— На жаль, не можу сказати про пана те саме. Ви зі своїм колегою пробуджували в мені хіба що ненависть через свій дурнуватий допит.

— Що ж, нехай. Зрештою, ти справді маєш небагато причин любити поліцію. Здебільшого, через своє заняття.

— Кожен заробляє на хліб як може, — сварливо відповіла Янка.

— Мова не про це, — спробував заспокоїти її комісар. — Я тебе не засуджую...

Його самого, правда, неабияк дратувала ця балаканина. Він знову повернувся до вікна і запалив цигарку. Дурнувата була ситуація: прийшовши до повії, Вістович зумів з нею посваритися, образившись, як шмаркач, на криве слово. Але ж, чорт забирай, він платить їй за гарну поведінку!

— Ну та годі, любчику, — несподівано почулася за спиною. — Ходи сюди...

Вочевидь, Янка згадала про те саме. Вістович озирнувся.

— Хочеш мене в одязі?

Як раптово дівчина перетворилася зі сварливої шльондри на звабливу німфу. Без сумніву, цим мистецтвом перевтілення вона володіла бездоганно. Напівлягла на ліжку так, щоб вигідно оголилися її коліна і визирнули пругкі груди. За все заплачено, ця жінка належить зараз тільки йому. Попри те, що відчуває до нього хіба що легку ненависть, вона зробить усе як слід.

Підійшовши до Янки, Вістович, не знімаючи одягу ані з себе, ані з неї, вгамував перше бажання. Щойно він торкнувся її, дівчина стиснула губи, чекаючи звичних грубощів, але брутальний з вигляду комісар виявився напрочуд ніжним і вправним коханцем. Здивовано і вдячно дивлячись на нього, Янка закричала наостанок від задоволення, а потім сховала очі від сорому.

Вперше в житті їй було по-справжньому добре з чоловіком. Він не скривдив її, не відіпхнув після близькості, як шмату, від себе, а дбайливо, по-батьківськи погладив по волоссю. Понад усе, Янка боялася, що Вістович зараз піде, залишвши її наодинці з усім, що ставалося до нього, їй раптом захотілося впасти на коліна і благати його не йти. Врешті, дівчина так і зробила. Пояс коханця ще був розстебнутий, і вона шалено припала вустами до його гарячої плоті... Янка знала: тепер він залишиться надовго.

Наступного дня Вістович заплатив ще за одну ніч. Цього разу вже не було зайвих розмов. У затемненій кімнаті борделю поліцейський і повія добре знали, чого хотіли. З прихованим соромом, насолодою і шаленою взаємністю вони віддавалися одне одному, доки не падали від утоми.

Під вечір у двері обережно постукали. Вістович, що сидів біля вікна і ліниво попивав коньяк, знаком наказав дівчині відчинити. Янка, закутавшись у простирадло, підбігла до дверей і, глянувши спочатку через вічко назовні, повернула ключ. До кімнати зайшла Мамка Цимес.

Вона виглядала схвильованою та, попри те, винувато посміхнулася і промовила якісь ледь чутні вибачення, шкодуючи, що змушена потурбувати гостя.

— Що сталося, пані Цимес? — запитав комісар, пропускаючи звичні фрази повз вуха.

— Я б хотіла поговорити з паном наодинці. — Господиня виразно зиркнула на Янку. — Хоча... вона й так про це невдовзі дізнається...

— То кажіть, — мовив Вістович, — тільки двері зачиніть за собою.

Пані Цимес виконала його прохання і, пройшовши в глибину кімнати, сіла на край фотеля.

— Сталося лихо, — промовила вона, нервово перебираючи пальцями: — Одна з наших дівчат раптово померла...

Янка скрикнула від несподіванки.

— Цить ти, дурна! — не стрималась господиня.

— Хто саме? Софія? — не зважала та.

На очах Янки заблискотіли сльози.

— Софія, Софія... Замовкни, кажу!

— Припиніть обидві! — не витримав комісар, після чого в покої запанувала тиша. — Пані Цимес, розкажіть все спокійно і за порядком.

— Два дні тому одна з наших дівчат відчула себе зле, — промовила Мамка Цимес, глибоко вдихнувши повітря. — Нічого незвичного в цьому не було, я дозволила їй відпочити до вечора, але ввечері їй стало ще гірше. Тоді я вирішила спровадити її до лікаря, проте вона заснула, і мені здалося, що краще буде почекати до ранку. Сьогодні вранці, коли я зайшла до її кімнати, то вжахнулася. За ніч Софія змарніла і, здавалось, постаріла років на двадцять... Утім, як не дивно, на здоров’я вона не поскаржилась, і я знову вирішила почекати... Та щойно дівчата, котрі принесли їй вечерю, побачили, що Софія мертва.

