У тому, що Адам завів собі дружину, зіграла свою роль примха, порив. Шлюб він узяв проти власної волі. Цього він не може собі пробачити. Його дратує те, що вірить він лише в категоричний імператив, а не в Бога. А то він склав би провину на нього. Він зводить погляд на склепіння Сикетинської каплиці, щоб мати бодай якесь уявлення про Бога. Іншого вірогідного біблійного Бога в образотворчому мистецтві нема. Йому потрібен Бог, щоб паплюжити його. Вголос Ґеорґ промовляє якусь люб’язну фразу, дуже далеку від його думок:

— Чому на всі віки? Адже ми вже вели мову про термітів, які здолали стать. Виходить, це зло ані неминуче, ані невигубне.

— Атож, і таке саме чудо, як любовний бунт у термітнику, як пожежа в моїй бібліотеці, тому що така пожежа неможлива, просто немислима, це очевидне божевілля, нечувана зрада цінностей, ще одного такого зібрання яких більш ніде немає, це справжня підлість і таке паскудство, що тобі навіть жартома не варто було б при мені згадувати, не те що припускати це, адже ти бачиш, що я не божевільний, у мене навіть не тьмариться розум, я багато чого зазнав, сум’яття — не ганьба, чому ти з мене насміхаєшся, з пам’яттю в мене все гаразд, я пам’ятаю про все, що хочу, я собою владаю, чому, тому що я колись був одружився, я з жодною жінкою в житті не мав роману, зате скільки романів було в тебе, кохання — це проказа, хвороба, успадкована від одноклітинних, хтось одружується двічі й тричі, в мене з нею нічого не було, ти мене ображаєш, ти не повинен був цього казати, божевільні, можливо, так і роблять, я свою бібліотеку не підпалю, забирайся геть, якщо ти на цьому наполягаєш, повертайся до свого дурдому, де твоя голова, у відповідь на все, що я кажу, ти тільки підтакуєш, з усім погоджуєшся! Я ще не чув від тебе жодної твоєї власної думки, ти базікало, ти гадаєш, що все знаєш! Я нюхом чую твої глузливі думки. Вони смердять. Він божевільний, міркуєш ти, тому що паплюжить жінок. Я такий не один! Я це тобі доведу! Візьми свої брудні думки назад! Хлопчисько, ти в мене навчився читати! Ти навіть не знаєш по-китайському. Я розлучуся заднім числом. Я маю повернути свою честь. Щоб розлучитися, дружина не потрібна. Нехай перекинеться в домовині. Вона навіть могили власної не має. Її місце в пеклі! Чому немає пекла? Треба його влаштувати. Для бабиськ і таких, як ти, бабіїв. Я правду кажу! Я чоловік серйозний. Тепер ти поїдеш і про мене забудеш. Я зовсім самотній. Я маю голову на в’язах. Я можу подбати про себе сам. Книжок я тобі не заповідатиму. Краще спалю їх. Ти ж бо помреш раніше від мене, ти вже зносився, тебе довело до цього твоє брудне життя, послухай лишень, як ти розмовляєш, без емоцій, довгими, закрученими фразами, ти завжди чемний, бабисько якесь, ти вже як та Єва, але я — не Бог, від мене ти цим нічого не доб’єшся! Відпочинь же від цієї жіночности! Може, знов станеш людиною. Нещасне, паскудне створіння! Мені тебе шкода. Знаєш, що б я зробив, якби мені довелось помінятися з тобою місцями? Мінятися мені не треба, та якби все ж таки довелось, якби не було іншої ради, якби закон природи наді мною не зглянувся, я все ж таки знайшов би порятунок. Я підпалив би твою божевільню, щоб вона спалахнула яскравим полум’ям, разом з усіма її мешканцями, разом зі мною, — божевільню, але не свою бібліотеку! Книжки вартують більше, ніж психічно хворі, книжки вартують більше, ніж люди, ти цього не розумієш, бо ти — комедіант, тобі потрібні оплески, а книжки німі, вони промовляють, але німі, ось у чому вся велич, книжки промовляють, і ти їх одразу чуєш, тобі навіть не треба прислухатись. Я покажу тобі свої книжки, але не зараз, потім. Ти ще вибачишся переді мною за свою мерзенну картину, а то я викину тебе геть!

