Чоловіки трохи помовчали. І Вістовичу, і Самковському приємно було уявити, як відбувалось це гріхопадіння двох юних гімназисток. Врешті, комісар мовив:

— Як на мене, така пристрасть не може минути одразу. Уявімо, що вони продовжили зустрічатися згодом, навіть у дорослому віці...

У двері енергійно постукали, і на порозі одразу ж, не чекаючи запрошення, з’явився черговий фельдфебель.

— Мельдую послушнє, — протарабанив той, — пана комісара просять до телефону.

Вістович хутко спустився донизу, де на столі чергового лежала відкладена для нього слухавка. На зв’язку був доктор Фельнер.

— Вітаю, Вістовичу, — промовив той. — У мене для вас новина, яка добряче додасть панові роботи.

— Ну й дідько з ним. Кажіть, — відповів комісар.

— Смерть тієї дівчини з борделю спричинила отрута.

— Вам відомо, яка саме, докторе?

— Точно не можу сказати. Схоже на біогенні діаміни. Тобто на трупну отруту.

— В трупові ви знайшли трупну отруту, Фельнере?

— У мене є підстави стверджувати, що ця особа вмерла від діамінів, — розізлився той. — Отож, свої шпіцлі[26] залиште на потім.

— А як щодо мертвого професора? — поспішив запитати Вістовим. — Ви робили розтин його тіла?

— Ні, ми трохи запізнились. Професора вже поховали.

— От паскудство...

— Auf Wiedersehen, Вістовичу, — попрощався доктор і поклав слухавку.

Після цього комісар одразу ж набрав номер телефоністки і, щойно вона відгукнулася, попросив з’єднати його з готелем «Леокадія».

— Пані Цимес, список осіб, які відвідували Софію, достеменний? — гаркнув він у слухавку, щойно господиня борделю відповіла на дзвінок.

— Безперечно, пане Вістовичу, — запевнила та у відповідь. — Хіба я когось забула?

— Здається, так.

— Дуже прошу мені пробачити, я не навмисне.

— Чи приходили до Софії жінки?

— Емм... тільки одна.

— Як її звали?

— Здається, пані мала ім’я Ельвіра...

— Якого дідька ви мені про це не сказали? — швидше радісно, аніж обурено мовив комісар.

— Даруйте, але пан запитував лише про чоловіків...

Вістовим поклав слухавку. Обличчя його сяяло, а дихання спирало від передчуття успіху. Піднявшись нагору, він найперше взяв до рук свого плаща і, перемістивши його на вішак, спробував відчистити кілька брудних плям, що з’явилися на ньому після сьогоднішньої пригоди. Насправді ж комісар просто хотів зібратися з думками.

— Здається, справу розкрито, — сказав він нарешті Самковському.

— Невже? — перепитав той.

— Судіть самі. Ось як усе відбулося на мою думку: Еля Буковська, вийшовши заміж за професора Сабінського, стала його єдиною спадкоємицею, оскільки нащадків у покійного науковця не виявилось. Невдовзі у молодої пані професорової з’являється коханець. Досить підозрілий тип, сьогодні я мав честь з ним познайомитись. Разом вони вирішують відправити стариганя на той світ власноруч, а не чекати його природної кончини.

Тим часом, як ми знаємо, друг Сабінського, наш дорогий віденець професор Зільман, був з тих, які не цураються товариства львівських повій, і одного вечора відвідав будинок Мамки Цимес, де йому запропонували Софію. Однак він, замість кохатися з молодою блудницею, завів з нею розмову і розповів про наболіле. А саме про свого друга, бідолаху Сабінського, який потрапив у згубні тенета жіночої краси. Софія зрозуміла, що йдеться про її гімназійну подругу, з якою, либонь, на той час уже втратила зв’язок.

Дівчина просить старого передати Ельвірі листа. Думаю, в цьому посланні вона коротко розповідає подрузі, що через негідника чоловіка потрапила в бордель, благає якось їй допомогти! принагідно нагадує про давній борг. Пані Сабінська, отримавши листа, передовсім розуміє, що в будь-який момент Софія може пробовкатись про їхні спільні грішки, чим непоправно зіпсує молодій професоровій репутацію. Порадившись зі своїм коханцем, вони вирішують убити обох: старого чоловіка та давню подругу. З усіх відомих криміналістиці методів убивці обрали найпідступніший — отруту. Як саме вони це зробили, ми ще з’ясуємо. А сьогодні ще треба встигнути заарештувати Елю Буковську...

