— То ви їхній спільник? — Шодель, вочевидь, мав на увазі повстанців ЗУНР.

— Ні, — буркнув Вістович.

— Але ж ви не торговець вином, правда?

— Як і ви не той, ким себе назвали.

— Що ж, ми квити.

— Не зовсім.

— Чому?

— Бо я служу у віденській поліції, а ви перемитник, злодій і пройдисвіт, хоч колись і справді були адвокатом.

— Що ви в біса собі дозволяєте?

— Стули пельку. Що у твоїй валізі?

— Особисті речі.

— Брешеш. Коли затрусило поїзд, ти першим ділом вхопився за неї. Навіть саквояж на колінах був не такий важливий для тебе.

— Там цінні особисті речі.

— Тоді б ти не спирався на валізу ліктем.

— Дурниці, пане Вістовичу, — впевнено сказав Шодель, але ця впевненість, видно, коштувала йому титанічних зусиль.

— А це також дурниці? — раптом промовив комісар і встромив руку в його кишеню.

Шодель спробував удати обурення, проте в руках Вістовича вже був невеличкий гарно оздоблений жіночий годинник.

— Гадаю, саме зараз пані Фрюліх його шукає, щоб дізнатись котра година, — тепер комісар відверто з нього знущався, — як адвокат став перемитником, я ще можу збагнути. Але як зробився звичайним кишеньковим злодієм, мені відверто невтямки.

Шодель побілів, як стіна.

— Часи такі, — здавлено мовив він.

— Аякже.

— Не виказуйте мене, пане Вістовичу.

— Чого б? Я ж служу в поліції.

— В австрійській поліції, а ми в Галичині, яка вже Австрії не належить.

Подумки комісар визнав, що цей пройдисвіт має рацію.

— Що все-таки у вашій валізі? — запитав він.

— Цукор, — видихнув той.

— Цукор? — Вістович ледве втримався, щоб не розреготатись.

— Не смійтесь. Львівські казино, кнайпи й ресторани воліють мати справу з перемитниками, аніж платити справжню ціну. От я і дістаю їм те, що просять...

Вістович був здивований. Про таку контрабанду він чув уперше і ледве вірив своїм вухам. Хвилину він міркував, що йому робити з цим Шоделем.

— Гаразд, — врешті промовив комісар, — зараз повернемось в купе, і ви з такою ж спритністю покладете годинника його власниці назад до кишені.

— Згоден, — тихо й радісно сказав той, — тільки от що...

— Щось не влаштовує? — з подивом перепитав поліцейський.

— Ні, ці, я про інше... Ви б придивилися уважніше до цієї Ріти Фрюліх, пане Вістовичу. Мені здається, вона також приховує якусь таємницю.

— Чому ви так вирішили?

— Багато ви знаєте жінок, які носять в кишені жакету зброю?

— Ні, небагато.

— Я також. А при ній акуратний дамський револьвер, схожий на іграшку.

— Нічого дивного. Жінка подорожує сама.

— Нехай так. Але все одно придивіться до неї.

— Мені вистачило вас.

— Гаразд, як скажете.

Вони повернулись до купе, де Ріта найперше запитала, чи вдалося їм дізнатись причину зупинки. Схоже, зникнення годинника вона ще не зауважила. Обоє чоловіків знизали плечима.

— Різне буває. Що завгодно могло трапитись, — філософськи промовив згодом Шодель.

Невдовзі відчувся рух потяга назад. Схоже, його відтягували від місця зіткнення локомотива і польського військового ешелону, щоб перемістити на іншу колію. Було вже далеко за північ, коли пасажири полегшено зітхнули: віденський експрес вирушив до своєї кінцевої зупинки — станції Лемберг.

Перш ніж попрощатися з Шоделем, Вістович записав його львівську адресу і попередив, щоб той бува не збрехав і назвав її правильно. Інакше наступного разу так легко віденського комісара він вже не збудеться. Товстун присягнув, що у Львові справді мешкає в будинку на вулиці Бернштайна, де покійна тітка заповіла йому тісну комірчину.

