— Він такий незграбний, що заплутується в тенетах. Щоразу, коли я читаю, як Гефест ловить тих двох у свої тенета, я згортаю книжку й на радощах разів десять-двадцять палко цілую Гомерове ім’я. Але не пропускаю я й кінцівки цієї історії. Арес ганебно втікає геть, він хоч і віслюк, а все ж таки чоловік; у ньому ще жевріє іскра сорому. Афродіта, сяючи, вирушає до Пафоса, де її чекає храм і вівтарі; пишно вбравшися, причепурившись, вона оговтується від своєї ганьби, — адже всі боги сміялися з неї, коли вона попалась у тенета.

«Коли він тих двох заскочив, — міркує Ґеорґ, — сторож, тоді ще не такий нахабний, побачивши багатого вченого, забув про свої кулаки й збентежено вшився геть. Зате вона — тільки так може захиститися жінка, яку застукали на гарячому, — скорчила зухвалу пику, згребла свої манатки й одяглася в сусідній кімнаті. Жане, де ти?»

— Я здогадуюся, про що ти думаєш. Ти думаєш, «Одіссея» свідчить проти мене. У твоїх очах я читаю імена Каліпсо, Навсікаї й Пенелопи. Зараз я відкрию тобі таємницю їхньої вроди, яку критики беруть один від одного на віру, — купують одразу трьох котів в одній старій торбі. Та спершу хочу нагадати про те, що Цірцея, бабера, всіх чоловіків обертає на свиней. Каліпсо сім років не пускає від себе Одіссея, якого кохає всім тілом. Цілими днями він сидить на березі, гірко плаче, страждаючи від туги за домівкою й сорому, вночі він повинен спати з нею, він повинен, з ночі на ніч, байдуже — хоче він чи ні. Він не хоче. Він хоче додому. Він чоловік бідовий, сповнений снаги, відваги й розуму, гаряча голова, найбільший актор усіх часів і все ж герой. Вона бачить, як він плаче, вона добре знає, чому він страждає. Змушений жити без діла, відірваний від людей, чиї слова й справи для нього — наче повітря, він марнує в неї свої найкращі роки. Каліпсо його не відпускає. Вона не відпустила б його ніколи. Але Гермес переказує їй веління богів: Одіссея треба звільнити. Вона мусить скоритися. Останні години, які їй лишаються, вона згаює на те, щоб виставити себе перед Одіссеєм у вигідному світлі. «Я відпускаю тебе з власної волі, — каже вона, — тому що кохаю, тому що мені тебе шкода». Він бачить її наскрізь, але мовчить. Ось як учиняє безсмертна богиня: кохання й чоловіки судилися їй навіки-віків, вона ніколи не постаріє. Що їй до того, як він, смертний, проживе своє недовге, куце, наполовину вже сточене часом життя?

«Вона не давала йому спокою, — міркує Ґеорґ, — ні вночі, ні коли він працював».

— Про Навсікаю ми знаємо небагато. Вона ще зовсім юна. Проте її схильності вже даються взнаки. Вона, сама каже, хоче знайти собі такого чоловіка, як Одіссей. Вона бачила його на березі голого. Цього їй досить, він був гарний. Адже вона не здогадується, хто він. Навсікая вибирає, дивлячись на тіло. Про Пенелопу ходить легенда, нібито вона чекала Одіссея двадцять років. Кількість років збігається, але чому ж вона чекає? Тому що ніяк не може спинитися на жодному із залицяльників. Одіссеєва сила її зіпсувала. Їй не до вподоби вже жоден чоловік. Великої втіхи з такими гуляками вона не зазнає. Вона, мовляв, кохає Одіссея! Казка, та й годі! Його старий, кволий, ледве живий собака впізнає господаря, коли цей з’являється, вбраний як жебрак, і на радощах помирає. Пенелопа не впізнає Одіссея й живе собі, розкошуючи, далі. Тільки перед сном щоночі плаче. Спершу вона за ним тужила, він був чоловік палкий і дужий. Згодом сльози перейшли в неї у звичку, стали снодійним, без якого вона вже не могла заснути. Замість цибулини вона хапалася за спогади про свого коханого Одіссея і, ридаючи, з ними й засинала. Добра стара покоївка Євриклея, дбайлива нянька, м’якосерда й завжди заклопотана, не може стримати радощів, коли бачить убитих залицяльників та повішених служниць! А Одіссей, цей месник, чоловік, якому справді заподіяно кривду, за те їй ще й вичитує!

«У Пенелопі та Євриклеї, — міркує Ґеорґ, — йому ненависна їхня хазяйновитість, адже спочатку вона була в нього економкою».

