— Що ви маєте на увазі? — перепитав доктор.

— Викинемо за борт цього мерзортника, — пояснив той, — він заслужив.

Незважаючи на те, що добровольці для такої справи знайшлися далеко не одразу, все ж о півночі тіло Міллера було викинуто в темну прірву ним же простреленого вікна. Слід було думати, що за декілька хвилин після цього воно вже мирно спочивало десь посеред Карпат...

Гнітючу мовчанку перервав тільки голос капітана, який наказав рушати до Відня.

Розділ VII

Як і було домовлено, о півночі наступного дня Габор та Лайош прибули на острів Маргіт. Дмітров та консул також не запізнились. Щойно шахісти зійшли з човна на берег, як запримітили в темряві світло ліхтаря, а потім і дві сіруваті постаті. Вірні серби, вочевидь, також були десь неподалік і збиралися, як і минулого разу, пильно стежити за їхньою зустріччю.

Чоловіки наблизились один до одного і промовили навзаєм короткі привітання.

— Вдячний вам за пунктуальність, — сказав після цього Ніколаєв, — зізнатися, в нас небагато часу. До того ж поліція розпочала пошуки «острівного маніяка», про якого пишуть газети. Це завдає чималих клопотів. Шукатимуть довго, насамперед тому, що жодних маніяків тут немає.

В голосі консула відчувалося менше впевненості, аніж минулого разу. Угорці не відповіли, а тільки кивнули на знак згоди, що в цій історії головну роль зіграли журналісти з багатою уявою.

— Ось інструкції для прийому радіограми, — мовив Дмітров, простягаючи Габору запечатаний конверт, — сигнал надійде вранці о восьмій годині. Як ми говорили вчора, там будуть детальні координати місця посеред Карпат, під Унгваром. Щойно отримаєте їх, вирушаємо в дорогу. Зустрічаємось о десятій біля станції метро «Кодалі коронд».

— Як ви розумієте, панове, на той час ви вже повинні бути зібрані і готові вирушити в дорогу, — додав консул.

— В який спосіб ми дістанемось Унгвара? — запитав Габор.

— Поруч стоятимуть два автомобілі. Якщо захочете, можете кермувати тим, що поїде попереду, — відповів Ніколаєв, — за кермом другого буду я. Обожнюю цю справу.

Ще раз проговоривши план дій на ранок, чоловіки розійшлися.

О восьмій тридцять наступного дня Габор швидким кроком минув оперу і, перетнувши проспект Андраші, пройшов декілька провулків, опинившись на проспекті Ракоці, де зупинився біля телеграфного пункту. Телеграфіста на місці не було, і чоловік нервово постукав зігнутими пальцями по дерев'яному столі, за яким той мав би сидіти. Ніхто не озвався, тому Габор повторив свою дію. Нарешті з глибини кімнати виплив згорблений чоловічок.

— Телеграф з дев'ятої, — невдоволено сказав він.

— У вас відчинені двері, — різко відповів Габор.

— Це не означає, що в мене змінився графік.

— Мені терміново, — клієнт вимовив це якомога спокійніше.

— Що може бути термінового о пів на дев'яту? — єхидно запитав той.

«Не твоє псяче діло!» — ледь не вирвалось у Габора, проте, побачивши, що телеграфіст поволі всідається за свій стіл, вчасно стримався.

— Полковнику Альфреду Редлю, Лемберг, — сказав він натомість.

— Місто і прізвище... — буркнув телеграфіст, вочевидь вимагаючи повторити.

— Редль, Лемберг, — повільно, по складах продиктував Габор і поклав тому на стіл клаптик паперу зі змістом телеграми. При цьому клієнт інстинктивно озирнувся, хоч і був переконаний, що в таку ранню пору сюди ніхто, крім нього, не навідається.

Врешті, заплативши, він вирушив до свого будинку на вулиці святого Стефана. Прихопивши всі необхідні речі для тривалої подорожі, чоловік подався до найближчої станції метро. О десятій, як і було домовлено, Габор вийшов на «Кодалі коронд».

Два чорні «Адлери» неподалік він помітив одразу. За кілька кроків від них стояв Лайош, розгублено оглядаючи довкола. Габор підійшов ближче, і вони привітались.

— Де ж росіяни? — запитав науковець.

— Думаю, десь неподалік. Як і серби, — відповів той.

Лайош роззирнувся ще раз, проте знову нікого не побачив.

