— Яким чином спричинились? — комісар потроху втрачав терпіння. — Ви маєте хоча б версію?

— Ні, але підозрюю, що все тут не просто так...

Вістович зрозумів, що існує тільки один спосіб позбутися надокучливого професора.

— Гаразд, пане Зільмане, — сказав він, — ми спробуємо розібратися. Цим займеться мій колега Самковський. Зараз він запише всі необхідні дані.

Ад’юнкт з ненавистю глянув на шефа і крізь зуби запросив професора пересісти ближче до його столу. Коли Зільман нарешті пішов, Самковський одразу ж згорнув списаний папір і перемістив його в шухляду.

— Чекатиму на рапорт, — буркнув шеф, удавши, що цього не помітив. — Маєте два дні на цю дурню.

Комісар Вістович, якби залишався щирий перед собою, то мав би визнати, що й він сам не мав жодного бажання працювати того дня. Усі поточні справи, разом зі смертю професора Сабінського, який, найпевніше, врізав дуба від непомірних зусиль між ногами молодої коханки, можна було зіпхнути на Самковського. Комісар підвівся з-за столу, одягнув плаща, капелюха, вдруге нагадав підлеглому про рапорт і вийшов за двері.

На душі було паскудно, тому ця гнила погода пасувала Вістовичу якнайкраще. Цієї осені він втратив останню надію повернути собі дружину. Анну, котрій так і не знайшлося місця в Новому театрі, несподівано запросили аж до Зальцбурга, і відтоді вона перестала розмовляти не лише з ним, а навіть із колишніми колегами. І якщо на колег Анна затаїла гірку образу, то Вістовича просто зневажала, про що неодноразово йому говорила ще тоді, коли вважала чоловіка достойним спілкування.

Як завжди, п’яний і принижений, він шукав утіхи в Бейл, однак з подивом виявив, що їй набридло його втішати. Ввечері вона як завжди слухняно йому віддалася, а на ранок попросила більше не приходити. Хоча б до того часу, коли він перестане пиячити через свою Анну.

Вістович розумів, що сказано це було справедливо. Він дав їй спокій, а сам залишився в кістлявих обіймах своєї самотності. Від них його ненадовго звільняла тільки робота й алкоголь.

Комісар вийшов на Баторія, а далі завернув на Личаківську. Йому пригадалось, що саме на цій вулиці в одному з будинків, як розповідав Зільман, жив покійний професор Сабінський зі своєю коханкою. Вістович сповільнив крок і спробував уявити, як виглядає ця Еля Буковська. Струнка чорнявка з акуратними персами, які поміщалися в старечу професорську долоню, чи білява пишногруда бестія, що приборкала його самим поглядом? Цікаво, як у них бодай щось виходило? Мабуть, коханка щоразу довго і вперто чаклувала над його засохлим стручком, а тоді всідалася на нього згори, де врешті отримувала бажане.

Холодні руки самотності знову стиснули Вістовичу горло. Комісар відчув, як сильно скучив за жіночим тілом і бодай чимось, що нагадує почуття.

Дощ посилювався, і поліцейському не залишалось нічого кращого, як пірнути у найближчу кнайпу, де він одразу ж замовив каву й чарку горілки. Від цього завжди ставало краще і навіть з’являлися свіжі думки.

Дочекавшись, коли трохи стихне дощ, Вістович знову вийшов на вулицю. Хвилину-другу він постояв на розкислому хіднику, вирішуючи, в якому напрямку піти. Врешті, комісар подався в бік вулиці Підвалє, а потім, минувши костел Марії Сніжної і розлоге торговисько, опинився на Шпитальній. Тут він, озирнувшись кілька разів, зайшов до будинку Мамки Цимес.

Сторож перелякано витріщився на нього, проте Вістовим привітався і, тицьнувши тому кілька геллерів[18],як і було заведено, рушив сходами нагору. На другому поверсі знаходилась приймальня власниці цього славетного будинку втіх. Пані Цимес прийняла його одразу і, широко посміхаючись, запропонувала комісарові коньяку. Той кивнув і вмостився на м’якій софі навпроти господині.

— Оскільки з поліцією в мене все погоджено на досить тривалий термін, — мовила Мамка Цимес, — то слід вважати, що пан прийшов сюди як приватна особа.

— Саме так, — відповів комісар.

