Габор ледве дійшов до набережної, як отруйна міська спека погнала його назад до поліційного відділку. Щойно сховавшись від сонця, він витер чоло рукавом і найперше запитав, як справи в арештанта.
— Все гаразд, — запопадливо сказав жандарм, — спить.
Габор зазирнув до кімнати. Той справді лежав на тапчані обличчям до стіни.
— А лікар де?
— Пішов.
— Сказав щось наостанок?
— Ні, нічого. Мовчки вийшов.
— Ніколи йому спати, — сердито сказав Габор і, зайшовши до кімнати, рушив до сплячого, — підводьтеся, пане Дмітров!..
З цими словами, він потягнув його за плече. Чоловік перевернувся на спину обличчям догори. Тієї ж миті і Габора, і жандарма дрібно затрясло. Одного з люті, а іншого зі страху. Замість Дмітрова на тапчані лежав непритомний лікар в одязі росіянина. Бідолаха черговий вже був готовий до того, що його пристрелять на місці, як пса, проте Габор тільки брудно його обізвав.
— Треба негайно дати телеграму до Львова. Це ти зможеш? — запитав він у жандарма.
Той з готовністю кивнув. Тоді Габор дістав з кишені блокнот і, видерши звідти чистий листок, швидко написав щось на ньому олівцем.
— Полковнику Редлю, — додав він, простягнувши йому записку, — мерщій.
Розділ VIII
О п'ятій ранку в Лемберзі на вулиці 29 Листопада крім Вістовича не було ані душі. Поліціянт про всяк випадок роззирнувся довкола і зайшов у подвір'я старої вілли, що ледве виднілась за густим полотном покинутого дрімучого саду. Піднявшись сходами до кам'яного ганку, він став навпроти дверей. Перш ніж постукати, Вістович натиснув на чималу бронзову ручку, і, як не дивно, двері виявились незамкненими.
Всередині було темно, і поліціянту довелося запалити сірник, щоб побачити хоча б щось далі свого носа. Втім, як тільки дрібний вогник замиготів у його руці, з горлянки Вістовича вирвався хриплуватий крик. Попереду нього осяявся чийсь давно неголений писок. Сірник упав додолу і одразу ж загас, а поліцейський потягнувся за пістолетом. Втім довкола знову нависла темрява, тож куди стріляти, він і так би не знав, тому вирішив залишити «браунінг» в кишені. Окрім того, Вістович прийшов сюди з миролюбними намірами.
— Пане Редль? — обережно запитав у темряви гість. — Полковнику?
У відповідь, хтось соковито прочистив горло.
— Ні, не Редль, — пролунало згодом.
Раптом блиснуло світло електричного ліхтаря і змусило Вістовича зажмуритись.
— Курва! В очі нащо? — вигукнув він.
— Даруйте, — вибачились з темряви, і світло сповзло поліцейському на сорочку, — що вам потрібно від полковника?
— Мене звати Адам Вістович, я заступник директора поліції, — про всяк випадок вирішив представитись гість.
— Я знаю, хто ви, — відповів невідомий, — я запитав, на біса вам Редль.
— Якщо знаєте хто я, то розумієте, що справа таємна, — огризнувся поліцейський.
— А оце вже цікаво...
Чути було, як клацнув замок у дверях, і хтось увімкнув загальне світло. Перед Вістовичем постали троє. Один, той, що мав неголене обличчя, стояв зовсім близько до нього. Це був невисокий лисуватий ЧОЛОВІК з допитливими живими очима. Інші двоє трималися дещо позаду. Напевно, був ще хтось позаду, але поліціянт вирішив не озиратись.
— Не турбуйтесь, пане Вістовичу, — несподівано примирливо звернувся до нього неголений, — все, що ви мені розповісте, піде вам тільки на користь. Натомість мовчання точно зашкодить.
— Чи можу я хоч би дізнатися, з ким маю справу? — якомога спокійніше запитав той, хоч було видно, що нерви от-от його підведуть.
— Звісно, але тоді шляху назад не буде, — попередив співрозмовник.
— У мене й так його немає, — відповів поліціянт, озирнувшись на замкнені двері. Біля них справді стояв ще один учасник цієї сцени. Вістович цілковито був у їхніх руках.
— Мене звати Максиміліан Ронге, — представився нарешті неголений, — я полковник Генштабу. Віднедавна очолюю Галицьку контррозвідку.
— Стривайте, але ж контррозвідку очолює полковник Редль, — не стримався Вістович, хоча краще було б промовчати.
