— Виходить, до того, як ви прийшли, тобто до п’ятої сорок п’ять, господарі прийняли гостя, а потім замкнули за ним двері, — підсумував комісар.

— Виходить, так, — погодилась жінка. — А що в цьому дивного?

Вістович знизав плечима.

— Знаючи, що ви от-от прийдете, я б на місці професора не возився з замком. Хіба що гість прибув глупої ночі. Гадаю, пан Сабінський нечасто відмикав або замикав двері власного будинку, оскільки фактично завжди тут є ви. Уявіть, яких зусиль мусив би докласти заспаний професор, щоб дати ради простому, але іржавому замковому механізмові. Я чув, як довго ви нам відмикали двері...

— Все правильно, пане комісаре, замок старий, і я давно просила його замінити, — мовила Марія. — Але, так чи інакше, двері були замкнені. Не через вікно ж потрапив сюди пан Гальден.

— Згоден, — посміхнувся комісар. — Забудьте, це просто роздуми.

— Бажаєте ще кави? — звернулася жінка до поліцейських.

— Ні, — як завжди за двох, відповів Вістович. — Маю до вас останнє прохання.

— Гаразд.

— Пригадайте, будь ласка, дату того першого візиту сюди добродія Гальдена.

Марія замислилась, але врешті впевнено відповіла:

— Це було двадцятого жовтня, пане комісаре.

— Ви впевнені?

— Цілком.

— Це все, що я хотів знати, пані Маріє, — сказав поліцейський. — Зараз майже десята, ви збираєтесь додому?

— Ні, сьогодні я залишусь. Хочу бути біля господині.

Видно було, що цей короткий допит її втомив, і жінка хотіла якнайшвидше позбутися товариства поліцейських.

— Вам не заважає, що ми тут куримо? — запитав комісар, коли Марія вже була на сходах.

— Зовсім ні, — відповіла вона. — Професор був затятим курцем. До того ж полюбляв міцний львівський тютюн. Я звикла.

— Львівський тютюн не найгірший, — зауважив Вістович.

Втім, сказав він це радше Самковському, бо Марія вже сховалася за дверима покоїв нагорі. Підлеглий кивнув.

— «Nawet Pani Cesarzowa pâli tyton z miasta Lwowa»[27], — пригадав Самковський рядок з рекламного віршика, яким продуценти львівських цигарок заохочували купувати їхню продукцію.

— «Tyton z miasta Lwowa», — повторив комісар, — tyton lwowski... Пані Цимес писала мені, що на ґудзиках одягу третього клієнта покійної Софії були витиснені дві літери: Т і L. За її описом, цей чоловік підприємець.

— Ерік Міллер, — клацнув пальцями Самковський, — власник львівської тютюнової фабрики.

— Віденець? Вдівець? — перепитав комісар.

— Так! Це точно він, — в азарті ад’юнкт навіть скочив з місця. — Місяць тому приходив скаржитися, що у Винниках[28] його обікрали.

— Подумати лишень, Самковський, якби ми зібрали за одним столом усіх любителів бордельних насолод, то отримали б досить порядне і достойне товариство, — посміхнувся Вістович.

На цьому він, здавалось, утратив інтерес до власника тютюнової фабрики і продовжив читати про скандинавську нечисть. Самковський невдовзі заснув, а коли прокинувся, комісар (якщо тільки він спав) курив свою першу вранішню цигарку.

— Котра година, шефе? — захриплим голосом поцікавився ад’юнкт.

— Сьома ранку, — відповів той.

За кілька хвилин до вітальні зайшла Марія, принісши поліцейським сніданок.

— Як почувається пані Сабінська? — запитав Вістович.

— Начебто краще, — відповіла служниця. — Проте, дуже вас прошу ще почекати зі своєю справою.

— Як накажете, — мовив комісар, розрізаючи ножем запашну кайзерку, щоб напхати всередину малинового Конфітуру. — Нехай пані одужує.

Самковський у цей час робив те саме.

— Ось що ми зробимо сьогодні, — сказав Вістович підлеглому, коли Марія пішла: — Я зустрінуся з цим Еріком Міллером, а ви, щойно вас тут замінять, знайдіть Фельнера і разом з’ясуйте одну річ.

— Що саме? — перепитав Самковський, не перестаючи жувати.

