— Лише одного разу. Високий поштивий пан з продовгуватим шрамом під лівим оком. Зараз багато таких пошрамованих, знаєте... — відповіла вона, — хоч, зрештою, відвідувати мого постояльця могли й тоді, коли я не була вдома. Вам додати трохи цукру в чай, пане Вістовичу?
Таке, здавалося б, звичне світське питання спантеличило поліцейського. Після знайомства з Шоделем він готовий був з підозрою дивитися на кожного, хто згадує про це «біле золото». Не дочекавшись відповіді, господиня здивовано глянула на гостя і повторила питання:
— Вам чай з цукром, пане комісаре?
— Так, якщо маєте, — відповів той.
Маю, — відповіла вона, — добродій Гофман завжди міг добути для мене солодинку за низькою ціною.
— А не знаєте часом звідки? — з прихованою іронією перепитав поліцейський.
Господиня знизала плечима.
— Мені, прошу пана, однаково. Часи зараз такі, — підсумувала вона і зовсім гірко посміхнулася.
Після чаю Вістович попросив дозволу оглянути кімнату, в якій жив раніше Гофман. Жінка кивнула і запросила комісара нагору.
Попри всі очікування чоловік не знайшов там нічого, що могло б допомогти йому в пошуках зниклого постояльця. Також господиня гадки не мала, де він тримав свої папери. Втім, навряд чи він обрав би за сховок орендоване помешкання. Надто ненадійним це здавалось.
Попрощавшись з господинею, комісар вийшов на вулицю, де знову вирішив піти на трамвай. По дорозі раптом сталося те, що геть збило Вістовича з пантелику. Невідомо звідки до нього кинулась молода дівчина з чорним розпатланим волоссям і, вхопивши того за руку, благально мовила:
— Прошу тебе, врятуй! Я не маю чим заплатити... Хіба що візьми мене саму, я ще незаймана...
Очі її були широко відкриті і затуманені. В них читалося таке глибоке пекельне страждання, що попри всю дивакуватість ситуації, Вістович проникся до неї співчуттям.
— Що тобі потрібно? — запитав він. — Чим я можу допомогти?
— Ти знаєш, що мені потрібно, — випалила незнайомка, — те, що завжди.
— Я не знаю, що завжди, ти мене з кимось переп...
— Я тиждень чекала тебе під дверима, як пес! — розпачливо закричала дівчина, вказавши на будинок, з якого щойно вийшов Вістович, — невже ти зовсім не маєш жалю до мене?
Комісар ще раз заглянув їй у вічі. Крізь пелену сліз і якогось невідомого дурману вона сприйняла Вістовича за когось іншого, в чиїх руках був її порятунок.
— Я можу допомогти тобі грішми, — сказав він, простягаючи бідоласі кілька банкнот.
У відповідь вона з несподіваною злістю вдарила Вістовича по руці.
— Ти чудово знаєш, Гофмане, що гроші мені не допоможуть! Я не зможу купити цього ніде! Тобі подобається знущатися наді мною, сучий ти сину? — закричала вона, — це я віддала тобі все, що в мене було! А тепер ти смієш тицяти мені гроші? Мої гроші?
Тепер комісар відчував несамовиту радість. Ця дівчина сплутала його з тим, кого він шукає, а отже йому випала чудова нагода отримати підказку для цієї задачі.
— Пробач, я не маю цього при собі, — сказав він їй.
— То повернись до будинку і принеси, — відповіла та.
— В будинку також немає...
— Заради Бога, Гофмане, а де ж є?
— Там, де завжди.
— В аптеці? Ти маєш рецепт? Ти добудеш мені?..
Бідолаха вже не дивилась на Вістовича, а тільки тримала того за руку, звівши мутні очі кудись до неба.
— Добуду, — пообіцяв комісар.
Тепер він зрозумів, що йшлося про морфій.
— Коли? — не вгавала та.
— Увечері.
— Гаразд. Я чекатиму на тебе тут. Тільки не одури мене.
— Хіба таке траплялося колись?
— Сам знаєш, що траплялось! — сердито сказала морфіністка.
Комісар збагнув, що вибрав хибний шлях.
— Все буде добре. Я принесу, — поспіхом додав він, — чекай на мене.
Вона відпустила його, сівши просто на холодну бруківку, і Вістович розумів, що марно просити її підвестись. Треба було якнайшвидше дістати їй морфію, тоді, можливо, вона хоч чимось допоможе йому в цій справі. Проте одне вже було очевидним: Гофман добряче нечистий на руку.
