— Послухай, Рахеле, — комісар нахилився, щоб подивитися зовсім невисокій жінці прямісінько в очі: — Ти знаєш мене не один рік, Рахеле. Я ніколи б не нашкодив Бейлі. Повір, зараз дуже важливо її побачити здоровою чи хворою. Тому ти мусиш мене впустити.

Вістовим знову подався вперед, проте жінка залишилась на місці, і тепер це навіть його розізлило.

— Пані не сама, — тихо промовила Рахель, помітивши лихі іскри в погляді гостя.

— Треба було відразу сказати, — сказав комісар і, відштовхнувши служницю, кинувся в будинок.

Він проминув вітальню і впевнено рушив сходами нагору, де була спальня Бейли. І, перш ніж служниця прийшла до тями, Вістовим уже стояв перед знайомими дверима. Тут він на хвилину затримався. У голові запаморочилось, а перед очима постала густа синя пелена. Зі спальні долинали звуки раю і насолоди, нестримний і частий жіночий стогін.

Комісар без жодних церемоній гепнув двері ногою, і ті відкрилися настіж. Ліжко в спальні було одразу навпроти. Бейла стояла навкарачки, високо закинувши голову і заплющивши від задоволення очі. Її невеличкі груди колихалися » ритмі рухів дебелого волохатого коханця, що примостився ззаду, поміж широко розсунутих для нього стегон. Руками він тримав Бейлу за стан, часто і сильно підтягуючи жінку до себе.

О, так, Бейла була чудовою! Вістович обожнював її чутливість і безсоромність. У суспільстві побутувала думка, що будь-яка інша позиція для любощів, окрім лежання «плястерком» одне на одному — це збочення і ні до чого доброго не приводить. Проте Бейла плювати хотіла на суспільство. В ліжку з чоловіком вона була шаленою і завжди шукала нових відчуттів.

Тепер, коли Вістович уздрів її з іншим, відчуття шаленого болю і ревнощів наскрізь пронизали його єство.

Бейла стрепенулась і, закричавши тепер від гніву й обурення, потягнула на себе вологе простирадло і кинулася вбік. Її коханець усе ще залишався на місці, стоячи на колінах і висвічуючи перед собою чималим прутнем, що так раптово залишився без роботи.

— Що ти собі дозволяєш, Адаме?! — закричала господиня вже з кутка. — Як ти сюди потрапив?!

Ще ніколи Вістович не бачив Бейлу такою розлюченою, але й жодного разу не вривався до спальні, де ця жінка була з іншим чоловіком.

До покоїв забігла перелякана Рахель, однак, побачивши на ліжку голого чоловіка, скрикнула і закрила обличчя руками.

Коли всі в кімнаті прийшли до тями, а коханці сяк-так одягнулись, комісар умостився у фотелі, виклавши поруч на журнальний столик свого зарядженого браунінга. Проте чоловік, з яким кохалася Бейла, аж ніяк не виглядав на драугра. За весь цей час він єдиний не промовив ані слова, а тільки розгублено кліпав очима. Вістович опинився у значно дурнішому становищі, аніж вони.

— Поясни нарешті, якого дідька ти тут робиш? — знову озвалася Бейла.

— Ми довідались, що на Понінського має статися вбивство, — мляво сказав комісар. — Я подумав, що...

— ...що неодмінно мають вбити мене? — не витримала жінка. — Ти дурень, Вістовичу!

На кілька хвилин запанувала тиша, яку несподівано порушив волохатий коханець.

— Дороге товариство, — сказав він занадто награним приязним тоном: — Сталося непорозуміння. Дещо прикрий, так би мовити, збіг обставин, який призвів до напівкумедної ситуації... Проте ми всі люди помірковані, а отже, зуміємо її виправити. Чи не так?.. Пропоную панові напроти спуститися до вітальні разом зі своїм пістолетом і почекати, поки ми приведемо себе до ладу, а тоді до нього приєднаємось.

Вістовим, не кажучи ані слова, підвівся і вийшов з покоїв. У вітальні він закурив, узявшись розглядати картини на стінах, хоча насправді добре знав кожну з них. Невдовзі двері нагорі знову прочинились, і до нього почав спускатися той самий тип зі спальні Бейли, проте вже в елегантному чорному костюмі. Тепер цей чоловік виглядав значно впевненіше, аніж тоді, коли комісар брутально втрутився у їхню близькість.

— Гадаю, вас не образить те, що я не назову свого імені, пане Вістовичу? — сказав той, коли вони стали один навпроти одного. — Воно вам, повірте, ні до чого.