— Чи траплялися у Львові за останній час ще випадки таких смертей, як смерть професора і Софії Вільчевської, коли від трупів залишився ледь не сам порох.

— Niema sprawy, szefie[29], — відповів ад’юнкт і запхнув до рота черговий кусень випічки з конфітуром.

— От і гаразд.

Поліцейські закінчили сніданок, і комісар першим вийшов з будинку.

До Винників, де власне знаходилась тютюнова фабрика, з Личаківської було недалеко, але через дощі, які не припинялися у Львові вже кілька днів, дорога перетворилася на суцільне глиняне місиво, і фіакр діставався туди майже годину. Опинившись нарешті у потрібному місці, Вістовим з жахом подумав, що сьогодні йому ще повертатись до Львова тим самим шляхом, і, не стримавшись, голосно вилаявся.

Ерік Міллер був у своєму кабінеті й, отримавши візитівку поліцейського, наказав його впустити. Коли Вістович зайшов, чоловік виглядав дещо здивованим, але привітно простягнув йому руку і запросив сісти.

— Не очікували візиту поліції, пане Міллере? — запитав комісар, трохи затримавши погляд на вікні, звідки проглядався чудовий краєвид на довколишні ліси.

— Щиро кажучи, ні, — відповів той. — Тому радий буду дізнатися, чим можу стати в пригоді.

Міллер говорив польською з помітним німецьким акцентом.

— Гаразд, тоді одразу до справи, — мовив гість, зрозумівши, що пропозиції випити він не дочекається. — Ви навряд чи про це знаєте, пане директоре, але кілька днів тому у Львові померла молода дівчина на ім’я Софія Вільчевська.

Міллер знизав плечима.

— Шкодую, пане Вістовичу, але це ім’я нічого мені не говорить.

— Звичайно. Навряд чи ви маєте звичку нотувати імена повій, з якими мали інтимні стосунки.

Міллер здивовано глянув на комісара, але сприйняв його слова спокійно. Трохи помовчавши, він підвівся з крісла і підійшов до вікна.

— Вип’єте, комісаре? — раптом сказав він. — У мене є «Baczewski».

Вістович похитав головою. Тепер ця пропозиція не принесла йому радості.

— Тоді послухайте, — чоловік заговорив раптом дещо різким тоном. — Я віденець, і хоч маю в Лемберзі серйозні справи, все ж не залишуся тут назавжди. Окрім усього, я вдівець, тож, як ви розумієте, не зраджую дружину в прямому розумінні. Додам, що мені здебільшого начхати на мою репутацію, тож свою спробу мене шантажувати вважайте проваленою, пане Вістовичу...

— Я не збирався вас шантажувати, — заперечив комісар.

— Он як? Тоді до чого ця розмова?

— Ви надто поспішаєте з висновками, пане Міллере, а я всього лишень маю до вас декілька питань.

— Ich bin ganz Ohr[30], — сказав той.

— Ви часом не помітили, що та дівчина кепсько почувалась, коли була з вами? — запитав Вістович.

— Ні, виглядала здоровою.

— А не скаржилась на інших клієнтів?

— Ми майже не розмовляли, пане комісаре.

— Отже, ви мовчки примусили її шмагати вас?

— Я не змушував. Просто запитав, чи вона згодна це робити... Якби відмовилась, я б не наполягав.

— Які цигарки ви палите, пане Міллере? — змінив тему поліцейський.

— Яке це має значення?

— У тій кімнаті, де ви були з Софією, я знайшов цигарковий попіл на підвіконні.

— Ви розчаруєтесь, пане Вістовичу, але сам я майже не палю. Вкрай рідко. Настільки рідко, що пам’ятаю дні, коли дозволяв собі викурити бодай одну цигарку, — промовив Міллер. — Тож можу запевнити вас, попіл залишив не я.

— Знаю, — кивнув комісар, — ви були в Мамки Цимес двадцять другого жовтня, а курили в кімнаті Софії за два дні до її смерті.

— Звідки ви знаєте, коли там курили?

— Бо в кімнаті не прибирали, відколи дівчині стало погано.

— Отже, курив останній клієнт? — з несподіваним азартом сказав Міллер.

— Більш того. Курив убивця або той, хто пов’язаний з убивцею. Можливо, виконавець злочину.

— Он воно що. То ви розслідуєте вбивство?

— Офіційно — ні. Але те, що її вбили, вже не викликає сумніву.