Изменить стиль страницы

— Треба тікати звідси, — тихо сказав Лайош, — і плювати я хотів на винагороду...

— Не поспішайте, — відповів йому Габор, — втеча може не вдатися, і ми тільки погіршимо своє становище. Ці серби затяті і не зупиняться навіть перед убивством.

— Господи, — проскиглив науковець, — я ж казав, що не варто було зв'язуватися з цим Дмітровим.

Габор промовчав. Вони повернулись до свого автомобіля, де в наплічнику зберігалась нехитра дорожня їжа. Попри не надто приємні обставини, їсти все ж хотілося.

— Як гадаєте, цей дирижабль з'явиться? — розжовуючи бутерброд, запитав Лайош.

— Думаю, з'явиться, — вирішив заспокоїти його Габор, — найпевніше, він затримався через вітер. Або ж виникли інші обставини... А оскільки пересуваються вони тільки вночі, то й зависли де-небудь, чекаючи сутінків, щоб вирушити знову.

— Добре, якщо так...

Вечір надходив повільно і нервово. Сонце ніяк не могло втиснутись за горизонт, і хотілось запхнути його туди силоміць. Коли врешті стемніло, консул знову витріщився в небо, як минулого разу. Збоку могло здатися, що він, пригадуючи гімназійну науку, намагається сполучити зорі уявними лініями, щоб вгадати серед них відомі сузір'я. Проте всі навколо знали, що Ніколаєв зараз плювати хотів на астрономію... Він все вдивлявся в темний небесний купол, очікуючи звідти спасіння від австро-угорських військових законів і опускав голову тільки тоді, коли стерпала шия.

Знову настала північ, і знову небо залишилось діамантово-порожнім, насмішкувато підморгуючи тим, хто внизу, крупними зірками. Ніколаєв багатозначно звів палець догори, вказавши ним на Велику Ведмедицю.

Габор затамував подих. Він приготувався доводити, що координати визначено правильно і якщо цей росіянин при своєму глузді, то його вдасться переконати, але раптом сталося дещо непередбачуване: Лайош зірвався з місця і кинувся навтьоки. Один із сербів, не вагаючись, вистрілив йому вслід, і бідолаха, вскинувши руки догори, впав на землю.

Габора охопила лють. Серби були просто перед ним. І коли він сам, вихопивши револьвера, двічі натиснув на гачок, обидва вони впали замертво так само, як і Лайош. Пам'ятаючи, що ліворуч від нього все ще залишались Ніколаєв та Дмітров, в яких, без сумніву, також була зброя, чоловік щодуху кинувся за «Адлер», яким керував позавчора. Як виявилось, досить вчасно: кілька куль просвистіли в нього над головою, а одна навіть обсмалила волосся. Все сталося зовсім не так, як він запланував, крім того, було до сліз шкода Лайоша, втім зараз лишалося тільки до крові кусати губи і відстрілюватись.

Росіяни ховались за іншим «Адлером». Чудові автомобілі за кілька хвилин вже були добряче понищені, однак з одного і з іншого боку продовжували безжально перезаряджати зброю.

Якоїсь миті все трохи стихло. Чому Ніколаєв і Дмітров перестали стріляти, Габор не знав, але сам вирішив ретельніше прицілитись. Видихнувши, угорець зробив постріл, і автомобіль навпроти спалахнув яскравим полум'ям. Куля пробила бак з пальним. Не тямлячись від радощів, Габор вийшов зі свого сховку і, все ще тримаючи зброю напоготові, підійшов ближче до вогненного «Адлера». Як виявилось, це було його помилкою...

Хтось ухопив його з-заду за шию і повалив на землю. Тільки тепер Габор звів очі догори, побачивши там освітленого ліхтарями дирижабля. По мотузковій драбині, що тягнулася з його борту, спритно ліз Ніколаєв, дочекавшись нарешті свого спасіння. Угорець зібрався з силами і востаннє вистрілив йому вслід. Звісно, з такого положення, влучити в консула він не зміг. Тільки корабель почав набирати висоту. Видно, капітан побоювався, що наступна куля може влучити в корпус. Втім, Габор більше не стріляв. Він сердито звільнився від рук Дмітрова, який тримав його вже не так сильно, відколи шеф опинився в небі, і звівся на ноги. Росіянин залишився на землі, не наважуючись встати. Габор звів на нього револьвер.

— Діамант, — проскиглив той, перехрестившись по-православному.

— Що «діамант»? — перепитав Габор.

