Еліас Канетті

Засліплення

Еліас Канетті, автор «Засліплення»

1935 року одному молодикові пощастило опублікувати у Відні свій досить грубий роман. Молодика звали Еліас Канетті, а його роман мав назву «Засліплення».

Жодного галасу роман не зчинив. Канетті в літературі був початківцем, загалові не відомим; його видрукувана 1932 року в Берліні комедія «Весілля» лишилася геть не поміченою.

Роман написаний до неї, одначе не було видавця, ладного ризикувати заради такого роману. Згодом усе ж знайшовся маєтний філантроп із Страсбурга — він згодився, навіть не погортавши манускрипт, узяти на себе всі, пов’язані з публікацією витрати.

Томас Манн надісланий автором рукопис повернув, не прочитавши. Щоправда, коли роман побачив світ, відгукнувся на нього більш ніж доброзичливо: «Я щиро захоплений розмаїттям цього роману, його нестримною фантазією, гіркою величчю його ідеї, його мистецькою відвагою, його смутком і його зухвальством».

Схвально відгукнувся про «Засліплення» і видатний австрійський письменник Герман Брох (1886 — 1951). Проте він був не лише великим митцем, не лише проникливим мислителем, який у чомусь випередив свій час, але й близьким знайомим, ба навіть старшим товаришем Канетті. Тож, мабуть, найбільш цікава рецензія якогось П. Фон Газельберга, надрукована навесні 1936 року в газеті «Франкфуртер цайтунг»; у ній говориться, що автор «Засліплення» торує нові путівці й у певному сенсі пішов далі Джойса. І ці слова належать людині, нічим не зв’язаній з Канетті, а відтак такій, котра жодної ніяковости перед ним не відчувала.

Одначе до Газельберга ніхто не приєднався, його навіть ніхто не зрозумів. 1937 року «Засліплення» було перекладене у сусідній з Австрією Чехословаччині — і це, здається, останнє (або, вочевидь, найбільш прикметне), що трапилося з романом Канетті до Другої світової війни. Наприкінці 30-х років його було забуто — твердо, надійно, здавалося — назавжди...

1946 року вийшло англійське видання роману, 1947-го — американське. Ось тоді заворушилися й німці: де тут дінешся, книга написана їхньою мовою. Той віденський наклад, що за нього свого часу ручався дивакуватий філантроп зі Страсбурга, був мізерний, тож мюнхенське видання 1948 року, по суті, відкрило Канетті заново. Галасу не спричинило й воно, тоді як французьке видання 1949 року було відзначене високою міжнародною премією «Prix International».

Лише наступне мюнхенське видання 1963 року мало успіх. «Нарешті слава все-таки наздогнала його», — сказав про Канетті один західнонімецький літературознавець. І справді, літературні премії посипались на письменника як із рога достатку: премія імені Георга Бюхнера (1972), премія імені Неллі Закс (1975), премія імені Ґотфріда Келлера (1977). А 1981 року фортуна і геть прихилилася до нього: Шведська академія присудила йому Нобелівську премію. Це сталося якраз через півсторіччя після того, як роман «Засліплення» було написано.

Таке трапляється, читачі до певної пори не розуміють книгу, і нація (ілюструючи правдивість думки, нібито «нема пророка у своїй Вітчизні») не поспішає увінчати автора її лаврами. Проте частіше визнання приходить інакше, аніж прийшло воно до Канетті: визнання, слава нагромаджуються поступово. Письменник пише все нові й нові книги, вони завойовують уми й серця; написане ним раніше починає розглядатися крізь призму написаного потім і осмислюється по-новому або просто схвалюється як творіння знаменитости, яка вже відбулася.

