— Чи зможе пані приділити трохи часу двом самотнім кавалерам? — Шехтель почав чомусь із такого жарту.

— Залюбки, — відповіла Емма.

— Бачте, пані Штайнер, у Львові нещодавно сталося одне незвичайне вбивство. Ви ж знаєте, що я директор тамтешньої поліції?.. — сказав він.

— Припускаю, що пан радше був директором поліції, — відповіла Емма, — адже ви зараз тут, як і ми всі.

Шехтель закусив губу.

— Так, звісно... Річ не про те. Вбивство, про яке я згадав, відбулося за дуже дивних обставин. Наприклад, ніхто не чув пострілу. До того ж, зникла одна дуже коштовна річ.

— Так, я чула про це, пане директоре, — відповіла жінка.

— Чудово, це значно полегшує справу.

— Не зрозуміло тільки, до чого тут я?

— Зараз усе поясню, — Шехтель відвів очі вбік і продовжив розмову, дивлячись у темне вікно, наче співрозмовницю міг бачити своїм вухом, — Міллеру куля влучила в те саме місце посеред лоба, що й наглядачу діаманту в Лемберзі. І пострілу також ніхто не почув... Пригадую, мій заступник згадував ваше ім'я, проводячи розслідування у Львові. Я вже не казатиму про те, що Міллер усамітнився з вами в каюті, а потім ми знайшли його труп.

Поліцейський замовк і знову перевів погляд на Емму.

— Тоді поясніть, як я його вбила? — посміхнулась жінка.

— Не знаю, — щиро зізнався Шехтель, — і якщо відверто, мене це мало цікавить. Важливіше знати інше.

— Що ж саме?

— Де діамант? Адже, вбивши наглядача у Львові, ви викрали цю коштовність і, безперечно, прихопили її з собою.

— Ось що, пане директоре, — мовила Емма, ані на мить не втрачаючи спокій, — вас це, мабуть, здивує, але не я вбила Фелікса Проймана. І не я викрала імператорську коштовність з його кабінету. Тому, де цей камінь, не знаю. Можу лишень здогадуватись.

— Що ж, поділіться своїми здогадами, — єхидно сказав Шехтель.

— Мені здається, камінь тут, на дирижаблі, — мовила Емма.

— В одного з пасажирів? — перепитав поліцейський.

— Припустімо, що так.

— Що ж, пані Штайнер, насправді це не так важко перевірити, — сказав Шехтель, — можна ж просто обшукати каюти. І почнемо ми з вашої, якщо не заперечуєте.

Емма відповіла спокійною вбивчою посмішкою. Після цього поліцейський повернувся на палубу і, привернувши загальну увагу кількома гучними репліками, повідомив, що дружнє товариство пасажирів «Саубхи», на жаль, вдруге змушене доводити свою цілковиту порядність. Факт цей не підлягає сумніву, але після випадку з паном Міллером (тут Шехтель спохопився, бо згадав, що всі домовились мовчати про цю подію, проте було пізно) краще зайвий раз в цьому переконатись, вживаючи необхідних заходів.

— Річ у тому, — говорив далі директор поліції, — що серед нас є, даруйте на слові, злодій...

Пасажири відповіли обуреним шумом.

— Цілком можливо, що це марна підозра, я сам би хотів, щоб це виявилось так. І якщо я справді помиляюсь, то даю слово пригощати всіх шампанським до самого Відня, — пообіцяв Шехтель, — але спочатку попрошу капітана і команду виконати одну вкрай неприємну, але необхідну процедуру. А саме, провести детальний обшук усіх кают пасажирів. Що саме ми шукаємо, скажу тільки капітану і його помічникам.

— Мене ви також підозрюєте, пане директоре? — запитав Ніколаєв.

— Ні, ви, ясна річ, поза підозрою, — відповів той, — як і граф та графиня фон Шуленбург. Ми точно знаємо, що злочинець — львів'янин.

Було вже близько третьої ночі, багатьом хотілося б просто піти спати, але всі мусили залишитись на палубі. Капітан, частина команди і Шехтель взялись до роботи.

Десь за годину, коли за вікнами почало світати, чоловіки повернулись. Вигляд вони мали тріумфальний. Ті, що встигли задрімати, прокинулись і з тривогою глянули на них.

— На жаль, шановне панство, я був правий, — задоволено і без жодного жалю сказав директор поліції, — ми знайшли те, що шукали.