Несподівано до них підійшли двоє незнайомців.

— Доброго ранку, — привітався один з них, і шахісти впізнали голос російського консула.

Грим і костюм були бездоганні. Угорці аж роти повідкривали від подиву. Очевидно, іншим незнайомцем був перевдягнений Дмітров.

— Прошу вибачення за цей маскарад, — знову сказав Ніколаєв, — але в нас немає вибору. Поліція та інші контори пильно за мною стежать... Ви отримали координати, пане Чемере?

Габор кивнув.

— Тоді не гаймо часу. До настання ночі маємо бути на місці, щоб ви зорієнтувались як слід.

Росіяни підійшли до одного з «Адлерів». Габор та Лайош — до іншого.

— По дорозі, біля Варошлігету, підберемо наших сербських друзів, пане Чемере, — промовив консул, — спочатку я поїду попереду, щоб їх не прогавити, а потім ви.

Той знову кивнув і завів двигун.

Така дальня дорога минула, на диво, легко. Після всього декількох зупинок, які зробили подорожні, щоб перепочити і залити в баки пальне, вони дістались передмістя Унгвару. Втім вирушили не до самого міста, а повернули звідти на схід. За півтори години Габор зупинив свій автомобіль поруч живописних руїн якогось давнього замку і дістав карту, лінійку, компас та інші необхідні знаряддя. Кілька хвилин вони з Лайошем перевіряли своє місцеположення і, зрештою, переконались, що знаходяться саме там, де потрібно. Координати, які Габор отримав вранці, вказували саме на це місце.

Була дев'ята година вечора, і сутінки тільки ледь-ледь підступали. У Ніколаєва та інших залишалось щонайменше три години. Консул перебував у відмінному гуморі.

— Чи дозволите поцікавитись, на кого ми тут чекаємо? — користуючись можливістю, запитав у нього Габор.

— Не «на кого», пане Чемере, а «на що», — весело виправив його той.

— Он як? Тоді на що ми тут чекаємо? — в тон перепитав Габор.

Консул звів очі до неба, де багряніли продовгуваті стрімкі хмари в останніх променях вже зниклого за горизонтом сонця.

— На дирижабль, — промовив Ніколаєв, — координати, які ви вранці отримали радіограмою, передав капітан цього повітряного корабля. Я, на жаль, не зміг прибути до початкового пункту маршруту, тому попросив підібрати мене по дорозі. На думку капітана, саме тут найзручніше для цього місце. От і чекаємо...

Габор і Лайош здивовано глянули на консула, а той відповів, як їм здалося, дещо зверхньою посмішкою.

Невдовзі стемніло, і серби розвели під руїнами вогонь. Наближалась північ. Ніколаєв дістав з машини валізу і вдягнув рукавиці. Схоже, він був упевнений в пунктуальності капітана дирижабля, тому очікував появи корабля рівно о півночі, час від часу поглядаючи при цьому на годинник.

— Не забудьте про другу частину нашої угоди, пане Чемере, — нагадав він Габору, — мої сербські друзі повинні дістатись Лемберга.

Той відповів, що не забув. Консул знову звів очі до темно-зоряного неба, очікуючи, що от-от там з'являться вогні дирижабля. Втім, північ настала, а вогнів усе не було. Таким самим незворушним нічне карпатське небо залишалось і о першій годині, і о другій. Від доброго настрою росіянина не залишилось і сліду. Врешті, він понуро сів біля вогнища поруч із сербами. Надія на те, що дирижабль з'явиться цієї ночі потроху зникала, доки не зникла остаточно, щойно над Карпатами зійшло сонце.

— Якого дідька, якого дідька, — бурмотів Ніколаєв, — чому не з'явився дирижабль?..

— Можливо, їх щось затримало, — обережно припустив Лайош.

— Або ваш друг невірно визначив координати, — різко обрубав той.

— Пане Ніколаєв, що завгодно могло трапитись в дорозі... — розпачливо сказав науковець, — думаю, корабель затримався і з'явиться вдень.

— Цей дирижабль курсує тільки вночі, — з ненавистю сказав росіянин, — якщо він затримався, то мусимо чекати наступної ночі.

Сказавши це, він вклався спати на задньому сидінні «Адлера». Габор і Лайош спробували прогулятися поміж руїн, але одразу ж запримітили, що серби пильно за ними стежать. Довелося відмовитись від цієї думки, щоб не викликати зайву підозру.