Хвилину подумавши, той погодився.

— Так, це заощадить зусилля і час, — промовив поліцейський.

Фірману така відповідь, схоже, припала до душі.

— Отже, я в вас не помилився, — сказав він, — по щирості, ми також шукаємо цей діамант і вбивцю Проймана, але, на жаль, знаємо не все, хоч і багато. Проте, як бачите, готові з вами ділитися фактами, які нам відомі.

— І все ж, я волів би, щоб ці факти були більш значущими, — зауважив Вістович.

— Наступного разу так і буде, — пообіцяв шпигун, — якщо звісно виконаєте наступне завдання так само блискуче, як і це.

Фірман наблизився до нього і продовжив упівголоса:

— За чотири дні до Львова прибудуть двоє сербів і росіянин. Їхні псевдо я вам повідомлю, пізніше. Ви заарештуєте їх, вони не чинитимуть опору. Після арешту того самого дня зустрінетесь з нашою людиною. Чоловік назветься Отелло...

Вістович ледь стримався, щоб не розреготатись.

— Саме так, Отелло, — цілком серйозно сказав Фірман, помітивши його реакцію, — тепер вам зрозуміло, чому мене так настрожила ця бісова скриня? Бачити труну з чудовим агентом — це занадто.

— Пригадую, Отелло наклав на себе руки. То ж ви були недалеко від істини, пане Фірмане, — раптом сказав поліціянт.

— Про що це ви? — не зрозумів той.

— Сподіваюсь, у вас кращий псевдонім...

Фірман відчув, як в живіт йому вперлось дуло пістолета.

— Сучий ти сину, — прохрипів шпигун і смикнувся вбік, але було пізно.

Вістович натиснув на гачок.

Услід за цим, два постріли, один зліва, інший справа вклали на землю помічників Фірмана. Ті навіть не встигли вихопити зброю.

— Люблю Шекспіра, — холоднокровно сказав Самковський.

— Моя дружина колись грала в цій п'єсі, — тихо промовив Вістович і нахилився до вбитого Фірмана.

— Перевірте, чи ті двоє справді мертві, Самковський, — додав він уголос.

З-за надгробків до них вийшло двоє поліцейських з «манліхерами» в руках.

— Браво, панове, — комісар зустрів їх оплесками, — з такої відстані, в сутінках... Блискуче! Ви не залишили цим добродіям жодного шансу.

Ті щось коротко відповіли і запалили смердючі цигарки.

Вістович, між тим, підібрав ліхтар, який був у руках Фірмана, і обшукав кишені його плаща. Серед різноманітних дрібничок виявилось кілька документів.

— Схоже, Варшавське бюро Батюшина, — промовив він, розглядаючи криві кириличні літери, — яка честь...

— Яма для них готова? — сухо запитав Самковський у поліцейських.

Від цих слів Вістович здригнувся. Але що вдієш, іншого виходу в них немає.

— Може покладемо їх у цю скриню хоча би? — запитав котрийсь із них.

— Е ні, я взяв її в театрі під чесне слово і мушу віддати, — висловив протест комісар, — ховайте так...

— Обшукати перед тим як слід, — наказав Вістович, все ще вивчаючи знайдені папери.

За годину все було зроблено, і поліціянти повернулись на Академічну. Заступник директора відпустив усіх, а сам вмостився за столом і відкрив папку з проклятущою справою про імператорський діамант. Руки дрібно тремтіли, а спогади про пережите на цвинтарі не давали зосередитись. Врешті, Вістович не витримав і, підвівшись з-за столу, підійшов до шафи, де Самковський тримав різноманітний мотлох і якісь не надто важливі документи. Трохи там покопирсавшись, чоловік знайшов те, що шукав — пляшку «Baczewski», в якій ще лишалось трохи горілки. Без жодних докорів сумління заступник відшукав у кабінеті порожню склянку і вже збирався її наповнити, коли в двері постукали. Вістович злодійкувато поставив пляшку під стіл і сердито гукнув: «Прошу». В кабінет зайшов черговий і, виструнчившись, повідомив, що до пана заступника прийшли. Слідом за черговим зайшла Бейла. Жінка тримала в руках невеличкий пакунок і трохи винувато посміхалась.

— Пробач, що турбую так пізно, Адаме, — сказала вона, — вирішила тебе навідати.

— Щось трапилось? — запитав Вістович.

— Все гаразд, — поспішила заспокоїти його Бейла, — принесла тобі пиріжків. Ти, мабуть, давно не мав людської їжі.