— Вона жила в цьому домі? — запитав комісар.

— Так.

А решта дівчат також живуть тут?

— Ні, Софія ніяк не могла знайти собі підходяще помешкання, от ми і домовились, що доки шукає, залишатиметься тут, а я за це забиратиму частину грошей з її платні, — пояснила господиня.

— Гаразд, покажіть мені її. — Вістовим підвівся і надягнув піджак.

— Ходіть за мною, пане комісаре...

Мамка Цимес попрямувала до дверей. У коридорі вона щоразу озиралася, ніби побоюючись, що Вістовим зараз кудись чкурне і залишить її наодинці з мертвою жрицею цього будинку насолод. Поліцейський, утім, нікуди тікати не збирався. Минувши вітальню, вони з господинею піднялися в інше крило, а там зупинилися перед дверима крайньої кутової кімнати.

Мамка Цимес добула з кишені ключа і тремтячими руками спробувала відімкнути замок. Коли це їй нарешті вдалося, вона провела Вістовича в затемнену затхлу кімнату, де на ліжку, накрите білим простирадлом, лежало тіло повії.

— Сподіваюсь, тут ніхто не хазяйнував після її смерті? — сухо поцікавився комісар.

— Що пан має на увазі? — спитала господиня.

— Ваші німфи, які знайшли тіло, торкалися її речей? Переставляли щось з місця на місце? — уточнив Вістовим.

— Гадаю, ні, пане комісаре. Вони були дуже налякані, тому це останнє, що прийшло б їм у голову.

Мамка Цимес мала рацію.

Вістовим підійшов до ліжка і зняв простирадло з обличчя померлої.

Вигляд дівчини його вжахнув. Комісар багато різного бачив за роки служби в поліції, але таке йому довелося бачити вперше... Перед ним була напіврозкладена висохла мумія. З-під простирадла блиснули вишкірені зуби, глибоко впалі очі та жовта потріскана шкіра. Складалося враження, що труп пролежав тут щонайменше півроку.

Мамка Цимес, не стримавшись, голосно заверещала:

— Господи! Що це за чортівня така?!

— Замовкніть! — гримнув на неї комісар і накрив обличчя трупа простирадлом.

Та справді стихла, але тільки для того, щоб важко осунутись на підлогу. Від побаченого господиня борделю втратила свідомість. На щастя, підбігла Янка і заходилася приводити її до тями.

— Поблизу десь є телефонічний апарат? — запитав комісар, утираючи хустинкою спітніле чоло.

— В кабінеті пані, — відповіла дівчина.

Вона марно торсала господиню за напудрені щоки і все ніяк не наважувалась дати їй ляпаса, який би подіяв значно краще.

— Принеси води, — наказав їй Вістович.

Янка скорилася. Вибігши кудись, вона повернулася за мить з повною склянкою і подала її Вістовичу. Не зволікаючи ані секунди, той сердито виплеснув воду в обличчя непритомній пані Цимес, змивши звідти рештки пудри і розмазавши під очима чорну «Lash Lure»[21], через що господиня борделю тепер скидалася на казкове страховисько.

Втім, такий метод виявився дієвим, і Мамка Цимес одразу ж ворухнула напомадженими губами, а потім, важко крекочучи, сперлася на лікті. Комісар змусив себе допомогти їй підвестись. Звівшись на рівні ноги, господиня борделю, проте, не відпускала свого рятівника, а, навпаки, ще міцніше вхопила того за зап’ястя.

— Пане Вістовичу, пан мусить мені допомогти, — гаряче прошепотіла вона.

— Чим я вам допоможу? — нервово поцікавився комісар.

— Допоможіть позбутися трупа.

— Ви здуріли, пані Цимес? Хто я по-вашому?

— Тоді хоч би не допустіть розголосу. Якщо сюди прийде поліція, мені кінець... Зрештою, ви також ризикуєте своїм добрим іменем. Я можу розказати, чим ви тут займалися.

Вістовим насмішливо скривився, з чого слід було розуміти, що такий аргумент на нього ніяк не вплинув.

— Благаю вас, пане Вістовичу, — жінка вирішила змінити тактику.

— Послухайте, добродійко, — комісар, доклавши зусиль, нарешті звільнився від її рук: — Ця особа, — він кивнув у бік тіла блудниці, — померла за дуже дивних обставин. До того ж ви бачили, що з нею скоїлось потім. Усе це дуже схоже на якусь хворобу. Хтозна, чи не становить вона загрозу для міста... Треба принаймі, щоб трупа оглянув поліційний лікар. Тому зараз проведіть мене до свого кабінету, де, як я чув, у вас є телефонічний апарат.