— Що саме? Де? В кого? — насторожено загуділи присутні.

— Ось цей чудовий діамант, який насправді є власністю дому імператора, — сказав той, діставши з кишені справді чудової роботи камінь, — його підступно викрали у Львові, вбивши при цьому наглядача...

— Не тягніть, чорт забирай! — вигукнув Кац, — в чиїй каюті ви це знайшли?

— Діамант було ретельно заховано в каюті пані Домініки Ліновської, — відповів поліцейський і вже тихіше додав: — Прошу у вас пробачення, дорога Еммо...

Всі озирнулися в пошуках Домініки, проте її все ніяк не вдавалось знайти. Врешті, трапилась пані Танатович, і хтось почав у неї випитувати, де її спадкоємиця. Раптом доктор Шойман попросив усіх змовкнути. Придивившись уважно до обличчя старої, він помітив поміж древніх зморшок сльози.

— Чому ви плачете? — запитав він у неї.

Жінка відчайдушно намагалася щось сказати. Прислухавшись, пасажири почули слова, яким ніхто не повірив одразу:

«— Домініка — це я...».

— Хе-хе... — озвався редактор.

Весь цей час він уважно слухав, і це неабияк тішило Заклетського.

— А що зі справжньою пані Танатович?

— Справжня пані Танатович стала молодшою, — відповів Алекс, — отримала вік Ліновської.

— Як таке може бути?

— Думаю, витівки каменю. Ця річ іноді несподівано впливає на перебіг часу.

— Що сталося далі?

— Далі капітан оголосив про таку довгождану посадку, адже ми опинилися в небі на Віднем. Пасажири забули про камінь, Домініку і пані Танатович.

Та раптом знявся сильний вітер і нас почало гойдати, як паперового змія. Пасажири падали, лаялись, дехто ледь не скрутив собі в'язи. Капітан чомусь ніяк не міг знайти віденський док свого корабля і вирішили сідати в полі далеко за містом. Ми залишили «Саубху» і подалися до міста пішки...

— А що сталося з каменем? — нетерпляче перепитав редактор.

— Пан Шехтель стверджував, що загубив його, коли «Саубху» почало кидати, — мовив Заклетський.

— Може, він бреше? — чоловічок облизав губи.

— Можливо. То як, ви берете цей матеріал для статті?

— Стривайте, а що було далі?

— Коли я повернувся додому, то знайшов у своїй кімнаті військову шинель, — сказав Заклетський, — виявляється я служив в армії і воював на східному фронті. Мені не відомо, коли і як це сталося... На календарі був листопад, 1918 року, а я пам'ятав тільки «Саубху».

— Тобто... хе-хе... ви хочете сказати, що прибули до Відня близько тижня тому? — поросячі оченята редактора стали раптом великими.

— Кажу ж, мені невідомо, як це сталося...

— А інші?

— Інші, гадаю, також не уникли свого часу... Точно знаю, що Кац виявився банкрутом, а Шталь навпаки, за цей час розбагатів. Шехтель одразу відправився до суду. Там вже рік розглядали його справу.

На столі в редактора задзеленчав телефон. Чоловік узяв трубку.

— Так... доброго дня, комісаре Вістовичу... Гаразд... За пів години вас влаштує? Тоді до зустрічі...

— Пробачте, в мене зустріч, — мовив той, відклавши слухавку, — мій знайомий з поліції, колишній львів'янин, до речі... Розслідує нову справу і пропонує обмінятися матеріалом. Так, час від часу ми стаємо корисними один одному.

Чоловічок одягнув плаща і, не зважаючи на Заклетського, попрямував до дверей.

— Зачекайте, — гукнув той, — як щодо мого матеріалу.

— Якось надто неймовірно все... хе-хе... поговоримо пізніше. Завтра, скажімо...

Редактор вийшов за двері, і Заклетський також не затримався в його кабінеті. На вулиці він хвилину роздумував, куди йому йти, і врешті повільним кроком подався прямо. «Треба знайти роботу, — майнула в нього думка, — бо інакше доведеться його продати...».

Фотограф обережно опустив руку в кишеню і торкнувся пальцями прохолодної поверхні коштовності.

— І не забувати дивитися на календар, — промовив він уголос, — бо немає в світі нічого відноснішого, ніж час...

Львів—Трускавець,

січень, 2015 року.

Остання справа комісара Вістовича