скатертиною, а поруч на невеликому креденсі стояв кавник.

— Хочете кави? — запитав професор.

— Не відмовлюсь, — відповів Вістович, бо відчував якусь препаскудну втому.

Смолюховський дістав з шухляди невелику дерев’яну кавомолку і засипав туди достатню кількість ароматних чорних зерен. Змоловши їх, чоловік запалив пальник під кавоваркою.

— Чому ви впевнені, що Гальден не загинув під тими завалами? — запитав комісар, спостерігаючи за його роботою.

— Інтуїція, якщо хочете, — відповів професор. — Його останки я знайшов би найперше, і мені довго довелося б стріляти в його голову, щоби з ним нарешті покінчити. Як на мене, Гальдена взагалі не було в тому будинку...

Професор налив каву у дві філіжанки і чомусь накрив їх аркушем паперу. Вочевидь, це був його власний дивакуватий рецепт.

— Якщо там не було Гальдена, то ви тільки дарма завдали такої шкоди місту, — сказав Вістович. — Наскільки мені відомо, драугри вміють створювати таких самих чудовиськ, як вони...

вернуться

32

Климент фон Меттерніх (1773—1859) — австрійський канцлер (1821—1848). Один з найвпливовіших політиків в історії Австрії.