— Нагорода, яку обіцяв консул. Камінь в мене в кишені, — розпачливо пояснив Дмітров.

— Падлюко, гадаєш, він замінить мені друга? — чоловік з болем глянув убік мертвого Лайоша.

— Ні, звісно, пробачте... Тоді я його викину...

— Я тобі «викину»! Давай сюди!

Росіянин дістав з кишені й обережно простягнув йому коштовність.

— Не збирався я тебе вбивати, — мовив Габор, — ти потрібен.

— Кому? — запитав той, зводячись, нарешті, на ноги.

— Побачиш.

— Ви з імперської контррозвідки?

— Ні, з товариства орнітологів, — єхидно відповів Габор.

Дмітров болісно взявся за голову. Це ж треба! Для такої справи найняти агента Evidenzbiiro.

— Дай сюди руки, — наказав Габор, дістаючи з-за поясу кайданки.

Росіянин слухняно простягнув йому обидві кисті. Втім той, подумавши, використав тільки одну, пристебнувши його до сидіння наскрізь прошитого кулями «Адлера», за яким ховався ще кілька хвилин тому.

Підібравши з землі його пістолет, Габор наблизився спершу до вбитого Лайоша, а потім до сербів. Найпевніше, тіла доведеться залишити тут, щоб уникнути клопотів... Слід тільки забрати усі документи.

Габор зметнув рукавом з сидіння осколки лобового скла і сів за кермо. Намацавши ключ запалювання, він обережно його повернув і затамував подих. «Адлер» заскреготів і одразу ж замовк, після чого залунала добірна угорська лайка. За хвилину Габор повторив спробу, але все закінчилось так само.

— Може пальне закінчилось? — припустив Дмітров.

Угорець презирливо хмикнув, але вирішив перевірити. Виявилось, що той був правий. Заливши бак, Габор повернувся за кермо, і знову спробував завести двигун. Цього разу йому вдалося.

Ввімкнувши фари, він розвернув авто і вивів його на широку дорогу, що вела до Унгвара. Неквапно подолавши досить незначну відстань, вони в'їхали до міста. Тут Габор орієнтувався значно краще. За чверть години він зупинив «Адлера» біля головного постерунку поліції. Заспаний черговий довго не міг збагнути, чого від нього хочуть, доки Габор не відвів його вбік і тихо, щоб не почув Дмітров, промовив кілька слів. Після цього той миттю збадьорився і побіг дзвонити шефові. Ще до настання світанку росіянин опинився в одиночній камері, без шнурівок, поясу і краватки, як того вимагав регулямін.

О сьомій годині його розбудив Габор. Чоловік був поголений і мав на собі нову сорочку.

— Як спалося, пане Дмітров? — лицемірно запитав він, знаючи вочевидь, що той не стулив повік.

— Чудово, — буркнув той.

— Як гадаєте, консул ще в небі чи вже приземлився?

— Думаю, ще в небі.

— А куди прямує той дирижабль? До Варшави?

Росіянин, змовчав.

— Хоча ні, стривайте, Ніколаєв говорив, що не хотів би повертатись в Росію. Отже... До Кракова? Ні, надто близько. До Берліна? Надто далеко... До Відня?

Знову була мовчанка.

— Я запитав, чорт забирай, до Відня чи ні? — гримнув угорець.

— До Відня, — підтвердив арештований і нервово захитався на стільці.

Габор посміхнувся і закурив.

— Продовжимо, — сказав він, видихаючи струмінь диму, — сербів ми повинні були спровадити до Лемберга. Для чого?

Росіянин до крові закусив губу і почав хитатися ще дужче.

— Я вам дещо поясню, пане Дмітров, — стишив голос угорець, але від того став ще зловісніший, — триває війна, і нам цінна кожна година, без перебільшення... Тому відповідайте, йоб вашу мать! Так ви, росіяни, говорите?!

З цими словами він загасив недопалок цигарки на його носі. Дмітров щосили закричав і раптом впав на підлогу, б'ючись в жахливих конвульсіях. Обличчя його налилося кров'ю, а на губах з'явилася бридка піна. Габор сердито сплюнув і кинувся йому на порятунок. «Це ж треба, — подумав він, — щоб єдиний свідок виявився епілептиком». Дмітрову одразу ж викликали лікаря.

Габор вийшов з кімнати і, запаливши нову цигарку, нервово вдихнув їдкий дим.

— Пильнуй його, — сказав він згодом черговому жандарму біля дверей, — я прогуляюсь...