Міллер трохи помовчав, видно, для того, щоб зібрати думки докупи.

— І все ж... Чим я можу вам допомогти? — запитав він після паузи.

Вістовим дістав з кишені невеличке пуделко.

— Якщо я покажу вам цей попіл, ви зможете вгадати марку цигарок? — запитав він.

Міллер стенув плечима.

— Я, звісно, багато знаю про тютюн... Спробую.

— Якщо не скажете ви, то не скаже ніхто, — мовив комісар і простягнув власникові тютюнової фабрики скриньку.

— Що ж, дякую за таку оцінку.

Міллер відкрив кришечку і висипав цигарковий попіл на чистий аркуш паперу, що лежав на його столі. Кілька хвилин він уважно придивлявся, а тоді сказав:

— Безперечно, не львівський тютюн. Попіл надто чорний... Крім того, в цьому тютюні не було жодного іншого компонента...

— Що ви маєте на увазі? — з цікавістю перепитав Вістовим.

— Бачте, комісаре, іноді для кращого смаку ми додаємо деякі ароматичні компоненти, тут їх не було. Втім, головне не це, а характерний чорнющий колір.

Ще кілька хвилин він розглядав попіл у збільшувальне скло.

— Боюсь помилитися, пане Вістовичу... — нарешті сказав чоловік. — Боюсь помилитись, — знову повторив він, — але, здається, це були цигарки «Roth-Händl»... Тільки для них використовують такий тютюн.

— Австрійські? — перепитав комісар.

— Німецькі.

— А їх можна купити тут? — вирішив уточнити Вістовим.

— Сумніваюся. Навіть більше. Впевнений, що ні. Їх не купити навіть у Берліні чи Бреслау. Хіба що в...

— ...в Данцігу? — вирвалось у Вістовича.

— Логічно, — посміхнувся Міллер. — Там їх виробляють. Вони дуже міцні, тому курять їх переважно моряки і портові робітники.

Комісар задумався, і за кілька хвилин Міллеру навіть здалося, що той забув про його існування. Врешті, господар мусив кашлянути, щоб якось нагадати про себе.

— Усе гаразд, пане Вістовичу? — запитав він, коли поліцейський знову перевів погляд на нього.

— Так, — відповів той. — Дякую вам за допомогу. Мені час іти.

— Що ж, звертайтесь, якщо раптом буду ще потрібен.

Міллер простягнув гостеві на прощання руку. Той мляво її стис і все ще у глибокій задумі вийшов з кабінету.

Діставшись до Львова, комісар не поспішав іти в управління поліції, а повернув до кав’ярні Шнайдера. Хотілося випити і ще раз обміркувати декілька здогадів, що раптово спалахнули в його голові яскравим полум’ям, обпікаючи тепер усе єство. Запримітивши на шинквасі телефонний апарат, Вістович запитав, чи може ним скористатись. Господар охоче дозволив.

— Прошу з’єднати з моргом на Пекарній, — сказав він телефоністці якомога тихіше, щоб не привертати увагу. — Так, з моргом... Я впевнений, що за ними закріплений номер. Перевірте ще раз... От бачите, я був правий.

Чекаючи на з’єднання, Вістович глянув на годинник. Була друга пополудні. Якщо він усе порахував правильно, то Фельнер має зараз бути саме на Пекарній. За кілька хвилин він з радістю почув малоприємний голос поліційного лікаря:

— Am Apparat![31] — буркнув той. — Feiner.

— Вістович, — відповів комісар. — Добре, що ви там, докторе...

Проте співрозмовник виявився іншої думки:

— Кожного разу, коли звучить ваш голос, Вістовичу, слід чекати якоїсь гидоти, — мовив він. — Востаннє це була мертва шльондра.

— От про неї і йдеться, — сказав комісар. — Тіло ще в морзі?

— А ви гадали, вона встала і пішла назад у бордель?

— Звісно ні. — Вістович ледве стримувався, щоб не відповісти йому в тон. — Ви не помітили на ньому яких-небудь дрібних ран?

— Ні, чорт забирай. Я ж сказав, що вона померла від отрути.

— Безперечно. Але готовий битися об заклад, що дечого ви не зауважили.

— Чого, наприклад?

— Слухайте уважно, — комісар вдихнув повітря, щоб говорити якомога чіткіше: — Підіть до трупа і зазирніть йому за нижню губу...

— Що?!

— За нижню губу, — повторив Вістович.

