Коли Пройману захотілося близкості, вона сіла на стіл і розвела ноги.. Він підійшов, проте агентка наказала йому стати на коліна і... пестити її язиком...

Редль кілька разів кашлянув, оскільки голос у нього почав хрипнути.

— Як тільки голова наглядача опинилась між її стегнами, Ліновська вистрілила, — після короткої паузи мовив полковник, — саме в цю мить і зайшла Емма. Ситуація, як ви розумієте, виявилась більш ніж пікантною. Стріляти Ліновська більше не могла, була зовсім голою, а між ногами в неї валявся мертвий Проймай. Лишалося тільки домовлятись... На щастя, пані Штайнер повідомила, що нічого не потребує, тільки попрощатись з Ліновською і побажати їй всього найкращого. Та ж, про всяк випадок, пригрозила їй, щоб мовчала. Річ у тім, що Емма планувала чимшвидше покинути Лемберг і вже мала заброньоване місце на дирижаблі, а допити в поліції затримали б її надовго.

Проте яким же, мабуть, було її здивування, коли на тому дирижаблі вона знову зустрілася з Ліновською. Щоправда, Домініка вже була одягненою, то ж можна припустити, що Емма її не впізнала.

— Коли вирушив той дирижабль і звідки? — не зауваживши жарту, запитав Вістович.

— Позавчора зі Станіслава, — відповів Редль.

— Пошліть когось дати негайну телеграму до Відня, — наказав він Самковському, — дирижабль — не голка. Знайдуть.

Той кивнув і вийшов з вітальні.

— Що Ліновська зробить з діамантом? — запитав Вістович.

— На борту буде один дуже поважний пасажир: колишній консул Росії в Будапешті. Йому вона й передасть ту коштовність, — відповів полковник. А він учинить з тим каменем так, як накажуть йому з Петербургу. Точніше, з Варшави...

Чоловіки на хвилину замовкли. Вістович сів навпроти Редля і підсунув до себе його попільничку. Неквапними рухами, в яких відчувались одночасно втома і задоволення, поліцейський запалив цигарку.

— Що ж, я дотримаю слова, — сказав він, — можете йти, полковнику. Цю партію вже зіграно...

Розділ IX

— Послухайте, пане Заклетський, історія цікава, але, боюся, надто неймовірна, — кумедний на вигляд редактор віденської газети «Erstaunliche Nachrichten»[11] відкинувся на спинку стільця і насмішкувато подивився на фотографа маленькими поросячими оченятами.

— Але ж ви навіть не дослухали, — запротестував той.

— Мені не треба чути все, щоб зрозуміти, що це якась нісенітниця. В кращому випадку — фантастика...

Через кожні два-три слова чоловічок навпроти зверхньо підхіхікував, і за це Алексу хотілося вперіщити йому добрячого ляпаса, проте він стримувався. Вкрай була потрібна робота.

— Але фантастичні новини — це якраз ваш профіль! — сказав він натомість якомога привітніше.

— Безперечно, — погодився редактор, — але, дорогенький мій, щойно закінчилася війна. Віденці втомлені та злі. В країні чорт зна що робиться... Тому наше видання публікує виключно легкі цікаві історії, переважно з гумористичним сюжетом. А ви мені про вбивство... Та ще й тіло пасажири викинули з висоти! Кошмар якийсь.

— Гаразд, про це можемо не писати, — погодився Алекс, — просто я намагався подати історію правдиво.

— Щодо правдивості в мене також є сумніви, — не вгавав редактор, — я справді пригадую, що на початку війни, а це було понад чотири роки тому, віденська поліція отримала дивну телеграму з Лемберга. Мовляв, до столиці наближається невеликий дирижабль. Слід перевірити усіх пасажирів... Ми про це написали наступного дня. Але дирижабль так і не прибув, наскільки мені відомо.

— Прибув, — коротко відповів фотограф.

Редактор витріщився на Заклетського.

— Хе-хе... — вирвався в нього той самий смішок, але цього разу він означав глибоке здивування.

— І якщо ви дослухаєте до кінця, я розповім в деталях, як це відбулось, — додав Алекс.

— Ну що ж, хе-хе... тоді з моменту, як пан Міллер вилетів у вікно... — погодився редактор і вмостився зручніше на своєму стільці.