Діставшись трамваєм до вулиці Баторія, комісар подався до Академічної, де зупинився перед будинком Дирекції львівської поліції. Якихось чотири роки тому він впевнено зайшов би досередини, але тепер нерішуче стояв біля дверей.
За спиною почулися чиїсь кроки, і Вістович озирнувся. До нього прямував високий сутулий чоловік в сірому пальто і капелюсі, під яким стриміла пара окулярів. Комісару довелося добряче напружити зір, щоб упізнати в цьому суб'єктові Самковського. Між тим його колишній підлеглий впізнав його одразу.
— Пане Вістовичу, — чи то радісно, чи то злякано вигукнув він, — це ж треба...
— Вітаю пана, Самковський, — стримано відповів комісар.
— Чому ж не заходите?
— Бо прийшов до вас, а ви тут.
— Що ж, тепер можемо піднятися.
— Я б радо вибрав інше місце, аніж колишній кабінет, — зауважив комісар, — кав'ярня Шнайдера ще існує? Хотів би спокійно поговорити.
— Існує, — кивнув Самковський, — гарна ідея, ходімо...
Чоловіки мовчки перейшли вулицю і так само, не промовивши ані слова, дістались до улюбленого колись закладу. Тільки сівши за вільний столик, вони обережно розпочали розмову.
— Яку вас справи, Самковський? — першим озвався комісар.
Він, поміж тим, роззирнувся довкола, оглядаючи залу, проте кав'ярня Шнайдера анітрохи не змінилася. Тільки на шинквасі з'явилося кілька зім'ятих трофейних російських касок.
— Як і у всіх, — відповів колишній підлеглий, — доки вся ця чортівня не закінчиться, навряд в когось справи йтимуть добре.
— Це ви про війну у Львові?
Самковський кивнув. Тільки зараз обидва зауважили, що вони, русин і поляк, мали б належати до ворожих таборів.
— Про війну, — мовив той.
Вістович дивився на співрозмовника, прагнучи відшукати на його обличчі сліди змін, проте все ховали за собою окуляри. Самковський тепер носив більші і масивніші, аніж чотири роки тому.
З початком війни їх разом відправили до Перемишля, але потім їхні дороги розійшлися. Вістович опинився на італійському фронті, а Самковський всю війну прослужив у військовій канцелярії в Кракові.
Підійшов кельнер і без особливої радості в голосі запитав, чого вони бажають. Вибір, щоправда, був невеликий: канапки з сиром, кнедлі або в'ялена риба. З алкоголю тільки горілка. Пива у Львові вже кілька років не варили. Чоловіки вибрали канапки і замовили кожен по сто грамів.
— То пан пвертається до Львова? — обережно запитав Самковський, коли кельнер пішов.
— Ні, наразі залишаюсь у Відні. Принаймі до емеритури. А там побачимо... Я тут у справі; — відповів Вістович.
Самковський зробив короткий жест, який мав би означати щось на зразок: «Так і думав, що потрібна моя допомога. Інакше би ви мене не шукали».
Проте Вістович вдав, що не помітив цього, і продовжив:
— Маю одне питання до вас, Самковський, як до функціонарія поліції.
— Прошу. Яке?
— Чи траплявся вам останнім часом такий собі Леон Гофман? Знаю, пам'ять у вас добра, а він особистість непересічна.
— Постачальник тютюну армії? — перепитав той.
— Здається, так.
— Кілька місяців тому ми перевірили всіх тутешніх підприємців, які співпрацювали раніше з Віднем. Гофман не викликав підозр. А що з ним не так?
«Погано перевірили», — ледь не вирвалось у комісара, але він спохопився. Перед очима постала дівчина, яка благала його про морфій.
— Чоловік цей зник. У Відні вимагають його знайти.
— Готовий допомогти пану, — без надмірного завзяття сказав львівський поліцейський.
— Дякую, Самковський. Проте однієї речі я потребую просто зараз.
— Якої?
— Мені треба знати, де я зможу купити трохи морфію.
Навіть окуляри не приховали те, як очі Самковського полізли з орбіт.
— Можна запитати навіщо? — промовив він.
— Пізніше. Зараз не можу сказати.
Поліцейський похитав головою.
— З цим дуже важко. Аптекарі майже не мають. Мене часто просять дістати морфій для поранених польських солдатів, але навіть поліція тут безсила... Якось навіть наші офіцери мусили позичити трохи в українців.