— Найдорожчим і глибоко особистим Гомеровим заповітом я вважаю слова, що їх каже Одіссею Агамемнон, ця невиразна синя тінь у пеклі; його спровадила на той світ рідна дружина:

Жорстокість — головна риса й грецьких богинь. Боги людяніші. Яку ще істоту на цілому світі мучили й усе життя цькували так немилосердно, як Гера — Геракла, що не мав перед нею жодної іншої провини, крім свого походження? Коли він зрештою помирає й позбувається ненависних бабер, які навіть його смерть обертають на пекельний вогонь, вона підступною каверзою псує йому все безсмертя. Богам соромно за ненависть жорстокосердої Гери, вони хочуть винагородити Геракла за муки і як справедливе відшкодування дарують йому безсмертя. А Гера підсовує йому до цього подарунка ще й баберу — зводить його зі своєю дочкою Гебою. Боги пихаті; коли якомусь чоловікові дістається в дружини котрась із їхньої зграї, то для нього це, вважають вони, просто щастя. Геракл беззахисний. Якби Геба була левом, він убив би її своєю палицею. Але вона — богиня. Він усміхається й дякує. Куди ж перенесли його із життя, сповненого небезпек? У безсмертний шлюб! Безсмертний шлюб на Олімпі, під синім небом, з виглядом на синє море...

Найбільше його лякає те, що він не зможе розірвати свій шлюб. Ґеорґ радів майбутньому розлученню, це буде його подарунок братові. Петер мовчав і напружено дивився перед себе.

— Це ж треба, — нерішуче почав він, — у мене обман зору. Щойно я спробував уявити собі Егейське море. Воно здається мені швидше зеленим, аніж синім. Може, зі мною щось серйозне? Як ти гадаєш?

— Що це тобі вдарило в голову! Ти іпохондрик. Море прибирає найрізноманітніших кольорів. Тобі особливо приємно згадувати про зелений відтінок. Зі мною те саме. Я теж люблю підступний зелений колір, перед грозою, похмурого дня.

— Синій мені здається багато підступнішим, аніж зелений.

— Кожна людина сприймає той чи той колір, як мені підказує досвід, по-своєму. Загалом синій колір вважають приємним. Згадаймо просту дитячу синизну на картинах Фра Анджеліко!

Петер знову мовчав. Раптом він схопив Ґеорґа за рукав і сказав:

— Коли вже мова зайшла про картини, то що ти думаєш про Мікеланджело?

— Чому ти раптом згадав про Мікеланджело?

— У Сикстинській каплиці, якраз посередині склепіння, зображено народження Єви з Адамового ребра. Цю подію, яка перетворює щойно створений найкращий зі світів на найгірший, змальовано в меншому форматі, ніж створення Адама й гріхопадіння з обох боків. Дрібним і вбогим постає те, що тут відбувається: у чоловіка крадуть найгірше з його ребер, виникає поділ на дві статі, одна з яких — лише часточка другої, проте ця незначна подія перебуває в центрі всього творіння. Адам спить. Якби він не спав, його ребро було б у безпеці. Це ж треба — його скороминуще бажання мати подругу стало для нього фатальним! Бог створив Адама, і на цьому його доброзичливість вичерпалася. Відтепер він обходиться з ним, як із кимось чужим, а не як із власним утвором. За слова й примхи, які розвіюються швидше, ніж хмарина, він примусив Адама заплатити — нести їхній тягар крізь віки. З тих Адамових примх вийшли інстинкти роду людського. Він спить. Бог, добрий батько, орудуючи поблажливо й іронічно, дістає з нього, мов штукар, Єву. Вона стоїть на землі тільки однією ногою, друга ще в Адамовому боці. Вона ще не має змоги стати навколішки, але вже згортає руки. Губи її шепочуть якісь лестощі. Лестощі, звернені до Бога, називають молитвою. Єву молитися вчила не нужда. Єва обачна. Поки Адам спить, вона хутенько збиває про запас прекрасні творіння. У неї добрий нюх, вона відчуває, що Бог марнославний, і марнославний він такою самою мірою, як і великий. Різні акти творення він здійснює в різних шатах. Між однією роботою й іншою він перевдягається. Загорнувшись у накидку, що розкішними фалдами спадає до землі, він розглядає Єву. Її вроди він не бачить, тому що повсюди бачить лише себе; він приймає її пошанування. Її гримаси ниці й гріховні. Від першої своєї миті вона нічого не робить без заміру. Вона гола, одначе Бога в його просторій накидці не соромиться. Соромитиметься вона аж тоді, коли їй не вдасться який-небудь гріх. Адам лежить знеможений, мовби після злягання. Він спить неглибоким сном. Йому сниться журба, яку йому дарує Бог. Перший людський сон, породжений страхом перед жінкою. Коли Адам прокинеться, Бог жорстоко залишить цих двох самих, Єва стане перед Адамом навколішки, згорнувши руки, як перед Богом, з тими самими лестощами на вустах, з відданістю в очах, із жадобою до влади в серці, й спокусить його на розпусту, щоб він уже ніколи не зміг без неї, Єви, обійтися. Адам великодушніший, ніж Бог. Бог любить у своєму творінні себе. Адам кохає Єву — ще щось, щось інше, зло, напасть. Він прощає їй те, чим вона є: його бундючне ребро. Він про все забуває, і з одного стають двоє. Яка біда на всі віки!