Треба ще раз обстежити помешкання Проймана. Хтозна, можливо вдасться знайти яку-небудь деталь, яка розповість про його особисте життя і цим виведе, приміром, на його колишню коханку. Окрім того, Самковський вже безумовно поцікавився, чи були в нього борги. Вістович цього йому не доручав, але ж і добре знав свого підлеглого.
Для наступної версії заступник директора перегорнув нову сторінку. Він пригадав розстріляних сьогодні російських шпигунів і слова Фірмана про те, що діамант, як і викрадач, вже не у Львові. Цілком можливо, що все це було пустими балачками, щоб заохотити його до співпраці. Але якщо ні, то втрата фамільної коштовності Габсбургів, яку до того ж виставили з метою зібрати кошти для армії, страшний удар по авторитету монархії. Найвигідніше це, звісно, росіянам. Можливо й убивця — агент російської розвідки.
Що робити в такому випадку, Вістович наразі не знав, бо навряд чи поліція зуміє позмагатися з «охранкою». Рішення він прийняв вже на світанку.
Розділ VI
«Саубха» справді перевершив усі сподівання пасажирів. Це виявився відносно невеликий, але надзвичайно комфортний дирижабль з просторою білою палубою і затишними каютами. Капітан, привітний сивобородий чоловік, зустрівши пасажирів на борту, повідомив, що дирижабль почне підійматися в повітря через півтори години, то ж за цей час він просить їх розпакувати валізи і розкласти речі в спеціальні шухлядки, оскільки при підйомі судно може злегка гойдатись. Все, як на звичайному кораблі.
Опинившись у своїй каюті, Шойман відчув себе значно краще. Тепер він переконався, що його не обдурили і гроші він витратив недарма. Коли за півтори години доктор вийшов на палубу, то помітив, що настрій решти пасажирів також значно покращився. Той, хто понуро мовчав у «Брістолі», як, наприклад, його пацієнти, Давид Кац і Леон Шталь, тепер жваво про щось теревенили. Поряд з ними стояв чоловік років сорока, якого не було в Станіславі. Вочевидь, той приєднався до них вже перед самою посадкою на «Саубху». Президент Львова Йосиф Нойманн та директор опери Геллер також про щось розговорились. До них невдовзі долучився Шехтель, по-дружньому взявши обидвох за лікті, чим привернув їхню увагу. Складалося враження, що директор поліції збирався розповісти їм яку-небудь смішну бувальщину з поліційного життя. Судячи з того, як усі троє згодом гучно реготнули, так воно й було.
Шойман роззирнувся, шукаючи поглядом пані Танатович, аби триматися від неї подалі, проте стара вочевидь залишилась в каюті. Натомість, невдовзі на палубі з'явилась її спадкоємиця і з радісною посмішкою підійшла до нього. Цього разу доктор був радий її товариству і навіть уважно слухав різноманітні дурниці, якими вона щедро засипала свого мимовільного кавалера.
За хвилину пролунав дзвінок і прозвучала команда капітана скинути баласт. Пасажири кинулись до відчинених вікон, щоб побачити, як віддаляється від них земля, але звісно ж там, за винятком декількох ліхтарів, панувала цілковита темінь. Дирижабль легко хитнувся і поволі став підніматися догори. Від незвички в Шоймана стерпли ноги і трохи запаморочилось в голові. Домініка міцно стиснула його руку і ледь чутно пискнула.
— Як добре, що я з вами, докторе, — схвильовано промовила вона.
— Все гаразд, люба панянко, — відповів їй той, — зараз минеться...
Останнє він сказав радше собі, аніж їй. Проте за мить усе справді минуло. Дирижабль, схоже, набрав достатньої висоти і тепер легко плив у потрібному напрямку. Чути було, як запрацювали двигуни.
— Ну ось, я ж казав, — бадьоро промовив Шойман.
— Невже ми справді високо-високо над землею? — сказала Домініка, недовірливо заглядаючи у вікно.
Звідти повіяв свіжий, навіть дещо прохолодний вітерець.
— Правдоподібно, що так, панянко, — посміхнувся Шойман, — ми в прохолодному небі, а внизу залишились усі ці розпечені війною і спекою міста. Всі ці бісові росіяни, москвофіли, терористи, спекулянти та інша нечисть. Увесь цей світ, який, здається, остаточно з'їхав з глузду.
