«Він не пробачає своїй дружині навіть вік», — міркував Ґеорґ. Він слухав ще досить довго. Не було жодного такого жіночого лиходійства, засвідченого в історії чи просто переказаного в легенді, якого Ґеорґові не довелося б почути. Філософи свої зневажливі оцінки обгрунтовували. Петер наводив цитати надійні, виголошував їх повчальним тоном, отож у пам’ять вони вкарбовувались якнайкраще. Декотрі постулати, що запам’яталися віддавна, проте хибно, він уточнював. Учитися можна завжди, навіть у педанта. Багато що було для Ґеорґа нове. «Жінка — це бур’ян, який швидко росте, незавершена людина, — сказав святий Тома Аквінський. — Її тіло визріває раніше тільки через те, що воно не таке цінне й природа менше про нього дбає». А де Томас Мор, перший комуніст нових часів, торкається законів про шлюб, за якими мають жити його утопісти? У розділі про рабство та злочини! Аттилу, вождя гунів, жінка, Гонорія, сестра римського імператора, нібито запросила до Італії, своєї батьківщини, яку той гун узяв та й добряче спустошив і поруйнував. Через кілька років Євдоксія, вдова того самого імператора, яка після чоловікової смерти вийшла заміж за його вбивцю й наступника, накликала на Рим вандалів. Своїм знаменитим спустошенням Рим завдячує Євдоксії тією самою мірою, ямою навалою гунів — її зовиці.
Помалу запал у Петера згасав. Він розмовляв щодалі спокійніше, згадуючи про страшні злочини лише мимохідь. Тема була глибша, ніж його ненависть. Щоб нічого не проминути, — головною його рисою залишалася точність, — він справедливо розподілив свою ненависть між різноманітними періодами, народами й мислителями. Тож на кожного окремого її припадало небагато. Ще годину тому Месаліна про себе почула б зовсім інше. Тепер вона щасливо відбулася кількома рядками з Ювенала. Навіть міфологія багатьох негритянських племен виявилася просякнутою зневагою до жінок. Петер залучав собі спільників скрізь, де тільки їх знаходив. Неписьменним він прощав їхнє убозтво, якщо вони тямили в жінках.
Ґеорґ скористався невеличкою затримкою пам’яти й дозволив собі шанобливо, з незмінним зацікавленням до братової розповіли зробити одну пропозицію, яка стосувалася, щоправда, тільки харчування. Петер пропозицію прийняв; він, мовляв, воліє їсти не вдома. Ця комірчина йому остогидла. Вони пішли до ресторану по сусідству. Ґеорґ відчував, що збоку за ним пильно стежать. Щойно він роззявляв рота, Петер повертався до своїх гієн. Але його слова швидко переходили в мовчання. Змовк і Ґеорґ. Кілька хвилин вони відпочивали від своєї напруженої уваги. У ресторані Петер довго вмощувався. Він совав свого стільця доти, доки сів спиною до якоїсь дами. Відразу по цьому з’явилася ще одна, ще старша й ще меткіша на око; ця заходилася розглядати навіть такого чоловіка, як Петер, вона вже була вдячна за увагу, яку сподівалася невдовзі в нього викликати, і його худорба її не бентежила. Приймаючи замовлення, старший кельнер, солідний на вигляд чоловік, стояв обличчям до Ґеорґа — він мав того за мецената другого відвідувача, що помирав з голоду. Ледь киваючи головою в бік жебрака, кельнер радив брати страви двох видів: одні, тривкіші, — для оцього, другі, вишуканіші, — для його добродійника. Раптом Петер підвівся й різко заявив:
— Ми з цього шинку йдемо!
Це дуже засмутило кельнера. Він звинувачував у всьому себе й тепер розсипав люб’язності. Ґеорґові було прикро. Нічого не пояснюючи, вони пішли.
— Ти бачив оту стару шльондру? — запитав Петер надворі.
— Бачив.
— Вона дивилася на мене. На мене! Я не злочинець! Як вона посміла мене розглядати! За те, що я зробив, відповідаю я!
