— Керуйтеся логікою, — сказав комісар. — Якщо Гальден не зайшов до будинку ззовні, отже, проник туди зсередини.
— Зсередини? Але яким чином? — до краю спантеличився Самковський.
— У кабінеті професора я бачив чималу скриню, в якій з Данціга йому начебто переслали кам’яні плити. Сабінського цікавили висічені на них рунічні написи, — вів далі Вістович. — Але ці плити зникли. Куди, по-вашому, могли подітися дві важезні каменюки, Самковський?
— Хочете сказати... Їх у скрині не було?
— Браво, ад’юнкте. Продовжуйте.
— Замість плит із рунами у скрині був...
— ...наш загадковий Аксель Гальден. Сміливіше, чорт забирай! — вигукнув комісар. — Руни Сабінський би тримав у кабінеті на видному місці, проте там їх не було.
— Але ж, шефе, — недовірливо сказав Самковський. — Людині заледве чи під силу примандрувати сюди з Німеччини у поштовій скрині...
— А в мене є сумніви, що пан Гальден — людина...
Цього разу сказане вивело ад’юнкта з рівноваги. Не стримавшись, він зареготав, очікуючи, що те саме зробить і Вістович, проте комісар залишився серйозним. Зрозумівши, що той не мав наміру жартувати, Самковський стих і відвів погляд убік.
— Пробачте, — пробурмотів ад’юнкт. — Нечасто доводиться таке чути. Ви мали на увазі, що він надзвичайно витривалий, а я подумав...
— Ні, я мав на увазі, що Гальден не належить до людського роду, — повторив Вістович. — Річ у тому, що, на відміну від вас, Самковський, я з ним зустрічався і навіть мав приємність вистрілити в цього типа. Куля завдала йому не більше шкоди, ніж би спричинив копняк під сраку...
— Тоді хто він? — хриплуватим голосом перепитав ад’юнкт.
— Якщо вірити книгам покійного професора, то це драугр. Скандинавський упир. Зовні він виглядає, як людина, і навіть має людські звички. Наприклад, курить міцні пруські цигарки. Проте ця істота мертва всередині і здатна вбивати інших, випиваючи з них життєві соки.
— Або послужити чиємусь злочинному задуму, — сказав Самковський, усвідомлюючи, що починає вірити шефові. — Адже, швидше за все, пані Буковська натхненниця і виконавиця злочинів.
— Думаю, Еля тут ні до чого, — несподівано сказав комісар. — Як на мене, вона сама стала жертвою цього чудовиська... У вбивстві професора і навіть Софії Вільчевської цю жінку ще можна звинуватити, але до інших смертей у Львові вона точно не причетна.
— Але ж, шефе, у пані Буковської були вагомі причини, щоб відважитись на вбивство подруги, — не здавався Самковський.
Без сумніву, йому шкода було прощатися з версією, задля якої він неабияк попрацював.
— Причини були, проте Софію вбив Аксель Гальден, а не вона, — заперечив комісар. — Хоч відвідували її обоє. Опис останнього клієнта Вільчевської збігається з його зовнішністю, на підвіконні залишився попіл від пруських цигарок (згадайте, що він прибув сюди з Данціга), а найголовніше — на внутрішній частині губи дівчини залишилися сліди від укусу... Саме так убивають драугри. Крізь рани від їхніх зубів у тіло жертви проникає отрута. Діаміни, які знайшов Фельнер.
— Словом, у всіх п’яти випадках, які наразі нам відомі, винен Гальден? — запитав ад’юнкт.
— Гадаю, так, — мовив комісар. — Хоча... якщо йти далі за цією теорією, то люди, які вмирають від укусів упиря, після смерті самі перетворюються на драугрів. Тобто необов’язково Гальден убив усіх. Декого могли вбити вже його послідовники. Як на мене, точно на його совісті лише смерть професора і Софії.
— У такому разі ми достеменно не знаємо, скільки упирів може бути зараз у Львові, — вирвалось у ад’юнкта. — їхні жертви помирають, а після смерті самі стають убивцями.
— Саме так, і в цьому загро...
У двері постукали, після чого до кабінету відразу ввірвався фельдфебель.
— Пане комісаре! — вигукнув той, поспіхом козирнувши.
— Якого дідька, Цехівський? — гримнув Вістович. — Ви мали бути в домі Сабінського.
— Прикра звістка, пане комісаре, — проторочив той: — Професорова померла...