Вони дивилися одне на одного, наче два змовники, що планували злочин, і розмовляли стишеними голосами. Господиня подала йому коньяк. По тому, як поліцейський підносив склянку до губ і робив перший ковток, вона намагалася вгадати його настрій і бажання. Він пив, неквапно смакуючи дорогий напій, але руки його ледь помітно при цьому тремтіли. Цьому чоловікові праглося спокою, влади і гри...

Мамка Цимес запалила продовгувату духмяну цигарку і вкотре приязно посміхнулась комісарові.

— Я маю дещо для пана, пане Вістовичу, — мовила господиня. — Звісно, я вдаюся до ризику, але сподіваюся, що панові це припаде до смаку.

Комісар відставив склянку і з цікавістю подивився на співрозмовницю. Три відчуття зараз поєднувались в його нутрі: огида, цікавість і бажання жінки.

— Пригадує пан гарненьку чорнявку на ім’я Янка Циновська? — продовжила господиня.

Вістович зморщив чоло, хоч довго копирсатися в пам’яті не довелось. Аякже, він не міг не згадати цю милу шльондру з минулорічної справи «В’язниці душ».

— Хіба вона не збиралася до Америки? — запитав комісар.

— Збиралась, — кивнула Мамка Цимес. — Тільки все ніяк не нашкрябає на квиток... То як, згоден пан? Янка, окрім усього, ще й мудра, а не така дурепа, як усі інші.

— Це я також пам’ятаю, — мовив поліцейський. — Гаразд, нехай буде Янка...

— Das ist toll![19], — вдоволено сказала власниця борделю. — Дівчина буде готова за півгодини. Дозвольте провести пана в покої.

Кімната, куди запросила його Мамка Цимес, скидалася на пристойний готельний номер. У ній було охайно застелене ліжко, стіл і навіть старомодний креденс.

— Призволяйтесь, — мовила господиня. — А я підготую нашу королеву.

Мамка Цимес вийшла, залишивши комісара наодинці. У порожній прохолодній бордельній кімнаті, очікуючи блудницю, він ще гостріше відчув свою проклятущу самотність. «Einsamkeit»[20], як сказала б Бейла.

— Einsamkeit, — повторив комісар, підходячи до вікна.

По шибці розповзалися краплі дощу, витягуючись у чудернацькі знаки і дурнуваті карикатури, схожі на ті, що гімназисти виводять на маргінесах конспектів з нудної латини чи грецької. Чоловік, напруживши зір, вдивився в сіру панораму вулиці поза ними. Добре знайома Шпитальна, що вела до жидівського цвинтаря. Дощ і сирість розігнали перехожих по домівках, тільки час од часу З’являвся хтось, кому доводилось перестрибувати брудні потоки води, дістаючись до крамниці чи майстерні взуттєвика, що стриміла за рогом. У таку погоду без випивки або жінки можна було вмерти з нудьги...

Невдовзі тихо скрипнули двері і хтось зайшов до кімнати. Вістович озирнувся. Янка стояла навпроти і дибилася кудись повз нього. Вона була одягнена в легку грецьку туніку, виглядала божественно, але, схоже, перебувала в поганому гуморі. Комісар збагнув, що стоїть зараз спиною до вікна, отже, вона ще його не впізнала. Натомість, сам він має досить часу, щоб нею намилуватись.

Янка повільними рухами почала роздягатися.

— Стривай, — зупинив її Вістович, — встигнеш іще...

Дівчина перевела на нього здивований догляд.

— Підійди до мене, — сказав комісар.

Вона покірно наблизилась.

— Коли ти роздягнешся, всю таємницю одразу буде розкрито, а я хочу тебе розгадувати якомога довше, — додав він.

Янка раптом стрепенулася.

— Пане Вістовичу? — перелякано сказала вона.

— Так, а що? — іронічно запитав комісар.

Втім, відповіді у неї не знайшлося. Лишалося одне здивування і навіть переляк.

— Якщо ти не захочеш, я тебе не торкнуся, — промовив комісар. — Просто посидимо, а потім я піду.

— Ви в такому домі, де маєте право робити що завгодно, — сказала Янка. — Але мені дивно, чому після тієї справи пан обрав саме мене.

— Не знаю. — Вістович знизав плечима. — Ти здалася мені привабливою.

Дівчина недовірливо хмикнула.

вернуться

18

Геллер — дрібна монета Австро-Угорщини, яку ввели в обіг у 1892 році.

вернуться

19

Чудово! (Нім.).

вернуться

20

Самотність. (Нім.).