Ґеорґ його не перебивав, він хотів почути все. Петер говорив так поквапно й збуджено, що його не спинили б жодні лагідні слова. Він підвівся й, коли згадав про книжки, його стримані рухи стали широкими й виваженими. Ґеорґ шкодував з приводу тієї картини, яку він, не маючи іншої й бажаючи спрямувати братову уяву в потрібне русло, на жаль, невдало вибрав для того, щоб проілюструвати щасливу безстатевість у термітів. Сама думка про те, що він може підпалити власні книжки, пекла Петера дужче, ніж вогонь. Ось як він любив свою бібліотеку; вона замінювала йому людей. Цього болю братові не слід було завдавати; але й він не був марний. Завдяки йому Ґеорґ довідався, що проти жінки є ліки надійніші, ніж отрута, — безмежна любов, до якої досить лише вдатись, і та ненависть згасає й розвіюється. Задля книжок, які дістали такий завзятий захист навіть від небезпеки надуманої, варто було жити далі. «Цю жінку я швидко й без зайвого галасу виставлю за двері, — вирішив Ґеорґ, — а разом з нею й сторожа. Я викину з помешкання все, що може про неї нагадувати, перевірю, чи всі книжки на місці й цілі, залагоджу його фінансові справи, — грошей у нього запевне небагато або й немає зовсім, — поверну йому пристрасть до книжок, не пошкодую цілого дня, щоб розпалити цю його давню любов, посаджу його за роботи, які він замислив ще колись давно, й залишу цього черствого сухаря самого на себе в його похмурій стихії, яка йому здається веселою. А через півроку приїду сюди знов, навідуватись до нього — це мій борг перед ним, хоч він мені й брат і його сміховинний фах я зневажаю. Про історію його шлюбу я знаю тепер усе, що мені треба. Його міркування, які він вважає об’єктивними, прозоріші від води. Насамперед його слід заспокоїти. Особливо спокійний він тоді, коли ховає свою ненависть за міфічними або історичними жіночими постатями. За цими бастіонами своєї пам’яти він почувається в безпеці від жінки, тієї, що нагорі. Вона навіть не може йому на це відповісти. По суті, людина він обмежена, і вдача в нього дріб’язкова. Власна ненависть Петера певною мірою надихає. Можливо, трохи цього натхнення залишиться для його майбутніх праць».

— Ти перебив себе. Ти хотів сказати ще щось серйозне, — цілком спокійно, м’яким і сповненим очікування голосом урвав Ґеорґ недоладні випади Петера.

Такий поважний тон і готовність слухати збили з того пиху. Він знову сів, перебрав у пам’яті клубок думок і швидко знайшов потрібну нитку.

— Таким самим чудом, як любовний бунт у термітнику чи немислима пожежа в моїй бібліотеці, була б руйнація склепіння в Сикстинській каплиці руками самого Мікеланджело. Можливо, з наказу якогось божевільного папи він, попри свою чотирирічну працю, й заходився б зафарбовувати та зішкрібати постать за постаттю. Але Єву, цю Єву, він захистив би й від сотень папських найманців. Вона — його заповіт.

— У тебе тонкий нюх до заповітів великих митців. Історія теж підтверджує твою правоту, не тільки Гомер та Біблія. Облишмо Єву, Далілу, Клітемнестру й навіть Пенелопу, чию мерзенну натуру ти довів. Це — переконливі приклади, яскраві постаті, та хто знає, чи жили вони коли-небудь на світі взагалі? Клеопатра промовляє нам, хто любить історію, в тисячу разів більше.

— Так... Я про неї не забув, я просто до неї ще не дійшов. Гаразд, подивімося поки що на решту! Ти не такий ґрунтовний, як я. Клеопатра наказує вбити рідну сестру — всі жінки борються між собою. Вона ошукує Антонія — всі жінки ошукують чоловіків. Вона використовує його самого й азіатські провінції Риму для того, щоб жити в розкошах, — усі жінки живуть і вмирають задля своєї любови до розкошів. Вона зраджує Антонія відразу, щойно виникає небезпека. Вона запевнює його, що спалить себе. Він накладає на себе руки. Вона себе не спалює. Зате жалобне вбрання в неї напохваті, воно їй до лиця, так вона намагається звабити Октавіана. Тому, однак, не забракло розуму опустити очі. Б’юсь об заклад, він так ніколи її й не бачив. Той хитрий хлопець був у латах. А то вона ще спробувала б потертись об нього своїм тілом і припасти до бідолахи саме тієї хвилини, коли Антоній пускався духу. Цей Октавіан — справжній чоловік, чоловік на славу, своє тіло він захищає латами, очі — тим, що опускає їх! На її пісню сирени він ніби-то не відповів жодним словом. Я маю підозру, що він позатикав собі вуха, як колись Одіссей. А тільки через ніс Клеопатра причарувати його не змогла. За ніс він був спокійний. Мабуть, нюх у нього був розвинений не вельми. Чоловік, чоловік, від якого я в захваті! Цезар став її жертвою, а він — ні. А під той час вона через свій вік стала вже куди небезпечнішою, тобто настирливішою.