— О, то ви добре знайомі, — криво посміхнувся Ронге, — я замінив пана Редля на цій посаді, але полковник про це ще не знає... Місяць тому він переїхав з цього будинку в інший, а я, тим часом, замешкав тут.
Ронге вирішив запалити цигарку.
— А тепер кажіть ви, пане Вістовичу, що за справа у вас до полковника Редля? — запитав він.
— Віднедавна я розслідую викрадення фамільного діаманту Габсбургів...
— Знаю, з Промислового музею, — перебив полковник.
— Саме так. А також убивство наглядача, Фелікса Проймана. Все відбулося за досить дивних обставин...
— Редль допомагав у розслідуванні? — знову перебив Ронге.
— Ні, але я маю підозру, що вбивство і викрадення спланувала «охранка». Поліція не може протистояти російській розвідці, тому я прийшов до полковника за допомогою, — пояснив Вістович.
— Вам слід було добре подумати, перш ніж розстрілювати тих агентів, — помовчавши, сказав полковник.
Поліціянт сердито вилаявся.
— Курва, якщо ви все знаєте, то на біса цей допит? — сказав він.
— Хоч якби ви цього не зробили, то не вийшли б звідси живим, — продовжив Ронге, не звернувши уваги на його репліку, — бо я б достеменно не знав, на кого ви погодились працювати. А трупи — найкращий аргумент. Трупам важко не повірити... Гівняні часи, трясця його матері.
— Гівняні, — зітхнув поліцейський.
— Ось що ми зробимо, пане Вістовичу, — Ронге смачно зробив останню затяжку і випустив з рота локомотивний струмінь диму, — ви підете-таки до полковника Редля, він оселився тепер на Погулянці, і перекажете йому все, що розповіли нам. При цьому, звісно, ані слова про нашу зустріч і про нас самих. Гадаю, це зрозуміло.
Той кивнув на знак згоди.
— Після цього знову повернетесь сюди, — додав полковник.
— Послухайте, пане Ронге, — не витримав Вістович, — я вже не в тому віці, щоб бути на побігеньках. Тим більше міністерство поліції вимагає закрити справу з діамантом в найближчі дні. Мені є чим зайнятися.
— Міністерство поліції може поцілувати вас в сраку, пане Вістовичу, — відрубав полковник, — в країні військовий стан, і ми будемо вирішувати, чим вам займатись. Сьогодні вранці на ім'я Редля надійшло дві телеграми від нашого агента з Будапешту. Ми вчасно їх перехопили, бо наш полковник, як ви, мабуть, зрозуміли, виявився зрадником. Я, на жаль, не можу переказати зміст цих послань, скажу тільки, що ми всі тут сидимо на діжці з порохом. Тому робіть, що вам наказано... А щодо вашої справи, — Ронге трохи помовчав, — просто огляньте місце злочину як слід. Думаю, дещо залишилось поза вашою увагою.
— І ще одне, пане Вістовичу, — сказав полковник, коли вже той повернувся і зібрався йти, — те, що ви почули про колишнього начальника галицької контррозвідки... Про Редля, маю на увазі... Ми не можемо поки що відкрито назвати його зрадником, оскільки бракує доказів. Тому все, що я сказав про нього...
— Я не ідіот, пане Ронге, — відповів поліцейський і вийшов за двері.
Прохолодний ранок скрадався вулицею рештками нічного туману і першими, ще не палючими променями сонця. Вістович з приємністю вдихнув цю прохолоду і навіть вирішив не курити. Він знав, що протримається недовго, але поки що хотів удосталь надихатись свіжим повітрям.
Чоловік звернув на вулицю Потоцького і неквапно рушив убік костелу святої Магдалини. Прогулянка порожнім простором поміж двома рядами сонних львівських кам'яниць якнайкраще підходила для того, щоб зібрати докупи думки і зрозуміти, куди йти далі. Разом з тим, Вістовича не залишало відчуття, що сьогоднішній день буде вирішальним. В цій диявольській шаховій партії, де йому відвели роль пішака, наставав ендшпіль, і саме пішаки будуть вирішувати долю гри. Тільки треба зробити правильний хід...
Біля костелу думки вже було впорядковано і Вістович відчув, що тепер може запалити. Кілька хвилин повозившись з сірниками і цигаркою, він перетнув вулицю Сапєги і, пришвидшивши крок, подався Сикстуською вниз. За кілька хвилин поліцейський опинився біля Промислового музею.