Коли Вістович знову постукав у двері будинку на Личаківській, то відчинили не одразу. Врешті, десь за чверть години на порозі з’явилася Марія і з подивом запитала, що потрібно панам поліціянтам о такій пізній годині.

— Ми маємо справу до пані Сабінської, — відповів комісар.

— Даруйте, але господиня хвора, — м’яко, проте впевнено відповіла служниця.

Чоловіки перезирнулись. Що робити в такому випадку, вони й гадки не мали. Тим часом Марія спробувала зачинити двері, але комісар вчасно виставив ногу вперед, і вона тільки прищемила йому черевика.

— Що ви собі дозволяєте? — обурено мовила жінка.

— Вам доведеться впустити нас, — сказав Вістович.

— Але ж пані хвора і не зможе вас прийняти.

— Нічого. Почекаємо, доки одужає...

У вітальні чоловіки вмостились на канапі і, не питаючи дозволу, запалили цигарки.

— Ви збираєтесь просидіти тут усю ніч? — здивувалась Марія.

— Виглядає, що так, — незворушно відповів комісар. — Так буде певніше. Вранці нас замінять.

— Але що сталося?

— Нам доведеться заарештувати вашу господиню, як тільки вона одужає.

— Заарештувати?

— Ви добре почули.

— Єзус Марія, чим же вона завинила?

— Про це ми скажемо їй.

Жінка розгублено дивилась на них і м’яла руками край фартушка.

— Дорога пані, — вже лагідніше звернувся до неї комісар. — Запевняю, що не завдамо вам жодних клопотів. Ми не просимо бути гостинною до нас, але від кави не відмовимось.

Самковський кивнув, погоджуючись із шефом. Служниця невпевненим кроком вийшла на кухню, і поліцейські залишилися у вітальні самі. Вістович скористався цим і підійшов до книжкової шафи.

— Схоже, матиму чим зайнятися до ранку, — сказав він Самковському, переглядаючи назви книг.

У відповідь той скривив кислу міну, що мало б означати: «От і добре, а я буду спати».

Коли Марія повернулася, несучи в руках тацю з кавником і крихітним сервізом, комісар устиг прочитати передмову до громіздкого видання зі скандинавської демонології і поставити книгу назад, запам’ятавши її серед решти. Поліцейський раптом лагідно посміхнувся служниці і сам узявся наливати каву в порцелянові філіжанки.

— Ви бува не пригадуєте, дорога пані Маріє, чи був серед візитерів цього дому молодий чоловік досить високого зросту, худорлявої статури і з блідим кольором обличчя? — запитав поміж ділом комісар. — Досить помітний суб’єкт.

— Звичайно пригадую, пане Вістовичу, — відповіла та, насторожено спостерігаючи за його маніпуляціями з кавником. — Ви зараз говорите про пана Акселя Гальдена. Цей чоловік добре знається на нордичній культурі і сам походить звідкілясь зі Скандинавії. Професор з ним часто радився щодо деяких наукових питань.

— Коли ви вперше побачили тут цього Гальдена? — запитав Вістович.

Він уже встиг налити кави у три філіжанки, і йому навіть здалося, що Марія полегшено зітхнула, побачивши, що сервіз залишився цілий.

— Точно не пригадую, — відповіла вона. — Пам’ятаю, якогось ранку я прийшла, а вони втрьох уже пили чай...

— Втрьох — це професор, Еля і цей Гальден? — перепитав поліцейський.

Жінка кивнула.

— Пам’ятаю, дуже здивувалася, оскільки господарі ніколи не прокидалися так рано, — продовжила жінка. — А тут ще й встигли прийняти гостя. Щоправда, самі були одягнені в халати. Це виглядало трохи непристойно.

— О котрій годині ви зазвичай приходите сюди? — запитав Вістович.

— О шостій.

— А о котрій ідете додому?

— Як коли. Здебільшого, о дев’ятій. Усе залежить від роботи.

— Того дня прийшли, як завжди?

— Так, десь за чверть до шостої.

— У вас є власний ключ?

— Звісно.

— І того дня, коли ви прийшли, двері були замкнені?

— Так... — повільно відповіла Марія, трохи зморщивши чоло. — Як завжди.