— Я знаю, ти мене вже застерігав.

— Пообіцяй мені!

— Атож, атож.

— Навіть якщо він нічого не зробить тобі, то потім знущатиметься з мене.

Він уже тепер боїться тієї години, коли знов залишиться сам.

— Будь певен, я спроваджу його з будинку взагалі.

— Справді? — Петер засміявся — вперше на братовій пам’яті. Потім сягнув рукою до кишені й подав Ґеорґові жменю зім’ятих банкнот. — Він захоче грошей.

— Це, мабуть, усе твоє багатство?

— Так. Решту знайдеш нагорі — у благороднішому вигляді.

Від цих останніх слів Ґеорґові ледве не стало недобре. Одна половина досить великої батьківської спадщини тепер у мертвих томах, друга — в психіатричній лікарні. Яку половину вкладено краще? Він сподівався, що в Петера ще залишилося трохи грошей. «Мені шкода брата не через те, — сказав собі Ґеорґ, — що тепер доведеться все життя його годувати. Його бідність дратує мене тому, що на ці самі гроші я міг би допомогти багатьом хворим».

Потім Ґеорґ залишив брата самого. Надворі він витер руки носовою хустиною. Він хотів був провести нею і по чолу й уже навіть підніс руку, аж раптом згадав, що такий самий рух робить і Петер. Рука його поквапно впала.

Підійшовши до дверей помешкання, Ґеорґ почув гучні крики. Вони там сперечалися. Тим легше буде йому з ними впоратися. На його настирливий дзвінок відчинила жінка. Очі вона мала заплакані, на ній була та сама смішна спідниця, що й рано-вранці.

— Пане брат, перепрошую! — заверещала вона. — Він знахабнів! Віддав у заставу книжки! А що я можу вдіяти? Тепер хоче донести на мене. Так діло не піде, скажу я вам! Я жінка порядна!

Ґеорґ з вишуканою чемністю повів її до однієї з кімнат. Він запропонував їй руку. Вона притьма схопилася за неї. Біля братового письмового столу він попросив її сісти. Він сам підсунув їй стільця.

— Влаштовуйтеся зручненько! — сказав він. — Ви ж бо, сподіваюся, почуваєтесь тут добре! Таку жінку, як ви, треба на руках носити. Сам я, на жаль, одружений. Вам би вести власну справу. Ви вроджена ділова жінка. Адже нам тут ніхто не заважатиме?

— Він ступив до дверей у суміжну кімнату й поторгав за клямку.

— Замкнено. Гаразд. Прошу вас, замкніть і другі двері.

Вона послухалася. Він умів одразу обертати себе на господаря, а господарів дому — на гостей.

— Мій брат вас не заслуговує. Я з ним розмовляв. Ви повинні піти від нього! Він хотів звинуватити вас перед судом у подвійній зраді. Адже він про все знає. Я його від цього відмовив. Такого чоловіка обманюватиме будь-яка жінка. Гадаю, він узагалі не справжній чоловік. І все ж, коли дійде до розлучення, він може легко домогтися, щоб винною визнали вас. І ви залишитеся при своїх інтересах. За всі свої муки з цим негідником — я ж бо знаю, який він, — ви нічого не дістанете. І при старості літ на вас чекатимуть злидні й самотність. Порядну жінку, попереду в якої ще років тридцять, не менше! Скільки вам, до речі, років? Сорок, не більше. Позов він потай уже подав. Але я про вас подбаю. Ви мені подобаєтесь. Вам треба негайно піти з помешкання. Якщо він не бачитиме вас, то нічого проти вас уже не робитиме. Я куплю вам молочну крамницю в іншому кінці міста. Гроші, потрібні для цього, я позичу вам за однієї умови: ви ніколи не з’явитеся на очі моєму братові. Якщо ви це все-таки зробите, позика, яку я вам дам, перейде знов до мене. Ви підпишете відповідну угоду. Так ви щасливо спекаєтесь його. Він хотів запроторити вас за ґрати. Закон на його боці. Закон несправедливий. За кілька книжок, що десь пропали, має страждати така жінка, як ви! Я цього не потерплю. Ох, якби я не був одружений! Дозвольте мені, ласкава пані, як вашому діверові, поцілувати вам ручку. Прошу, скажіть мені достоту, яких книжок бракує. Я вважаю за свій обов’язок відшкодувати їх. А то він не забере назад позов. Бо він чоловік жорстокий. Ми покинемо його самого. Нехай сам дивиться, як жити далі. Задля нього ніхто й пальцем не кивне. Так йому й треба. А якщо потім знов накоїть дурниць, хай нарікає сам на себе. Тепер він вішає всіх собак на вас. Сторожа я звільню. Він поводився з вами по-хамському. Тепер нехай сторожує десь в іншому будинку. Невдовзі ви знову вийдете заміж. І не сумнівайтеся, цілий світ заздритиме вам через вашу нову крамницю. Одружитися з вами охочих знайдеться багато. Адже ви маєте все, що потрібно жінці. Жодного ґанджу. Повірте мені! Я чоловік знатний. Хто ще нині такий чепурний, як ви? Оця спідниця — рідкість. А очі! А молодість! А оці губенята! Я вже казав, що якби не був одружений... то підбив би вас на гріх! Але до дружини рідного брата я ставлюся з повагою. Коли згодом я знову приїду наглянути за тим дурнем, то з найбільшою шанобою дозволю собі навідати вас у вашій молочній крамниці. Тоді ви вже не будете його дружиною. Тоді ми з вами вже дамо волю своїм серцям.

