Подячне слово Еліаса Канетті з нагоди вручення йому Нобелівської премії

Ваші величності, ваші королівські високості, пані й панове!

Місту, яке знаєш, завдячуєш багато що, а місту, яке хотів би пізнати, коли довго й марно про нього мрієш, — можливо, ще більше. Проте в житті кожної людини, гадаю, є й особливі міста-божества — творіння, позначені загрозою, безміром чи просвітленням. Такими для мене були троє міст: Відень, Лондон і Цюріх.

Те, що їх троє, — можливо, випадковість, але ця випадковість ще має назву — Європа. І хоч би що ми закидали Європі (адже скільки всього з неї вийшло!), але нині, коли її і нас гнітить тяжка тінь напружености, ми проймаємося тривожним трепетом насамперед за долю Європи. Бо на континенті, якому так багато чого завдячуєш, лежить і велика провина, і йому потрібен час, щоб спокутувати свої гріхи. Ми палко бажаємо нашому континенту, щоб хутчіш настав цей час — час, коли на планеті буйно розквітатиме доброчинність, час, який буде такий благодатний, що ніхто в цілому світі вже не матиме причини проклинати ім’я Європи.

До цієї запізнілої, до справжньої Європи в моєму житті належало четверо людей, з якими я пов’язаний нерозривно. Їм я завдячую те, що стою сьогодні перед вами, і я хочу назвати перед вами їхні імена. Перший з-поміж них — Карл Краус, найбільший сатирик у німецькій мові. Він навчав мене слухати, самовіддано захоплюватися звуками Відня. Він, і це було ще важливіше, прищепив мені зненависть до війни — зробив те, що тоді так потрібно було ще багатьом. Сьогодні, після Хіросими, кожне знає, що таке війна, і в тому, що про це знає кожне, — наша єдина надія... Другий був Франц Кафка, який мав хист перевтілюватися в щось дрібне і в такий спосіб уникати сили. У цю науку, науку найпотрібнішу з-поміж усіх, я пішов до нього на все життя. З третім, як і з четвертим — з Робертом Музілем і. Германом Брохом, я знався в свої віденські часи. Творчість Роберта Музіля зачаровує мене ще й нині, осягти її цілком я зміг, можливо, аж у зрілі роки. Тоді, у Відні, була відома лише невелика її частина, і я навчився в нього найважчого: що можна розпочати роботу, яка триватиме десятки років, і не знати, чи пощастить її завершити; це — відчайдушність, яку живить переважно терплячість, це — відчайдушність, що вимагає майже нелюдської впертости. З Германом Брохом я товаришував. Не думаю, що його творчість справила на мене вплив, однак у спілкуванні з ним я збагнув, який хист давав йому снагу творити: цей хист полягає в тому, щоб пам’ятати про напруженість. Відтоді я багато про це розмірковував, і це завжди мене наснажувало.

Я не можу не думати сьогодні про цих чотирьох людей. Якби вони були ще живі, то замість мене тут стояв би, мабуть, хтось із них. Не сприймайте це як мою самовпевненість, коли я кажу про щось таке, втручатися в що мені не подобає. Але я хочу від щирого серця подякувати вам і гадаю, що матиму право зробити це лише після того, як спершу прилюдно заявлю перед вами про свою провину перед цими чотирма.