На пероні пасажирів зустрічали польські солдати. Офіцери ввічливо, але настирливо просили кожного показати документи і повідомити мету візиту до Львова. Вістович вирішив повторити свою байку про торгівлю вином і навіть для певності назвав кілька марок доброго рислінгу з Нижньої Австрії, які в майбутньому планувала постачати сюди його уявна виноробна компанія. Офіцер, прицмокнувши язиком, схвалив такі починання і побажав йому успіху та всіляких гараздів. Безперечно, якби Вістович зізнався, що насправді працює в австрійській поліції, розмова з ним видалася б геть інакшою.

До світанку залишалося не більше години, і комісар, узявши свою єдину валізу, подався в місто пішки.

Той факт, що в його місті точиться війна між українцями і поляками, виказували тільки перекопані дороги й поодинокі барикади. Будинки поруч були цілими: Можливо тому, що насправді тут відбувалось протистояння між колишніми військовими побратимами, однокурсниками, учорашніми колегами і дуже часто між сусідами, які після боїв поверталися на одну вулицю.

Перш ніж взятися до справи, Вістовичу належало знайти В цьому місті його спогадів свою власну адресу. Він був переконаний, що в його будинку давно поселився хтось інший. Таке часто трапляється під час і після війни. Зазвичай, коли повертаються законні господарі, їм важко будь-що довести новим власникам. За час їхньої відстуності змінюються закони, знищуються документи і навіть стирається частина пам'яті.

Двері його будинку на вулиці Вірменській були замкнені. Вістович дістав з кишені ключа, і той несподівано підійшов. «Можливо, нові господарі вирішили не змінювати замка», — подумалось йому. Він піднявся сходами нагору, де були ще одні двері, котрі вели до передпокою. Ключ до них також підійшов, хоча замок добряче заіржавів і довелося повозитися, щоб їх відчинити.

Повітря всередині було густе й застояне. Чувся запах плісняви, а довкола виднівся добрячий шар пилу. Проте все це вказувало тільки на те, що іншого господаря, окрім Вістовича, тут не було. Все в помешканні лишилося так, як чотири роки тому, коли він поспіхом зібрався і виїхав разом з корпусом військових жандармів, котрих терміново перекидали обороняти Перемишлянську фортецю.

Комісар перейшов через передпокій і відчинив вікно. Зимове львівське повітря увірвалось досередини і зашурхотіло якимись давніми вицвілими паперами на письмовому столі. Разом з повітрям і холодом до кімнати проникли снопи ранішнього світла і десь іздалеку почулися перші постріли. Львів прокидався.

О десятій комісар попрямував на вулицю Виспянського, де проживав колись Гофман. Проте ледве перейшовши Валову, він мусив зупинитись. Поруч, на Митній площі, якраз точилася перестрілка між польським та українським загонами. Комісар вже вирішив обійти це місце, як раптом з боку Руської виїхав трамвай і попрямував просто туди, де йшов бій. Вістович вже подумав, що водій трамваю п'яний або несповна розуму чи просто не зауважив, що діється попереду, аж раптом з обох боків, польського та українського, залунали команди припинити вогонь. Солдати перестали стріляти, чекаючи доки трамвай виїде далі на Личаківську і, щойно той опинився на безпечній відстані від куль, бій поновився.

Словом, замість іти пішки, краще було повернутися на Руську і дочекатися наступного трамваю, щоб дістатись на Верхню Личаківську, а звідти вже провулками на Виспянського.

На щастя для Вістовича, після зникнення Гофмана в будинку під номером чотири не було інших постояльців. Господиня, літня миловидна пані, так і не знайшла за два місяці (а Гофман зник в листопаді 1918 року) іншого достойного орендаря і воліла, щоб помешкання краще залишалось порожнім, аніж там жив будь-хто за будь-яку плату.

Вістович зізнався, що він комісар віденської поліції, проте це її зовсім не схвилювало. По-перше, вочевидь, тому, що Відень був далеко і тамтешні функціонарії вже не мали в Лемберзі жодних повноважень, а по-друге, на візит поліції господиня сподівалась...

Леон Гофман був увічливим, але дивним постояльцем. Часто зникав на декілька днів, а потім повертався втомлений і в брудному одязі. Тоді закривався у кімнаті й просив не турбувати його доти, доки не вийде сам.

— А чи приходив хтось до нього? — запитав Вістович, спостерігаючи, як господиня наливає йому чай.