— Щойно Міллер, який вимагав, щоб дирижабль повернувся назад до Станіслава, зник у темряві за бортом, — продовжив Алекс, — всі пасажири повернулись на палубу і добрих півгодини мовчали. Не те щоб хтось жалів за ним, але настрій у кожного був пригніченим. Першим озвався граф фон Шуленбург:

«— Панове, — сказав він, — звісно, ця неприємна обставина з появою тайняка серед нас дещо зіпсувала мандрівку. Але ж усе закінчилось! Нехай закінчилось у ненайкращий спосіб, але ж цього шпига більше тут немає. Отже більше немає причин для смутку!.. Згадайте, що з кожною миттю ми все ближче і ближче до Відня».

— Звідки ви знаєте, пане графе, що серед нас більше немає шпигів? — перепитав хтось із пасажирів. — Адже Міллер також здавався порядною людиною?

— Облиште, — весело заперечив той, — якби тут був його колега, то навряд чи допомагав би нам відправити Міллера в такий чудовий політ на землю. Адже ми це робили гуртом!

Попри нагадування про злочин, який разом вчинили всі пасажири «Саубхи», настрій у більшості з них все ж покращився. Потроху відновились розмови, взявся до роботи піаніст, і вже за годину нічого, крім простріленого вікна, не нагадувало про недавній інцидент.

Раптом дирижабль зупинився, а за кілька хвилин ще й трохи знизився. Чутливість пасажирів до всіляких несподіванок віднедавна різко зросла, тому всі, як по сигналу, замовкли, чекаючи на пояснення капітана.

— Погляньте, — вигукнув пан Геллер з притаманним йому театральним драматизмом у голосі, — внизу щось горить.

Він прилипнув обличчям до вікна, приставивши долоні до скронь, щоб не заважало світло з палуби. Решта миттю взяли з нього приклад і вчинили так само.

— Здається, це автомобіль, — сказав Кац.

— Саме так, — підтвердив ще хтось.

До всього, в темряві під кораблем почулося декілька пострілів. Втім вони затихли і більше не повторювались, а «Саубха» почав знову набирати висоту. Всі зітхнули з полегшенням.

Та яким же було наше здивування, коли за декілька хвилин на палубу зайшов капітан в супроводі якогось невідомого чоловіка.

— Панове, — тим самим веселим голосом знову озвався граф, — дозвольте вам представити ще одного пасажира, який не зміг почати мандрівку разом з нами в Станіславі, тому приєднується тільки зараз. Ласкаво просимо до гурту, пане Ніколаєв.

— Ніколаєв? — замість прийнятих формальностей буркнув Шталь, — пане графе, хочу вам нагадати, що ми воюємо з Росією... Чи наш новий друг не росіянин, а має тільки російське прізвище?

Прибулий несподівано люб'язно посміхнувся і відповів сам:

— Ви у всьому праві, шановний пане, даруйте, не знаю ані вашого імені, ані титулу, моє прізвище Ніколаєв, я справді росіянин, і віднедавна наші держави знаходяться в стані війни. Проте це не заважає мені приязно ставитись до вас і розраховувати на взаємність. Я зовсім не підтримую політику царя, саме тому відмовився від досить високої посади в консульстві... Надалі я планую переїхати на захід і залишитись там назавжди. То ж запевняю вас, що моє прізвище і мій акцент — це дві єдині провини, за які одразу прошу пробачення...

— Гм, справді, друзі, — втрутився Кац, — не можна погано думати про людину тільки через її походження. Тим більше, нам залишилось усього півночі.

Зрештою всі його підтримали і подалися знайомитись з новим пасажиром, перезиркуючись один з одним, аби хтось не розповів гостю історію про Міллера.

Мені вже здавалось, що спокій на кораблі не порушить нічого аж до посадки, але раптом до мене підійшов директор львівської поліції пан Вільгельм Шехтель.

— Пане Заклетський, якщо не помиляюсь? — сказав він.

Я підтвердив.

Переконавшись, що нас ніхто сторонній не почує, Шехтель продовжив:

— Мені потрібен порядний свідок в одній важливій розмові. Не все зрозуміло, що відбувається на цьому дирижаблі, то ж хочу дещо прояснити для себе прямо зараз. Ви не проти?

Щиро кажучи, я був здивований, та все ж погодився. Ми відійшли в куток до вікна, біля якого, поодаль від усіх, стояла Емма Штайнер. Шехтель та я привітались і, ледве почувши відповідь, поліцейський розпочав розмову: