Як сильно захотілося доктору опинитися там, унизу. Одиноким мандрівцем, як колись замолоду, простувати гірською стежкою, вдихаючи лісове повітря і радіти всьому, що трапиться на шляху. Галявинам і полонинам, потічкам і водоспадам, загубленим колибам, де на цигарки у вівчарів можна виміняти смачну карпатську бринзу... Чому він не подався сюди, коли запрагнулось втекти з Лемберга? Тих грошей, що він заплатив Цахеру за місце на дирижаблі, вистачило б на чималий будинок зі слугами і кілька років безтурботного життя в цьому раю, що простягся під ними.
Здавалось, доктор зовсім забув, як ще вчора його тягнуло до рідного Відня. І що зі Львова він тікав від росіян... На щастя, ніхто тієї миті не нагадав Шойману, що життя у цих місцях украй важке. В будинках немає мармурових ванних кімнат, а по вулицях не їздять таксі й фіакри. Тут не влаштовують гучних прийомів у губернатора і затишних салонних посиденьок з фортеп'яно. Якби доктору про це нагадали, то він почувався б зовсім нещасним. Добре, що цього не сталося і приємні свіжі роздуми його дещо збадьорили.
— А як ви опинились в моїй каюті, пане Заклетський? — відірвавшись від споглядання краєвиду, запитав Шойман.
— Слід було наглянути за вами навіть після того, як ви заспокоїлись, докторе, — відповів той, — зголосився тільки я.
— Дякую, — мовив Шойман.
— Пусте.
— Як гадаєте, що мені робити далі? — після деякої паузи знову озвався доктор.
— Найперше, мабуть, вибачитись перед пані Танатович. Хоч, по-щирості, я впевнений, що вона про все забула, — сказав фотограф, — зрештою, стара навіть не усвідомлює, скільки втратила.
— Про що це ви? — не зрозумів доктор.
— Судіть самі, пане Шоймане, за місяць-два, може за рік вона й так помре. В найкращому випадку уві сні. На ранок її закоцюбілу дістануть з ліжка, обмиють, поплачуть і поховають. Як все тривіально! Не те що померти в польоті, як птаха, падаючи з вікна дирижаблю...
— Nicht lustig[9] — буркнув Шойман.
Проте Заклетський таки пирснув зі сміху, але одразу ж заспокоївся.
— Даруйте, — поспіхом перепросив він, зрозумівши, що перегнув палицю, — після пані Танатович, гадаю, слід вибачитись перед капітаном...
— Словом, я мушу вибачатись перед всіма, — перебив Шойман.
— Як на мене, всі сприймуть це з гумором, от побачите, — підбадьорив його фотограф, підводячись з місця, — одягайтесь, а я підготую публіку. Все буде гаразд.
Заклетський мав рацію. Ніхто нічим не дорікнув доктору, незважаючи на те, що його нічні екзерсиси з пані Танатович усі, вочевидь, подумки засуджували.
Його зустріли з посмішкою, а капітан першим запитав, як він почувається, назвавши доктора при цьому «бешкетником». Складалося враження, що вночі Шойман просто утнув якусь невинну п'яну витівку, а не спричинився до того, що дирижабль прибуде до Відня на цілу добу пізніше.
— З ким не буває, — підморгнув йому Міллер, — хоч, зізнатися, ви нас дещо налякали, пане докторе.
— Ви також мене заспокоювали вночі? — через силу пожартував Шойман.
— О, так, — засміявся підприємець, — і, чесно кажучи, це було нелегко. Ви справжній Геркулес, скажу я вам!
Найбільше доктор боявся зустрітися поглядом з Домінікою. Проте, коли таки зустрівся, вона несподівано також йому посміхнулась і, наблизившись, тихо промовила:
— Вирішили мене звільнити від мого тягаря, пане Шоймане?
— Я... ні, зовсім... я... пробачте... — пролепетав він.
— Шкода, що не звільнили. Наступного разу таки виштовхайте її до дідька за вікно, — сказала Домініка зовсім пошепки, наблизившись ще ближче до нього.
Шойман з насолодою вдихнув її парфуми. Йому подумалось, що вчорашній вечір міг би закінчитись інакше. Скажімо, після танцю він провів би Домініку до її каюти, а потім, хтозна, чи не опинився б там з нею. Доктор мотнув похмільною головою, проганяючи хтиві думки. Чомусь саме з похмілля йому шалено хотілося жінку.
Втім, Ліновська, схоже, все зрозуміла. Таємниче усміхнувшись, вона запитала:
— Ви пам'ятаєте про мою бородавку, докторе?
