Третім був удівець-підприємець. Худорлявий, гарно вдягнений. На ґудзиках одягу пані Цимес помітила дві літери: «TL». Був поштивий, але чомусь просив Софію лупцювати його ременем і лаяти останніми словами.
Четвертий — старий професор, який чесно назвав своє ім’я: Еріх Зільман...
Вістович не стримався і голосно зареготав. Самковський, який уже на той час сидів на своєму місці, відірвався від паперів і з подивом поглянув на шефа.
— Збирайтеся, — наказав йому комісар, усе ще сміючись. — Прогуляємось... Провідаємо старого хріна.
Ад’юнкт не до кінця розумів, про кого йшлося, але полюбляв, коли шеф був у доброму гуморі. В такі дні часто вони заходили разом до кав’ярні Шнайдера, і Вістович платив за випивку.
Ледве прочитавши, хто був п’ятим у списку клієнтів, комісар сховав листа Мамки Цимес до кишені, і вони з Самковським вийшли на вулицю.
Професор, на щастя, був удома. Побачивши поліцейських, він неабияк здивувався, проте гостинно запросив їх до вітальні, де найперше запропонував кави. Вістович відмовився, одразу перейшовши до справи. Він розумів, що розмова видасться не надто приємною для Зільмана, тож смакувати в його домі каву було б свинством.
— Якщо ви тут, панове, отже, сприйняли мою розповідь серйозно, — мовив професор. — Бо я грішним ділом подумав, що поліція в Лемберзі така ж, як у Відні...
— Ви мали справу з віденською поліцією? — запитав комісар.
— Колись поскаржився на колегу, який поцупив мою доповідь по Ціцерону, — відповів той. — Це була крадіжка, тому я звернувся одразу до цих добродіїв, а не в ректорат. Але, як виявилось, тамтешні поліцейські навіть не знають латини. Вони відмовились бодай порівняти два документи, щоб засвідчити їхню цілковиту схожість.
— Що ж, значить, лемберзька поліція старанніша, — стримуючи сміх, сказав комісар.
— Яз вами згоден, — радісно мовив Зільман.
— Та перш ніж ми перейдемо до справи покійного професора Сабінського, мушу зазначити, що певна особа вважає себе ошуканою через вас, — промовив комісар.
— Он як? — вжахнувся професор. — Якщо й так, то найпевніше, я зробив це не зумисне. Про що, власне, йдеться?
— Пані Цимес повідомила мені, що ви не сповна розрахувалися за послугу її дому...
— Не може бути! — обурено вигукнув Зільман. — Я залишив їй навіть більше...
Тут професор замовк, зрозумівши, що пробовкався. Факт відвідин борделю тепер було пізно заперечувати. Залишалося тільки мовчати і розгублено кліпати очима. Вістович також не поспішав говорити, а вдав, що розглядає інтер’єр вітальні. Незручну мовчанку, втім, порушив сам Зільман:
— Якщо відверто, комісаре, то панянка, з якою... кхм... з якою я... залишився наодинці, так би мовити, навіть не зняла вбрання. Що вже й говорити про інше...
Вістовим із цікавістю поглянув на нього.
— Ми просто погомоніли з нею, — продовжив Зільман. — Я розповів їй про колегу Сабінського та свої тривоги, пов’язані з ним... І знаєте, що? Це дивина, але виявилось, що Софія знайома з цією панянкою.
— З якою панянкою? — не зрозумів комісар.
— З нареченою професора. З Елею Буковською. Уявіть собі!
Комісар і його помічник здивовано перезирнулися.
— А Софія не говорила, за яких обставин вони познайомились? — уточнив комісар.
— Начебто разом навчались у гімназії, — сказав професор.
— Гаразд, і що було далі? У борделі, я маю на увазі.
— Софія попросила передати нареченій Сабінського записку, — продовжив Зільман, — я погодився і виконав прохання.
— Передали особисто в руки?
— Звісно, ні. Залишив у поштовій скриньці професора. Було б соромно зізнатися, в якому місці я провів той вечір...
— Вам відомо, що було в тій записці? — запитав комісар, не звертаючи уваги на благальний тон Зільмана.
— Як ви могли таке подумати, пане Вістовичу? Я не читаю чужої кореспонденції... — обурився професор.
У цьому Вістовим не сумнівався. Підвівшись, поліціянти почали збиратися.
— То що, панове, — несміливо мовив Зільман, проводжаючи їх до дверей: — Чи можу я сподіватися на вашу... емм... так би мовити, чоловічу солідарність?