— От бачите, Самковський? Що я казав? — вирвалось у Вістовича.
Здавалось, новина про смерть Елі Буковської зовсім його не вразила. Комісар сприйняв це тільки як факт, що зайвий раз підтверджував його здогади.
— Повертайтесь назад і викличіть до будинку доктора Фельнера, — наказав він поліцейському.
Той знову козирнув і вийшов з кабінету.
— Щиро кажучи, мені шкода її, — трохи помовчавши, зізнався Вістович. — Хоч вона й не надто приязно до мене ставилась.
— Гарна була кобіта, — додав Самковський і, зітхнувши, потягнувся до кишені за портсигаром. — Гарна, чорт забирай...
— Послухайте, Самковський... — раптом задумливо промовив комісар: — А чи є у вас план Львова?
— Звісно є, — кивнув той і рушив до своєї шафи.
Покопирсавшись там хвилину-другу, ад’юнкт врешті розклав на столі карту міста. Вістович дістав з кишені олівець й одразу зробив на ній дві позначки.
— Ось тут, на Шпитальній, померла Софія, а тут, у будинку на Личаківській, ми маємо навіть два трупи... — сказав він після цього.
У голосі Вістовича відчувався якийсь дивний азарт.
— А тепер ви позначте на карті місця, де сталася решта подібних смертей, — наказав він підлеглому.
Самковський узяв олівець і зробив ще три позначки.
— Ось воно, — сказав Вістович і почав акуратно з’єднувати точки лініями. — Як гадаєте, що це, Самковський?
У відповідь той знизав плечима.
— Схоже на сузір’я з гімназійного підручника.
— Дурниці, — засміявся комісар. — Це руна, якою у північних країнах позначали зло. Цей знак також означає владу драугрів... Доки ви спали вночі, я детально вивчив усю цю чортівню. Вважається, що вампіри беруть місто під свою владу, якщо накладуть на нього руну зла. Мені здавалось, що це якась алегорія, але зараз бачу, як саме вони це роблять.
— Отже, якщо вони вивели цей знак своїми вбивствами, — промовив Самковський, — то Львів тепер у їхній владі?..
— Ще ні, — відповів Вістовим. — Дивіться, ось головна лінія, яка сполучає будинок убитого професора і місце, де сталося вбивство, на вулиці Понінського... На Личаківській, де жив Сабінський, померло двоє. Якщо ці чудовиська драугри дотримуються логіки, то ще одне вбивство мусить статися також на Понінського... Тільки тоді вони вважатимуть Львів своїм.
Комісар відчув, як від власних слів по шкірі йому пробігли крижані мурашки. Йому пригадалося, що на цій вулиці живе Бейла. Тиждень або два тому він випадково побачив її в місті. Його колишня коханка була не сама, а йшла під руку з якимось чоловіком. А що коли поруч із нею насправді був безжальний вбивця? Хтозна, може, цей упир уже залишив на ній смертельний знак, зоставивши саму помирати в покоях?..
Задумавшись, Вістовим навіть не одразу почув слова підлеглого.
— ...на перетині ліній, — говорив Самковський. — Як гадаєте, шефе?
— Що? — перепитав той, стрепенувши головою, аби трохи прийти до тями.
— Я кажу, що точка перетину ліній у цьому знакові, який ви накреслили, також, очевидно, має для упирів певне значення, — повторив ад’юнкт, тицяючи пальцем в карту. — Окрім того, вона знаходиться поруч з досить чіткою адресою: Потоцького, 17.
— Блискуче, Самковський, — щиро похвалив його шеф. — Перевірте цю адресу. Але дуже обережно. Вважайте на себе...
Більше не промовивши ані слова, комісар ухопив плаща і швидко вийшов з кабінету.
На вулиці він вскочив у трамвай, що прямував до Стрийського парку. Вістовим вийшов на кінцевій зупинці і подався вузькою алеєю в бік Понінського. До будинку, де жила Бейла, звідси було десять-п’ятнадцять хвилин доброї ходи.
Служниця, що відчинила двері, не хотіла впускати Вістовича досередини, пояснюючи це тим, що господиня нездужає.
— У такому разі Бейла буде не проти, щоб я її провідав, — сказав поліцейський і зробив рішучий крок уперед.
На свій подив, він побачив, що служниця так само рішуче загородила йому дорогу.
— Вам не можна, — промовила вона.
В голосі її чулося якесь затаєне благання.