Изменить стиль страницы

О пів на восьму ранку несподівано задзвонив телефон. У майже порожній напівтемній кімнаті голос апарату звучав особливо паскудно і різав слух крізь залишки ранкової дрімоти.

Вістович вирішив дочекатися, доки дзвінок стихне. Чоловік сподівався, що на іншому кінці дроту в когось вистачить совісті не набирати його номер вдруге о такій порі. Проте він помилявся. За хвилину бісів телефон залунав знову.

— Am Apparat, — буркнув у слухавку Вістович, діставшись нарешті до столу.

— Комісаре Вістовичу? — уточнив на тому боці трохи знервований баритон.

— Так, це я.

— Вам негайно треба прибути на Ландштрассе.

— Що сталося?

— Про все дізнаєтесь на місці.

Сказавши це, баритон урвав зв'язок, і Вістович сердито кинув слухавку. Повернувшись, поліцейський уздрів своє відображення в продовгуватому дзеркалі на протилежній стіні. На нього звідти дивився підозрілий тип у зім'ятому костюмі з давно неголеною мармизою. Вістович заледве впізнав сам себе. Він вже не пригадував, чому ліг спати одягнений, але не голився через те, що мусив берегти мило. В усьому Відні було лиш декілька крамниць, де за високими цінами можна було придбати «die Siefe»[12] та інші речі, яких ніколи не бракувало до війни ані у Відні, ані в його рідному Лемберзі...

«Поголитись таки доведеться», — подумав комісар і рушив до ванної кімнати. Так називалася вузька комірчина, в яку дивом було втиснуто вмивальник, унітаз і чавунну балію. «Ванна кімната», зрештою, чудово пасувала цілому приміщенню, в якому жив комісар: невеликий, ледь помітний передпокій, а далі одні-єдині покої з облізлими стінами, що одночасно були вітальнею і спальнею. З меблів — до стіни притискалася стара шафа, а біля вікна тулився письмовий стіл. В столиці так жило більшість тих, хто переїхав сюди зі східних околиць колишньої монархії, яку зруйнувала поразка у великій війні.

Чотири роки тому Вістовича перевели з лемберзької поліції до військової жандармерії, де він і прослужив аж до Капоретто[13]. Після договору в Комп'єнському лісі[14] виявилося, що Львів фактично не належить більше Австрії, а отже повертатися Вістовичу вже нікуди. Він залишився у Відні, де йому знайшлося місце комісара в тутешній поліції. В неспокійній, голодній, збідованій столиці роботи поліцейським вистачало.

За чверть години Вістович у новому гарнітурі вже був на вулиці. Дійти від помешкання до трамвайної зупинки займало якихось десять хвилин.

Часу, втім, достатньо, аби надихатись свіжим січневим повітрям і трохи прийти до тями після пекучої нездорової ночі.

Здоров'я, особливо після війни, добряче підводило вже немолодого комісара. І, як завжди буває в таких випадках, найперше це впливало на сон.

Зима 1919 року у Відні видалася теплою. Морозів майже не було, хіба що на ніч, дрібні калюжі, які наповнював талий сніг, замерзали до крихких люстерок, що вранці хрускотіли під ногами перехожих. Віденці виглядали понуро і непривітно. Здебільшого йшли, зсутулившись і низько опустивши голову, мовби тягар недавньої поразки імперії ліг особисто кожному на плечі. Вістович звик до цього, і йому було байдуже. Зрештою, сам він виглядав не краще і навіть перейняв звичку не дивитися перехожим у вічі.

Діставшись трамваєм до Ландштрассе, поліцейський зупинився і зміряв поглядом будівлю Дирекції поліції, мовби бачив її вперше. «Якого дідька їм від мене потрібно? — вкотре подумав Вістович. — І чому так терміново?». Вирішивши, зрештою, що іншого способу про це дізнатись, окрім як зайти досередини, наразі немає, комісар подався до входу.

Черговий одразу ж провів його до кабінету директора, де, окрім самого очільника віденської поліції, на комісара чекало ще двоє чоловіків. Обидва були одягнені в цивільне.

— Заходьте, пане Вістовичу, — привітно мовив йому директор, — сідайте.

В кабінеті приємно пахло щойно розпаленим каміном і кавою. Було досить затишно. Могло навіть здатися, що тут зібралися давні друзі, аби згадати добрі часи. Якби ж тільки обличчя невідомих не були такими відчуженими, а година не такою ранньою. Вістович сів на стілець, очікуючи початку розмови.