У Канетті склалося не так. Він дуже мало написав після «Засліплення». І надто мало в ті роки, коли був невідомим. Після згаданого «Весілля» було ще дві п’єси: «Комедія марнославства» (створена 1933 — 1934 рр., видана 1950 р.) та «Обмежені в часі» (створена 1952 р., поставлена в Оксфорді 1956-го, видана в Мюнхені 1964-го). Решта — нотатки, статті, дорожні нариси, есеї. З-поміж них особливо помітні три книги мемуарів («Врятована мова», 1977; «Смолоскип у вусі», 1980; «Переморгування», 1985) та обсягова праця соціологічної спрямованості — «Маса і влада» (1960), що є достоту працею всього життя Канетті. Так чи так, він працював над нею, починаючи з 1925 року, і лише 1948 року завершив збирання величезного історичного, фольклорного та етнографічного матеріалу. Процес його оформлення забрав ще добрий десяток років.

«Вдома я почуваюся тоді, коли мережу олівцем на папері німецькі слова, а всі довкола мене розмовляють по-англійськи» — цей, датований 1959 роком запис прояснює майже курйозну неоднозначність ставлення письменника до таких понять, як «мова», «батьківщина», «традиції», «національна культура», — неоднозначність, зумовлену химерними сплетіннями його походження та біографії.

Він народився 25 липня 1905 року в болгарському місті Рущук (нині Русе) на Дунаї. Його пращури були сефардами, тобто євреями, які сторіччя тому як перебралися з Піренейського півострова на Близький Схід (переважно в межах Оттоманської імперії), говорили вони мовою ладино, близькою до іспанської XV сторіччя. 1911 року родина переїхала в Манчестер, де батько вдався до комерції, одначе вже через два роки його рання трагічна смерть змусила матір із трьома синами перебратися до Відня. Англійську мову Еліас вивчив, бувши шестирічним хлопчиком, німецьку — у восьмирічному віці. Обома мовами він володів однаково, проте письменником став німецькомовним. Сказати з усією впевненістю, чому сталося саме так, нелегко.

Здавалося б, відповідь дуже проста: лише два роки, та й то ще дитиною, Канетті перебував у Англії, а потому з 1916 до 1924 року відвідував школи в Цюріху та у Франкфурті-на-Майні, з 1924 до 1929 року вивчав хімію у Віденському університеті, оселився в австрійській столиці, залишався там і після від’їзду матері з братами до Парижа, одружився. Лише гітлерівський «аншлюс» 1938 року викурив його з насидженого місця. Перебравшись до Лондона, він прожив там до своєї смерти.

Канетті у Західній Європі — прибулець, англійською володіє з дитинства і то досконало, а проте, прирікаючи себе на значні видавничі складнощі, вперто продовжує писати по-німецьки. Чому?

Відень, очевидячки, і був розгадкою. Канетті захоплювався літературним Берліном кінця 20-х років, одначе найкраще він почувався в австрійській столиці. По суті, він справді австрійський письменник. Річ не лише в тому, що критика встановила залежність його драматургії від впливу австрійських класиків — Раймунда, Нестроя, К. Крауса і що дія єдиного його роману розгортається у віденських кварталах та на віденських вулицях. Типово австрійським є саме ставлення Канетті до власної творчости, власної удачі, власної слави. Як Грильпарцер, як Музіль, як Кафка, як Брох, він писав і не поспішав публікувати написане, виявляв байдужість до тимчасового успіху і ладен був чекати свого часу.

Хоча в усьому цьому можна було б завважити випадковий збіг умонастроїв, звичок, смаків, якби не було чогось іншого. Вже мовилося, що Канетті відчував себе в Європі прибульцем. А надто в Англії, де гіпертрофована чистота традицій ставилася в ранг релігії.

Інша річ Австро-Угорська монархія. Об’єднавши численні різноликі й різномовні центрально-, східно-, південноєвропейські народи, вона чимось нагадувала якщо не вавилонське стовпотворіння, то східний базар. Корінному віденцеві годилося мати чеську бабу, мадярського діда, хорватського дядечка і силу-силенну інших родичів та свояків із Словенії, Польщі, Галичини, Німеччини, а якщо поталанить, то й з далеких Нідерландів та Іспанії. Тут і такому прибульцеві, як Канетті, легко було відчути себе «корінним». І він знайшов корені, інакше кажучи, став австрійським письменником. І ним залишився. Недарма його ім’я нерідко називають серед трьох найбільш знакових для австрійської літератури XX сторіччя імен, поставивши поряд з ним Кафку та Броха.