Шоймана кинуло в жар. Він інстинктивно роззирнувся довкола, проте ніхто, крім нього, не почув цього питання.
— Не турбуйтесь, тільки ви знаєте, де вона в мене, — заспокоїла його Домініка.
— Так, пам'ятаю, — хриплувато відповів доктор.
— Несила терпіти до Відня, мусите глянути сьогодні.
— Сьогодні?
— Так, в моїй каюті. Я подам знак, чекайте...
З цими словами вона відійшла, глянувши наостанок йому увічі так, що доктор ледь не зомлів від пристрасті. Між тим пасажири знову взялися до розваг. Піаніст розпочав мазурку, кельнери заснували по палубі між присутніми, чоловіки затіяли гру в карти, а жінки завели безкінечні розмови про шалики і капелюшки. Словом, складалося враження, що затримка дирижаблю виявилась для них цілковитою дурницею, яка ніяк не вплинула на загальний настрій львівських втікачів. Або ж вони просто не дозволяли його зіпсувати перед прибуттям до Відня жодним обставинам.
Ніхто, звісно ж, не помітив зникнення Домініки і Шоймана. Ліновська непомітно для інших поманила його і пішла до своєї каюти. За кілька хвилин слідом за нею рушив доктор. Шойману довелося при цьому пройти повз пані Танатович. В цю мить він понад усе боявся, що вона зведе на нього свій порожній погляд і запитає, приміром, як той почуваються після такої шаленої ночі. Втім, на щастя, стара, як завжди, мовчки дивилася перед собою і не цікавилась нічим довкола.
Домініка вже була в ліжку, вкрита ковдрою і, щойно доктор зачинив за собою двері, рвучко її з себе стягла. Шойману сперло дихання — Ліновська виявилась зовсім голою. Побачивши його реакцію, Домініка засміялась:
— Що трапилось, пане докторе? Ваші пацієнти ніколи не роздягаються?
— Роздягаються, — відповів той, — але жоден з них мене так не збуджував...
— Достойна відповідь, — промовила та і провела рукою по своїх чудових стегнах.
— Де докладно у вас бородавка? — запитав Шойман, сам дивуючись своїй сміливості.
— Отут, — сказала Домініка і розвела ноги.
Доктор кинувся до неї, мов голодний вепр, і вп'явся вустами в її гаряче лоно. Ліновська застогнала, стиснувши голову коханця стегнами. Той шалено працював язиком, губами і навіть зубами. Врешті, відірвавшись, голосно видихнув і промовив:
— Немає тут ніякої бородавки.
— Знаю, дурнику, — засміялась Домініка і потягла його на себе.
«Ось вона, справжня нагорода за всі поневіряння», — подумав Шойман, відчувши; як проник у вологу жіночу середину. Трохи заважало черевце, але загалом він почувався відмінно. Ліновська прошепотіла щось непристойне для заохочення, і доктор щосили подався стегнами вперед.
Коли все закінчилось, в нього були причини гордитись собою. Домініка лежала вдоволена і з легким посміхом гладила йому плечі.
— Ти сьогодні значно краще поводишся, аніж минулої ночі, — раптом промовила вона.
Шойман стрепенувся. Проте Домініка й далі спокійнісінько усміхалась. «Вочевидь, вона мала на увазі його вправу з пані Танатович в коридорі. Бо звідки ж їй знати, що відбувалось перед тим в каюті...», — подумав доктор і заспокоївся.
Коли вони повернулись до решти пасажирів, ті були знову зайняті розвагами і порожніми балачками. Власне тим, чим би займались, якби таки прибули до Відня. Тільки Міллер тримався дещо осторонь.
— Погляньте на них, — сказав той доктору, коли Шойман опинився поруч, — вони схожі на язичників, що галасом проганяють злих духів. Тільки для них — це духи нового руйнівного часу. Але хіба можна відігнати епоху, яка насувається?
Доктор з подивом подивився на нього. Той був чомусь блідий і нездоровий на вигляд. За інших обставин це б занепокоїло Шоймана, але тепер йому було байдуже. Спогад про Домініку потроху породжував нові хтиві бажання, і єдине, про що він зараз думав, це було її лоно.
Можливо, якби він, огорнутий пристрастю до жіночого тіла, не занедбав свій лікарський обов'язок, то зміг би якось вплинути на подальші події, що трапились на борту «Саубхи». Хоча навряд... В будь-якому разі вже за мить доктор Пауль Шойман забув про лоно своєї коханки, як і про всі інші лона світу.
9
Nicht lustig (нім.) — Не смішно.