Заступник директора зиркнув на чергового, який все ще з цікавістю тупцював при вході, і той миттю зник.

— Ти довгий час не заходив до мене. Вдома тебе також не було, от я і захвилювалася, — пояснювала далі вона.

— Це через цю проклятущу службу, — відповів поліціянт, — кудись пропав Шехтель, мушу бути за нього.

— Якщо я заважаю, то піду, — упівголоса сказала Бейла.

— Жартуєш?

Поліціянт загородив собою вихід, мовби боячись, що вона справді піде. Він забрав пакунок з їжею і провів її до старого широкого крісла, в якому любив відпочивати сам.

— Як ти дісталась сюди серед ночі? — запитав він.

— Домовилась з візником за півтори плати, — посміхнулась та, — кажуть, що єврейки діловиті й винахідливі. Як бачиш, так і є.

Вона замовкла й відвела очі. Вістович з приємністю вгледівся в її правильні риси обличчя і чудові лінії шиї та плечей. Бейла не старіла... Він знав її більше п'ятнадцяти років, і тепер його тягнуло до неї в п'ятнадцять разів дужче. В її темному волоссі, акуратно зібраному на потилиці, не було сивини, а кілька дрібних, ледь помітних зморшок біля глибоких чорних очей радше прикрашали цю жінку.

Вона була поруч з ним всі ці роки. Коли його ледь не виганяли з поліції і коли підвищували. Втішала і витягала з запоїв, коли того вчергове покидала дружина. Бейла ніколи не нав'язувалась, але завжди опинялась поруч в скрутні моменти.

Щось було не так цього разу. І не тому, що вона вперше прийшла до нього сюди, та ще й серед ночі. Раптом, придивившись уважніше, він помітив, що Бейла налякана. «Старий егоїст», — подумав про себе Вістович. Він пригадав, як нещодавно на будинках, в яких жили євреї, знову почали з'являтися образливі написи. Русини-москвофіли з войовничої гілки РНП[8], озлоблені польські робітники і ще чорт зна хто звинувачували їх у своїх численних бідах.

Поліціянт підійшов до неї, взяв за руку і м'яко потягнув до себе. Сховавшись у його широких обіймах, Бейла раптом здригнулася від плачу.

— Все буде добре, — шепотів їй Вістович, вперше чуючи, як вона плаче, — все буде добре...

Бейла вже нікуди не пішла і задрімала в тому ж кріслі. Вкривши її старим коцом, заступник директора знову взявся до роботи. До справи про викрадений діамант Габсбургів вдень були долучені світлини, і Вістович розклав їх на столі півколом. Поруч лежав його записник, відкритий на чистій сторінці, і гостро заточений олівець. Поліціянт, як завжди, збирався нотувати свої думки.

Найперше він пригледівся до положення тіла Проймана. Убитий лежав на спині, широко розкинувши руки. Ноги були зігнуті і дещо неприродньо відкинуті назад. Так ніби перед смертю Проймай просив у когось пробачення, стоячи на колінах. Може любовна помста? Зрештою, чому б і ні? Адже наглядач діаманту добре знав убивцю. Інакше як пояснити, що вони без жодного шуму опинилися вдвох у його кімнатці?

Якщо Проймай і справді був у чомусь винен перед тією жінкою, то, мабуть, довго виправдовувався, але стримано, щоб його не почув поліцейський в залі. Аби бути переконливішим, став на коліна, проте, замість пробачити його, зневажена коханка дістала зброю і вистрілила йому в голову. А потім зникла, мов розчинилась...

Так само в поліції не змогли достеменно визначити, з чого ж стріляла ця ображена ревнивиця (якщо вбивцею все-таки була жінка, як вважав Вістовий). Найімовірніше, це був маленький пістолет, який можна заховати в дамську сумочку. Скажімо, бельгійський «клеман» або «байард». Можливо навіть дивакуватий французький револьверчик «голюа» чи який-небудь «велодог»... І наступна загадка: чому поліцейський в залі не почув пострілу? Припустімо, жінка накрила зброю подушкою, але ж навряд чи Проймай спокійно спостерігав би за тим, як його збираються безшумно вбити. І нарешті, яким чином вбивця проникла в кабінет наглядача, а потім, бездоганно зробивши свою справу, зникла? Але навіщо їй діамант? Задля моральної компенсації? Чи, можливо, Проймай був винен їй цілком реальну суму грошей? Ревнощі, змішані з боргами, кого-завгодно доведуть до безумства. Проти цієї отрути, як показував досвід, ще ніхто не знайшов дієвого засобу.