Мамка Цимес кивнула і, зробивши відчайдушну спробу витерти кінчиками пальців з-під очей розмазану туш, вийшли з кімнати. Вістовим подався слідом. В її кабінеті, окрім безлічі різноманітних жіночих дрібниць та чималої колекції венеціанських масок, виявилось надзвичайно багато книг. Деякі лежали на столі, і з них тягнулися довгі шовкові закладки. Інші в чіткому порядку стояли на полицях. Аж ніяк не сподіваючись, що господиня борделю виявиться книгоманкою, поліцейський здивовано глянув на неї. Проте пані Цимес знову зайнялася своєю тушшю, тому не помітила цього погляду.

— Телефон на секретері, — мовила вона, не озираючись на комісара.

Вістовим підійшов до апарата і, знявши слухавку, набрав номер телефоністки.

— Дирекцію поліції, прошу, — сказав він, коли та озвалася. — Потрібен доктор Фельнер.

Лікар, на щастя, був на місці, і за декілька хвилин комісар почув у слухавці його хриплуватий голос:

— Фельнер слухає.

— Говорить Вістовим. Мусите прибути на Шпитальну.

— Якого дідька, Вістовичу? В мене справ по зав’язку! — гаркнув той.

— Це дуже важливо, Фельнере.

— Тут усе важливе.

— Докторе, я не жартую. Самі побачите.

З того боку важко, зі свистом зітхнули.

— Номер будинку назвіть, — попросив поліційний лікар.

— Номер... е-е-е... я вас зустріну біля жидівського цвинтаря, — відповів комісар.

— Гаразд. За півгодини буду...

Коли Вістовим відклав слухавку, пані Цимес уже встигла привести себе до ладу. З її обличчя зникли залишки пудри і розмазана туш. І навіть зачіска отримала попередню форму. Про нещодавні події нагадували тільки мокрі від води плями на сукні.

— Що ж, пане Вістовичу, — вона спробувала посміхнутись, — сподіваюся, що ця невеличка неприємність не завадить нам зберегти у подальшому добрі стосунки?

— Маєте незрівнянне почуття гумору, добродійко, — ідучи до дверей, мовив комісар. — Якщо несподівані трупи називати просто «невеличкими неприємностями», то на біса тоді поліція...

Вістовим зайшов до кімнати Янки і забрав звідти свого плаща. Від будинку Мамки Цимес до жидівського цвинтаря можна було дістатись за кілька хвилин, але він вирішив вийти раніше. Хотілося трохи побути на свіжому повітрі.

Доктор Фельнер прийшов учасно, але всім своїм єством виявляв своє невдоволення. Він неохоче привітався з комісаром і запитав, де це чортове місце чи сраний будинок, в якому сталося щось надзвичайно важливе.

Вістовим знав, що лікар, найпевніше, відірвався від приємних посиденьок за дешевою кавою, а не від купи справ, тому зовсім не почувався винним перед ним.

Коли вони зупинились біля будинку Мамки Цимес, доктор з подивом глянув на комісара.

— Тут же бордель, Вістовичу, — сказав він.

— Саме так, — підтвердив поліцейський. — І ми зараз туди зайдемо.

— Нізащо, — обурено відповів Фельнер. — я порядний сім’янин. А назавтра кожен пес у Львові знатиме про мій візит до Мамки Цимес.

Вістовим роззирнувся. Навколо не було ані душі, проте сперечатися з лікарем не хотілося.

— Зайдемо через чорний хід, — сказав він.

— Ви навіть знаєте, де тут чорний хід, Вістовичу? — єхидно запитав Фельнер.

Комісар не відповів. Він мовчки пройшов уздовж вулиці і завернув у вузький непримітний провулок. Фельнер знехотя подався за ним. Провулок виводив у захаращений двір, де Вістовим упевнено рушив до кам’яних сходів, що вели до незамкненої пивниці. Спустившись сходами, чоловіки опинилися в цілковитій темряві, яка смерділа сирістю і котячим лайном.

— Куди ви мене завели, чорт забирай? — спитав лікар.

— Ви ж хотіли, щоб вас не побачили, Фельнере, — відповів комісар. — Тепер можете бути в цьому певні.

— Не кажіть дурниць, Вістовичу. Запаліть сірника.

— Якраз шукаю...

За мить у темряві спалахнуло скупе миготливе світло.