Ґеорґ промовляв пристрасно. Кожне слово справляло, як він і розраховував, свій вплив. Вона перемінилася на обличчі. Після декотрих фраз він очікувально змовкав. На такий облесливий пафос він іще не пускався ніколи. Вона нічого не казала. Він зрозумів, що це при ньому в неї відібрало мову. Адже він висловлювався, як на неї, так гарно. Вона боялася проґавити бодай слово. Очі в неї вирячилися — спочатку від страху, потім від кохання. Вуха вона, хоч і не собака, нащулила. З рота текла слина. Стілець під нею щасливо порипував на мелодію якоїсь заяложеної пісеньки. Долоні вона згорнула човником і простягла до нього. Вона пила вустами й долонями. Коли він поцілував їх, човник розпався, і її вуста прошепотіли, він чув: «Іще, прошу вас!» Він поборов відразу й поцілував їй руку ще раз. Вона вся тремтіла; внутрішнє збудження передалося навіть її косам. Якби цієї хвилини він обійняв її, вона зомліла б. Коли пролунали його останні слова про серця, вона завмерла в якійсь урочисто-завершальній позі. Долоня й півруки клятвено притислися до грудей. У неї є ощадна книжка, промовила вона перегодя. З бібліотеки не пропала жодна книжка, ломбардні квитанції, мовляв, ще в неї. Вона театрально й незграбно відвернулася — сором’язливість безсоромниці! — й видобула зі спідниці, де, певно, була кишеня, грубу пачку заставних квитанцій. Чи не хоче він і ощадної книжки? Вона, мовляв, подарує йому ту книжку з кохання. Він подякував. Саме з кохання він, мовляв, не прийме її. Він ще відмовлявся, а вона вже нишком проказала: «Хто знає, перепрошую, чи він ощадну книжку заслуговує». Вона пошкодувала про свій дарунок, перше ніж він прийняв його. Чи він справді тоді навідається до неї, він-бо, мовляв, таки чоловік. Ці кілька слів, які вона промовила, повернули їй самовладання. Та щойно він розтулив вуста, як вона знов опинилася в його полоні.

Через півгодини вона вже допомагала йому в його діях проти сторожа.

— Ви, мабуть, не знаєте, хто я такий! — кричав на нього Ґеорґ.

— Я — начальник паризької поліції в цивільному! Одне моє слово — і мій товариш, тутешній начальник поліції, накаже вас заарештувати! Ви втратите пенсію. Я знаю про все, що на вашій совісті. Погляньте ось на ці квитанції. Про все інше я поки що помовчу. Нічого не кажіть! Я бачу вас наскрізь. Ви тип потайний. З такими елементами в мене розмова коротка. Я попрошу свого товариша, тутешнього начальника поліції, провести чистку його особового складу. Ви з цього будинку підете! Щоб завтра вранці духу вашого тут не було! Ви суб’єкт іще той! Збирайте своє манаття! Я оголошую вам догану, поки що. Я зітру вас на порох! Ви злочинець! Знаєте, що ви накоїли? Про це вже всі собаки брешуть!

Бенедикт Пфаф, кремезний рудий бовдур, увесь зіщулився, впав навколішки й, згорнувши на грудях руки, заходився благати прощення в пана начальника поліції. Мовляв, дочка була недужа, вона померла б і сама, він уклінно просить не проганяти його з поста. У чоловіка ж немає нічого, крім вічка. Що в нього залишилося ще? Кілька жебраків можна ж йому зоставити! Вони й так сюди вже майже не потикаються! А в будинку його люблять, ще й як люблять. Він такий нещасний! Якби ж знаття! З вигляду пана професора й не скажеш, що брат у нього — начальник поліції. Яка б то була честь — зустріти його на вокзалі! Нехай зглянеться Господь Бог. Він із вдячністю дозволить собі встати.