У другому ресторані Ґеорґ вирішив сісти в ложі. За столом Петер повів свою перервану розповідь далі, повільно й нудно, весь час поглядаючи на брата — чи ж той, мовляв, слухає. Він збився на банальності й усім відомі історії. Мова його стала монотонною. Між фразами він засинав. Ще трохи, і він уже робитиме паузи між словами по цілій хвилині. Ґеорґ замовив шампанське. «Якщо Петер говоритиме швидше, то скоріше завершить. Окрім того, я довідаюся про його останні таємниці, якщо він їх має». Від шампанського Петер відмовився. Спиртного він, мовляв, терпіти не може. Потім усе ж таки випив. А то Ґеорґ, мовляв, ще подумає, нібито він, Петер, хоче від нього щось приховати. Йому приховувати нема чого. Він — гола правда. Його біда — в його любові до правди. Петер випив багато. Його вченість змістилася. Він демонстрував дивовижні знання історичних судових процесів. Гаряче захищав він право чоловіка усувати власну дружину. Його слова перейшли у виступ адвоката, який пояснює суду, чому його підзахисний змушений був убити свою підступну дружину. Її диявольську підступність виказувало розпусне життя, яким вона намагалася жити, її зухвалий одяг, те, що вона приховувала свій вік, вульгарні слова, з яких складався її лексикон, а особливо садистська схильність давати волю рукам, яка доходила до жахливих побоїв. Який чоловік не вбив би таку дружину? Ці аргументи Петер наводив довго й уперто. Завершивши, він задоволено, як справжній адвокат, потер підборіддя. Потім виголосив промову на захист убивць небагатьох обдарованих жінок.
Чогось нового про випадок саме свого брата Ґеорг не почув. Думка, яку він собі склав, залишилася, попри спиртне, без змін. У педантичному розумі ушкодження усувати неважко. Усі вони виникають у той самий спосіб, і їх у той самий спосіб лікують. Це саме ті виняткові захворювання, яких Ґеорг не любить; це, власне, й не захворювання. Хто під чаркою залишається такий самий, який був тверезий, той заслуговує особливо поганої думки. Яка ж убога фантазія в цього Петера! Свинцевий мозок, холодний, застиглий і важкий — у ньому самі відлиті літери. З технічного погляду, може, й чудо; та чи бувають іще чудеса в наш технічний вік? Найсміливіша думка, до якої підноситься філолог, — це вбити дружину. Але в такому разі ця дружина має бути просто почварою, років на двадцять старшою від самого філолога, його злісною подобою, що обходиться з живими людьми так, як він — із текстами великих письменників. Якби ж він бодай скоїв те вбивство, якби зняв на неї руку й не здригнувся в останню мить, якби він через свій злочин загинув, якби задля своєї помсти пожертвував кон’єктурами, манускриптами й бібліотекою, всім, що є в його вбогому серці, — тоді шана й хвала його пам’яті! Одначе він надумує просто здихатися тієї жінки! А перед цим дає братові телеграму. Просить допомогти не вбивати. Петер житиме й працюватиме ще тридцять років. У якихось аналах він, поки й існує земля, сяятиме зіркою першої величини. Внуки, гортаючи синологічні щорічники, — а на світ приходитимуть і такі внуки, — натраплятимуть на його прізвище. Це саме прізвище має Ґеорг. Треба буде його змінити. Через п’ятдесят років національний китайський уряд поставить йому пам’ятник. Діти, оті ніжні, чарівні створіння з косими очима й туго напнутою шкірою (коли вони сміються, розтоплюються серця в найсуворіших правителів), гратимуться на вулиці, названій його ім’ям. Для їхніх очей (діти — це пригорща загадок, і самі вони, й усе довкола них) літери його прізвища стануть таємницею, носій якої за життя був увесь як на долоні, його розуміли й зрозуміли, а якщо він коли-небудь і обертався на загадку, то її відразу й розгадували. Яке щастя, що люди здебільшого не знають, на чию честь названо їхні вулиці! Яке щастя, що так мало знаєш узагалі!
Відразу пополудні Ґеорґ привів філолога до свого готелю й попросив його відпочити тут, поки він удома залагодить його справи.
— Ти хочеш прибрати й вимити в помешканні, — сказав Петер.
— Атож, атож.
— Не дивуйся, там стоїть страшенний сморід.
Ґеорґ усміхнувся; боягузи схильні до алегорій.
— Я затисну собі носа.
— І очі ширше розплющуй! Може, побачиш примар.
— Примар я ніколи не бачу.
— Може, все ж таки якихось побачиш. Тоді скажеш мені!
— Атож, атож. — Які банальні в нього жарти!
— Я маю до тебе прохання.
— Яке?
— Не розмовляй зі сторожем! Він небезпечний. Він кинеться на тебе. Тільки-но скажеш слово, яке йому не до шмиги, — він одразу на тебе з кулаками. Я не хочу, щоб ти через мене постраждав. Він переламає тобі всі кістки. Він щодня викидає з будинку жебраків, але спершу їх калічить. Ти його не знаєш. Пообіцяй, що не зв’язуватимешся з ним! Він брехун. Йому не можна йняти віри ні в чому.