Вочевидь, той просив зберегти в таємниці його відвідини будинку розпусти.
— Безперечно, — пообіцяв комісар і кивнув професорові наостанок на знак прощання.
На вулиці чоловіки зупинились, ставши посеред хідника, і мовчки закурили. Широка і досить людна о цій порі Личаківська збігала донизу, несучи на собі одинокий електричний трамвай і декілька фіакрів. Над Вістовичем і Самковським височів костел Святого Антонія, а над костелом — декілька розкішних дубів, які засипали простір довкола себе останнім іржавим листям і жолудями.
— Що скажете, Самковський? — запитав комісар, видихнувши з легенів останню порцію диму.
У відповідь той знизав плечима, проте в очах його виднівся інтерес до цієї справи.
— Тоді ось що, — продовжив Вістович: — Відвідайте жіночу гімназію імені королеви Ядвіги. Знає пан, де це?
— Знаю, — відповів ад’юнкт.
— Знайдіть у їхньому архівів особову справу Елі Буковської та її подруги, Софії Вільчевської. Друге прізвище запишіть, ви його навряд чи пам’ятаєте...
Самковський, діставши блокнот і олівець, акуратно все занотував.
— Шукайте все, що може видатись цікавим, — додав комісар. — Бо все цікаве нам неодмінно знадобиться. Я ж спробую зустрітися з невтішною вдовою професора Сабінського...
Чоловіки попрощалися і розійшлись. Самковський кинувся наздоганяти трамвай, а комісар подався вулицею вгору.
Помешкання покійного професора Сабінського, як і розповідав Зільман, справді знаходилось неподалік. Зазирнувши до записника, Вістович ще раз переконався, що відшукав потрібний будинок, і впевнено натиснув кнопку дзвінка. Відчинила привітна жінка старшого віку — очевидно, служниця.
— Слухаю пана, — мовила вона.
— Доброго дня, — привітався комісар, ґречно знімаючи капелюха. — мене звати Адам Вістович, я з поліції. Чи можу я поговорити з пані Буковською, чи то пак, з... пані Сабінською?
— На жаль, господині зараз немає вдома, — відповіла служниця. — Але пан може зайти почекати. Гадаю, вона от-от повернеться.
— Якщо ваша ласка, — сказав комісар.
Жінка провела гостя до вітальні і, взявши його пальто та капелюха, вправно повісила їх на вішак біля п’єца.
— А чи можу я тим часом оглянути кабінет пана професора? — запитав Вістович.
Служниця завагалась і відповіла йому нерішучою усмішкою.
— Може, зачекаєте на пані Сабінську? — мовила вона.
— Навряд чи вона буде проти, — зазначив комісар. — А ми таким чином заощадимо час.
— Що ж, якщо пан наполягає...
— Сміливіше, — підбадьорив Вістович. — Кабінет нагорі?
— Так, прошу нагору...
— Професора поховали? — запитав поліцейський уже на сходах.
— Так, пане комісаре, — важко зітхнула служниця і перехрестилась. — Хай спочиває в мирі.
Кабінет покійного науковця виявився невеликим за розмірами і, до того ж, заваленим книгами та всіляким мотлохом. На чільному місці стояв дерев’яний макет вітрильника і декілька фігурок якихось давніх воїнів. Вістович з цікавістю придивився до цих речей.
— Це дракар, корабель вікінгів, — несподівано пояснила служниця, яка, видно, вирішила не залишати гостя тут наодинці. — А біля нього фігурки скандинавських воїнів.
— Звідки ви знаєте? — оторопів комісар.
— Багато років я була особистим секретарем професора, — пояснила жінка, — тому добре знаю, над чим він працював і чим захоплювався. Служницею в цьому домі я тільки останні кілька місяців, відколи професор покинув роботу в університеті.
— Мабуть, через ту Елю Буковську, — припустив комісар.
Жінка стрепенулась:
— Я цього не сказала...
Вістовим не продовжував тему, а підійшов до чималої скрині, в яку, при потребі, могла б уміститися навіть доросла людина.
— А це що? — запитав він.
— Незадовго до смерті панові професору надіслали з Данціга кілька кам’яних плит, розписаних рунічними символами, — відповіла служниця. — Плити потрапили туди, мабуть, на одному з данських або шведських кораблів і лежали в порту ніким не помічені. Професор Сабінський випадково їх зауважив, коли відвідав Данціг цього літа, і розпорядився надіслати йому їх до Львова.