Доктор не встиг договорити, як палуба засяяла ще яскравіше. Почулися звуки рояля, а до пасажирів хутко підійшли декілька усміхнених кельнерів, пропонуючи дорогі закуски та напої. Шойман взяв два бокали рислінгу. Вино було неперевершене, і це, здавалось, остаточно зробило його щасливим. На палубі поступово з'являлися інші пасажири, і доктор усміхався кожному з них. В цю мить він був навіть готовий розцілувати пані Танатович, не боячись, що та розсипеться, мов єгипетська мумія, але вона, мов це перечуваючи, і далі залишалась у своїй каюті.
— А що, коли ми з вами потанцюємо, докторе? — сказала раптом Домініка.
Шойман здивовано глянув на свою співрозмовницю. Вона розчервонілась, проте очей не відвела.
— Знаю, не личить запрошувати кавалера, — продовжила дівчина, — тому...
— Гарна думка! — несподівано навіть для себе вигукнув доктор, відставляючи вбік їхні бокали.
Шойман підійшов до неї ближче і гречно вклонився. Домініка відповіла реверансом. За мить вони вже кружляли в легкому вальсі, і згодом до них приєдналися граф та графиня Щуленбург. Ще за хвилину з'явилася третя пара — Емма Штайнер та сьогоднішній незнайомець. Цю ідилію вальсу час від часу порушувало тільки коливання «Саубхи». Воно було хоч і не сильним, проте від того кавалери тупотіли, шаркали ногами і ледве втримувались, щоб не впасти на своїх партнерок.
Після танцю, коли доктор допивав рислінг, партнер Емми Штайнер підійшов до нього, щоб представитись:
— Ми здається єдині тут незнайомі між собою, — сказав незнайомець, — мене звати Ерік Міллер.
— Пауль Шойман, — відповів доктор, — я лікар, а ви?
Він здивувався своїй прямоті й розкутості, які невідомо звідки взялися. За інших обставин доктор би радше сам чекав такого питання від співрозмовника.
— Я підприємець, — відповів Міллер, — мені належить частка тютюнового виробництва в Винниках. Точніше, належала. Встиг продати свої акції. Вистачило акурат на цю мандрівку і на те, щоб почати якусь невелику справу в столиці.
— О, то ви знавець тютюну? — запитав доктор, подружньому вдаривши того по плечу.
— Виходить, що так.
— А я поціновувавач. Кілька років смалю ваші «Papierosy Lwowskie», — засміявся Шойман і, діставши з кишені портсигар, продемонстрував тому рівненький запашний ряд цигарок.
— Тут, на жаль, не можна, — трохи злякано нагадав Міллер.
— Звісно, я пам'ятаю, — сказав доктор, ховаючи портсигар до кишені, — над нами величезна газова куля. Одна іскорка, і нам усім кінець...
— Пропоную випити за гарне знайомство і цікаву бесіду, — мовив підприємець.
Чоловіки взяли нові повні бокали.
— Чи не пора знову до танцю? — запитав Шойман, почувши вступні акорди нового вальсу.
Міллер стенув плечима.
— Я не надто палкий танцюрист.
— Тоді, гадаю, ви не проти, щоб я запросив вашу чудову партнерку?
— Аж ніяк.
Доктор підморгнув співрозмовнику і рушив до Емми. Раптом він відчув, що ноги ледве слухаються, і довелося докласти чимало зусиль, щоб здійснити-таки свій задум. Після танцю стало зовсім зле. Шойман вже не міг стояти і тримався за стіну, щоб не розлягтися на долівці. Хтось підтримав його за лікоть.
— Здається, ви перебрали, пане докторе, — почувся збоку голос фотографа Заклетського.
— П-перебрав? — здивувався той, — та я т-тільки випив д-два бокали в-вина...
— Буває й таке, — відповів фотограф, — давайте я проведу вас до каюти. Пам'ятаєте, де вона?
— Звісно, я п-пам'ятаю де моя к-каюта! — розсердився Шойман і зробив спробу піти самостійно. Втім йому таки довелося скористатися підтримкою Флікса.
— Ось тут,— впевнено мовив доктор, зупинившись перед білими дверима з позолоченим номером «16», — д-далі я сам. Дякую!
Заклетський повернувся на палубу, а Шойман ввалився в каюту і одразу ж ліг на ліжко, вдихнувши приємний запах свіжої постільної білизни. Роздуми про те, як можна було сп'яніти від такої мізерної кількості рислінгу, доктор вирішив відкласти. Зрештою, мозок просто відмовлявся думати. Краще виспатись, як слід.