Комісар уже хотів відповісти, що йому взагалі плювати, хто перед ним, але чоловік вправним рухом сягнув до кишені і дістав звідти пачку рівненько складених банкнот.

— Візьміть, — мовив він. — Тут стільки, що вам вистачить на рік. Це за вашу мовчанку, комісаре.

— Засунь їх собі в дупу, скурвисину, — Вістовим відчув, що гнів та ревнощі більше втримати не вдасться. — Якщо скривдиш цю жінку, віднайду тебе, де б ти не був, а тоді змушу злягатися з волоцюгами.

Вони мовчки подивилися один на одного, і той потупив очі. Зрозумівши, що співрозмовник добре затямив сказане, комісар одягнув капелюха і вийшов з будинку.

Наступного дня, під вечір, Самковський зайшов у кабінет втомлений, але задоволений. Вістовим знав, що таким його підлеглий буває тільки тоді, коли щось по-справжньому вдається. Комісар дочекався, поки Самковський зніме промоклий плащ і сяде за свій стіл, а тоді коротко запитав:

— Вистежили?

Ад’юнкт ствердно закивав головою.

— Спершу думали, що вілла на Потоцького, 17 (та, що опинилася на перетині ліній, коли ми відмічали вбивства на карті) порожніє, бо в міській управі не записано жодного власника з 1900 року. Останнім був такий собі Станіслав Бжезинський, але він безслідно зник і більше не підтверджував своїх прав на будинок, — сказав Самковський. — Утім, ми вирішили не заходити досередини, а спостерігати за віллою здаля. Вдень там справді не було нікого, проте з настанням темряви, о десятій вечора там почали збиратися люди. Вони приходили по одному, зрідка по двоє, всі чоловіки. У цілому ми нарахували двадцятьох. Світла всередині не запалювали.

— Цим тварюкам не потрібне світло, — мовив комісар. — Сусідів опитали? Часто таке повторюється?

— Річ у тім, що вілла знаходиться дещо поодаль від решти будинків, — відповів Самковський. — Тому сусіди не бачили нічого. За винятком хіба що жебрака, який ночує просто неба на лавці неподалік. Той сказав, що віднедавна ці панове збираються щовечора.

Вістович зиркнув на годинник.

— Зараз тільки сьома, — сказав він. — Відпочивайте, Самковський, а о пів на десяту підемо туди.

— Удвох? — перепитав ад’юнкт.

— Ні, візьмемо всіх, кого зможемо знайти до цього часу, — відповів шеф. — Іще одне: накажіть відкрити склад і видати всім гвинтівки. Пістолетні й револьверні кулі цих гадів не беруть...

Ад’юнкт слухав усе це з відвислою щелепою, але шефа розумів добре. Якщо той має рацію і його теорія драугрів правильна, то зволікати більше не можна. Влаштувати облаву цього ж вечора було єдиним правильним рішенням.

Рівно о пів на десяту віллу на Потоцького поліцейські оточили з чотирьох боків. Кожен вибрав собі підходящий сховок, щоб добре бачити вхідні двері, але водночас залишитися непомітним для тих, хто буде заходити всередину.

За півгодини напруженого чекання до дверей підійшов перший суб’єкт. Це був високий чоловік, цілковито одягнений у темний одяг, завдяки чому майже зливався з темрявою. Сторожко роззирнувшись довкола, він дістав з кишені ключа і відімкнув замок. Ще раз роззирнувшись, чоловік зайшов до будинку. За декілька хвилин почали з’являтися інші візитери, які, так само обережно пересуваючись, заходили всередину.

— Всі вони збираються на першому поверсі, — шепотнув Самковський Вістовичу. — Неподалік від вхідних дверей.

— Чудово, менше доведеться блукати по будинку, — зауважив комісар.

Він дістав з кишені білу хустинку і помахав нею в темряві. Це був знак для решти починати. Як було домовлено, всі порахували до десяти, а тоді почали обережно наближатись до вхідних дверей. Врешті біля входу зібралося десятеро поліцейських, озброєних карабінами та гвинтівками, і ще п’ятеро залишилися стерегти вікна. Двоє філерів, окрім зброї, тримали в руках закриті стулками ліхтарі, від яких у повітрі чувся запах нагрітого заліза.

Вістович зробив знак ад’юнктові, і той першим обережно підкрався до дверей. Не більше двох хвилин знадобилося Самковському, щоб безшумно відімкнути замок і повернутися назад. Вістович укотре подумав, що якби його підлеглий не пішов служити в поліцію, з нього б вийшов відмінний злодій.