— Тепер мусимо піднятися, — мовив поліцейський і обережно рушив до масивної металевої драбини, що вела на горішній поверх. Угорі Вістовим обережно, але впевнено постукав. За хвилину-другу їм відчинили. На порозі постала господиня борделю. Приклеївши на вуста приязну посмішку, вона мовчки спостерігала, як засапані чоловіки важко вкочувались до її покоїв.

— Пані Цимес, це доктор Фельнер, — комісар вирішив бути поштивим і представити гостя.

— Рада знайомству з паном, — господиня простягнула йому напахчену парфумами руку.

Той відповів спітнілим рукостисканням.

— Де ваш труп? — одразу перейшов до справи доктор. — До живих мене давно не викликають, тож я переконаний, що в цьому домі лежить мертвяк.

— Пан аж так поспішає? — солодкаво мовила господиня. — А я збиралася попросити вас відкоркувати пляшку «Мартеля», бо не жіноча це справа...

Фельнер дістав з кишені хустинку і витер нею обличчя.

— Що ж, залюбки, — сказав він, трохи віддихавшись. — Навряд чи покійник втече кудись, поки я це робитиму...

— Вірно кажете, — погодилась господиня.

Пригостившись коньяком, усі троє відчули себе значно краще.

— Тепер ходімо, — спокійним тоном промовив доктор, поставивши келишок на крихітний журнальний столик.

Мамка Цимес попросила чоловіків іти слідом за нею і за кілька хвилин привела їх до вже знайомої Вістовичу кімнати.

Доктор Фельнер підійшов до ліжка і обережним рухом відкрив обличчя трупа, як це годину тому зробив комісар.

На превеликий подив Вістовича і пані Цимес, лікар не відсахнувся і не вимовив жодного лайливого слова. Звісно, трупи у його практиці були звичною річчю, але ж цей не був схожий на решту. Особливо з огляду на те, що з моменту смерті минуло зовсім мало часу.

— Ми знайшли її сьогодні, — спантеличено мовила господиня.

— Я бачу, — коротко відповів Фельнер.

— Так, але на вигляд тіло...

— Як мумія, — перебив доктор. — Це я також бачу. Але на ній свіжа спальна білизна, на столику сьогоднішній недопитий чай і якийсь дурнуватий дамський романчик, закладений приблизно на сороковій сторінці. Цього досить, аби зрозуміти, що смерть настала нещодавно.

Вістович посміхнувся. Коньяк вчинив з Фельнером диво.

— Що ж з нею сталося? — запитала Мамка Цимес.

— Треба забрати тіло до мене, на Пекарну[22]. Там і розберуся...

— Послухайте, докторе, — господиня благально поглянула на Вістовича, шукаючи в нього підтримки. — Я б не хотіла, щоб цей прикрий випадок набув розголосу. Мені геть не потрібен поспільний інтерес до мого дому... Якщо ваше мовчання має ціну, то я пристану на неї, якою б великою вона не була.

— Тут річ не в ціні, дорога пані Цимес, — похитав головою доктор.

— А в чому ж?

Фельнер відкликав комісара вбік.

— Маєте талант, Вістовичу, — тихо промовив доктор. — Де ви — там неодмінно якась халепа.

— Дідько з ним, Фельнере. Дослідіть труп і, якщо нічого серйозного, то візьміть гроші і забудьте, — відповів той.

— Якби все було так просто... Втім, я вам зараз дещо скажу, а ви вже вирішуйте, як бути далі.

Фельнер подивився у бік трупа, ніби хотів ще раз у чомусь переконатись. Потім перевів погляд на Вістовича і сказав ще тихіше, але чітко вимовляючи кожне слово:

— Пригадуєте справу про смерть професора Сабінського? Точніше, там не було ніякої справи, а тільки здогадки його колеги Зільмана, які ви доручили перевірити Самковському.

— Пригадую, — відповів комісар.

— Самковський попросив мене оглянути тіло покійного професора, — продовжив Фельнер. — І от що я скажу, Вістовичу: труп стариганя виглядав так само, як цей.

Доктор дістав портсигар, добув звідти цигарку собі й Вістовичу і, вже голосніше, спитав дозволу закурити в господині, що стояла від них поодаль. Коли та дозволила, чоловіки продовжили свою притишену розмову.

— Можна припустити, що професор і за життя виглядав не надто свіжо, — вів далі Фельнер, випускаючи два струмені диму зі свого широкого носа. — Але так швидко не розкладаються навіть у старечому віці. Що вже й казати про цю молоду блудницю.