— Що ви верзете, комісаре? Якого дідька я це робитиму? — Чути було, що доктора почав розбирати сміх і він от-от розрегочеться. — А чому не в сраку зазирнути, дозвольте спитати?

— Курва! Робіть, що кажу, докторе! — не витримав поліцейський.

З іншого боку запанувала тиша, а потім стало чутно, як Фельнер клацає язиком. Він завжди робив так, коли нервував.

— Гаразд, — врешті озвався лікар. — Не кладіть слухавки. Труп за стіною, я залишив біля нього студентів. У мене якраз лекція.

Вістович полегшено зітхнув. Було б значно гірше, якби Фельнер просто знервовано послав його до дідька і подався продовжувати лекцію. Тоді довелося б самому їхати на Пекарну, а це забрало би купу часу. Невдовзі він повернувся і спочатку кашлянув у слухавку, мовби для того, щоб з’ясувати, чи співрозмовник нікуди не пропав.

— Пане докторе... — підтвердив свою присутність комісар.

— Не знаю, яким дивом, чорт забирай, але ви таки мали рацію, Вістовичу, — мовив доктор.

Комісар відчув, як серце його шалено закалатало.

— Що ви там помітили? — запитав він.

— Рани, ніби... сліди від зубів, — відповів доктор. — Наче хтось вкусив її під час поцілунку. Причому дуже сильно.

— Чудово, — виснував комісар. — Просто чудово.

— Зичу успіху, Вістовичу, — сказав наостанок доктор. — Auf Wiedersehen.

Поліцейський поклав слухавку і, поспіхом розрахувавшись, рушив до виходу. В Дирекції поліції його вже чекав Самковський. Побачивши, що Вістович зосереджений і навіть дещо знервований, ад’юнкт не одразу наважився заговорити до шефа. Лишень коли той відірвався від записника, обережно промовив:

— Щодо вашого доручення, шефе...

— Якого?

— Пан доручив мені перевірити, чи траплялися ще випадки смертей, коли тіло перетворювалось на мумію, — нагадав Самковський.

— Перевірили? — Вістович з цікавістю подивився на підлеглого.

Той кивнув.

— У похоронному бюро «Ewigkeit» Йони Вайса говорять, що мали три таких трупи. Решта контор увесь час ховали звичних мертвяків...

— Так-так... Отже, разом із професором та Софією Вільчевською маємо п’ять, — сказав комісар. — Адреси померлих знаєте, Самковський?

— Аякже. Молода гувернантка на Понінського, власник антикварної крамниці на Кохановського і студент, що жив на Баторія. — Ад’юнкт з неприхованою гордістю поклав перед шефом листок з трьома адресами.

Роботу і справді було виконано добре. Комісар навіть подумав, що пора клопотати про підвищення для свого підлеглого.

— Отже, ми маємо справу з якоюсь невідомою хворобою, — зазначив Самковський. — А це вже не наша справа.

— На жаль, наша, — заперечив комісар. — Як пригадуєте, за висновком медичного експерта, Софію отруїли. Фельнер не встиг провести розтин тіла професора, але я впевнений, що причина його смерті така ж. Сабінського також убили.

— А цих трьох? — обережно запитав ад’юнкт, вказуючи пальцем на папір.

— Думаю, вони також померли від тієї ж отрути...

Самковський замовк і розгублено закліпав очима.

— Гаразд, я спробую пояснити, а заодно й сам приведу свої здогади до порядку, — сказав комісар. — Але попереджаю: все це видасться вам надзвичайно дивним. Більше того, неможливим...

Отож почнімо з того, звідки взявся цей добродій-скандинав Аксель Гальден. За словами служниці дому Сабінського, він консультував покійного професора в деяких наукових питаннях. Отже, Гальден мусить бути неабияким знавцем. У такому разі, прибути сюди він мав би за офіційним запрошенням університету, як свого часу Зільман... Але на кафедрі, де працював Сабінський, про такого експерта не чули.

Припустімо, що наш професор запросив його приватно. Але якого дідька, поясніть мені, Самковський, їм зустрічатися серед ночі? І навіть якщо нічна зустріч була запланована, то невже професор та його дружина зустрічали б такого поважного гостя в нічних халатах? Пригадуєте, саме цю деталь підкреслила Марія?

— Пригадую, — кивнув ад’юнкт. — Але мені важко підшукати хоча б якесь пояснення.