— Панове, це саме той славетний львівський комісар, про якого я вам розповідав, — сказав незнайомцям директор, — до війни Адам Вістович був навіть заступником директора поліції.

На присутніх, проте, це не справило жодного враження. Вони дочекалися, доки стихне бій годинника, що долинав з вулиці, а тоді хтось із них спокійно промовив:

— Ми раді зустрічі з вами, пане Вістовичу.

— Комісаре, це панове Рімль і Гольденберг. Вони з Рейхсрату[15]...

Вістович стрепенувся. Директор міг далі не продовжувати. Окрім того, що зустріч з урядовцями не віщувала в такі часи нічого доброго, то ще й ці двоє не потребували у Відні особливої рекомендації. Про них тут чув кожен. Лишень за кілька місяців ці двоє дістали в столиці прізвиська Деймос і Фобос[16]. Це були розумні та жорстокі натхненники гаймверу[17] і неофіційні керівники державної поліції та контррозвідки. В Австрії, та й, либонь, в усій вмираючій імперії, де щойно закінчилась війна, такий статус означав необмежену владу. Навіть попри ганебні контрибуції і присутність у Відні солдатів Антанти.

Секретарка внесла до кабінету тацю з чаєм. За кілька хвилин кожен тримав у руці гаряче горнятко і директор продовжив:

— Так-от, комісаре, панове з Рейхсрату мають до вас термінову справу. Справу державної ваги...

Тут він замовк, мовби для того, щоб дати можливість поліцейському усвідомити всю пропащість свого становища. Вістович кивнув і підніс до губ свою чашку. Таким чином сховавши очі, він зробив обережний ковток. Нехай думають, що він зараз незворушний... Чай виявися запашний і солодкий. Цукру, комісар, як і більшість мешканців Відня, не дозволяв собі вже давно. Цей продукт коштував дорого, а знайти його було ще важче, аніж мило.

— Державної ваги, — повторив директор, відшукавши все-таки поглядом очі Вістовича.

Комісару понад усе хотілося кинути їдке зауваження, що слух у нього досі непоганий і сказане він почув з першого разу, втім поліцейський стримався.

— Дозвольте мені, — промовив Рімль, встаючи зі свого стільця, — я все поясню.

Він був широкоплечий і лисий, мов коліно. Під гострими вилицями прогиналися впалі щоки, а під ними тяжіла чимала щелепа. Здавалось, такою щелепою Рімль завиграшки може перекусити сталевий дріт, якби це йому коли-небудь знадобилось.

Підвівшись з місця, урядовець, однак, відвернувся до вікна, змусивши Вістовича споглядати його спину і чекати пояснень з-за масивної шиї. Втім, слова не забарились:

— Чи згадуєте ви, пане Вістовичу, свою малу батьківщину, Галіцію? Чи знаєте, що там коїться зараз? — запитав він.

— Так, я читаю газети.

— Між поляками і українцями, які ще вчора пліч-о-пліч боролися в імперській армії зі спільним ворогом, розгорілася війна. Вже зрозуміло, що Пшемисль залишиться польським, а щодо Лемберга, то все вирішиться в найближчі місяць-два, — продовжив Рімль, — найгірше те, що насправді це австрійські території, але Відень втратив там будь-який вплив.

Рімль відвернувся від вікна і втюпився холодним поглядом у Вістовича, мовби для того, аби переконатися, що комісар і справді в курсі останніх подій на сході. Поліцейський зробив ще один ковток і тільки тоді відповів поглядом на погляд.

— А тепер найголовніше, — мовив урядовець, — нещодавно в тому проклятущому Лемберзі ми втратили зв'язок, либонь, з останнім вірним слугою Австрії і водночас діловим партнером Рейхсрату. Цього чоловіка звати Леон Гофман. Разом з ним зникла низка надважливих державних паперів...

Рімль знову замовк, але при цьому не зводив з поліцейського очей.

вернуться

12

Die Siefe (нім.) — мило.

вернуться

13

«...прослужив, аж до Капоретто» — битва при Капоретто, 24 жовтня 1917 року, в якій італійська армія зазнала нищівної поразки від об'єднаних військ Австро-Угорщини та Німеччини.

вернуться

14

«Після договору в Комп'єнському лісі» — Комп'єнське перемир'я 11 листопада 1918 року. Фактичне завершення І світової війни.

вернуться

15

Рейхсрат — австрійський парламент до 1918 року.

вернуться

16

Деймос і Фобос — в античній міфології це брати, жахливі сини бога війни Арея.

вернуться

17

Гаймвер — праворадикальний рух у міжвоєнній Австрії.