Коли сьогодні він, повертаючись додому, спинився перед однією з вітрин, між ним і шибкою раптом де не взявся хлопчик. Кін сприйняв цей вчинок як невихованість. Адже місця тут було доволі. Він завжди ставав за метр од вітрини, проте завиграшки читав усе, що було написано за шибкою. Очі йому слугували безвідмовно — факт досить значущий як для сорокарічного чоловіка, котрий від рання до смеркання чапів над книжками та рукописами. Щоранку очі йому доводили, що справи в них ідуть добре. Така відстань до виставлених на продаж, загальноприступних книжок засвідчувала і його зневагу, на яку вони, порівняно з неприступними і вагомими творами його бібліотеки, заслуговували вищою мірою. Хлопчик був невеличкий, Кін — надзвичайно високий. Тож вітрини малий йому не застував. Але професор усе ж таки сподівався на шанобливіше ставлення. Перше ніж вичитати хлопцеві, Кін ступив убік, щоб краще його розгледіти. Малий, придивляючись до назв книжок, повільно й нечутно ворушив губами. Він терпляче переводив погляд з книжки на книжку. Через кожних кілька хвилин повертав голову назад. На другому боці вулиці над крамницею годинникаря висів величезний годинник. Була за двадцять восьма. Малий вочевидь боявся проґавити щось дуже важливе. На пана позад себе він не звертав уваги. Може, він учився читати. Може, завчав напам’ять назви книжок. До всіх них він ставився однаково й справедливо. Відразу було видно, де він на мить затримував погляд.

Кінові стало шкода його. На цю вульгарщину хлопець марнував свій свіжий, уже, либонь, спраглий до читання розум. Якусь нікчемну книжку він прочитає через кілька років лише тому, що змалечку запам’ятав її назву. Як обмежити сприйнятливість у юні роки? Щойно дитина навчиться ходити й читати склади — і вона вже віддана на поталу першій-ліпшій погано забрукованій вулиці, товару першого-ліпшого торговця, який, дідько знає чому, поквапився на книжки. Такі малі хлопчики мають виростати в солідних приватних бібліотеках. Щоденне спілкування тільки з найкращими умами, мудра, сутінкова, стишена атмосфера, вперте призвичаювання до бездоганного ладу в просторі й часі — яке інше середовище здатне краще допомогти такому тендітному створінню впоратися з його юністю? А таку поважну приватну бібліотеку мала в цьому місті лише одна людина — саме він, Кін. Він не міг пускати до себе дітей. Його робота вимагала цілковитої зосереджености. Діти зчиняють галас. Ними треба клопотатися. Про них має дбати жінка. Щоб зварити їсти, досить звичайної економки. Для дітей потрібно заводити матір. Якби ж то мати була тільки матір’ю; але ж яка жінка вдовольниться своєю справжньою роллю? У кожної з них головний фах — бути жінкою, і вона ставить вимоги, виконувати які чесному вченому й уві сні не присниться. Кін від дружини відмовляється. Досі жінки були йому байдужі, байдужі вони будуть і далі. Отож цей хлопчик із застиглим поглядом і жвавою голівкою зазиратиме до книжкових вітрин марно.

Кін забалакав до нього з жалощів, проти власного звичаю. Від своїх виховальних почуттів він залюбки відкупився б шоколадкою. Але ж, виявляється, є дев’ятирічні, котрі книжку на шоколадку не проміняють. Те, що сталося потім, вразило його ще дужче. Хлопчик цікавився Китаєм. Він читав усупереч батьковій волі. Чутки про те, яке складне китайське письмо, не відстрашили його, а навпаки, викликали ще більше зацікавлення. Він упізнав це письмо з першого погляду, хоч ніколи в житті його й не бачив. Іспит на кмітливість хлопець витримав з відзнакою. До книжки, яку йому показали, він не доторкнувся. Може, соромився своїх брудних пальців. Кін придивився до них; вони були чисті. Котрийсь інший схопив би й брудними. Малий поспішав, уроки починались о восьмій, але він не сходив з місця до останньої миті. За запрошення він ухопивсь, як голодний за окраєць хліба; батько, мабуть, допікав йому до живого. Хлопець поривався прийти вже одразу пополудні, просто в робочий час. Адже він жив у тому самому будинку.

Кін пробачив собі цю розмову. Виняток, який він собі дозволив, схоже, був вартий зусиль. Хлопчика, що тим часом уже зник, подумки він привітав як майбутнього синолога. Хто цікавиться цією занедбаною наукою? Хлопці ганяють м’яча, дорослі заробляють на хліб насущний; на дозвіллі вони віддаються коханню. Щоб вісім годин спати й вісім годин нічого не робити, решту часу вони присвячують себе ненависній праці. Не черево, а все тіло вони зробили своїм богом. У китайців небесний Бог був суворіший і достойніший. Навіть якщо через тиждень хлопчик і не прийде, у що важко повірити, то в голові у нього залишиться ім’я, яке важко забути: ім’я філософа Мена. Випадкові, несподівано одержані імпульси визначають людям напрям на все життя.

Усміхаючись, Кін рушив далі додому. Він усміхався не часто. Рідко кому найдужче в світі хочеться мати бібліотеку. У свої дев’ять років він мріяв про книгарню. Сама думка про те, як він господарем походжав би туди-сюди в тій книгарні, здавалася йому тоді святотатством. Книгар — це король, король — не книгар. Стояти за прилавком, міркував тоді Кін, він ще надто малий. Хлопчика на побігеньках завжди кудись посилають. Що йому з тих книжок, якщо він тільки носитиме їх у пакунках під пахвою? Довго він шукав ради. Одного дня він пішов після уроків не додому. Він завернув до найбільшої в місті книгарні — шість вітрин, повних книжок, — і ридма заридав. «Мені треба в одне місце, скоріше, я боюся!» — схлипував він. Йому показали те місце. Він добре його запам’ятав. Повернувшись, він подякував і запитав, чи не може трохи допомогти. Його радісне обличчя розвеселило людей у крамниці. Ще зовсім недавно воно було спотворене отим кумедним страхом. Вони завели з ним розмову; він знав багато чого про книжки. Як на його вік, він здався їм досить тямущим. Надвечір його кудись послали з важким пакунком. Він поїхав туди й назад трамваєм. Назбирати грошей на дорогу він устиг. Перед тим, як книгарню ось-ось мали зачинити — вже смеркало, — він доповів, що доручення виконав, і поклав на прилавок підтвердження. Хтось подарував йому за це кислого льодяника. Поки службовці вдягали пальта, він нишком прослизнув у глибину крамниці й замкнувся в отому надійному місці. Ніхто нічого не помітив; кожне думало, певно, про свій вільний вечір. Чекав він там довго. Вийти зважився аж через кілька годин, пізно вночі. У книгарні було темно. Він заходився шукати вимикача. Вдень він про це не подумав. Коли нарешті знайшов і вже торкнувся його рукою, то вмикати світло побоявся. Ще, чого доброго, побачать його знадвору й відведуть додому.

Помалу очі його звикли до темряви. Але читати він однаково не міг, і це його дуже засмучувало. Він брав з полиць одна по одній книжки, гортав їх, і декотрі назви йому таки щастило прочитати. Згодом він почав ставати на драбину. Він хотів знати, чи не ховають тут угорі якихось таємниць. Упавши з драбини, він сказав собі: «А я й не забився!» Підлога була тверда. Книжки були м’які. У книгарні люди падають на книжки. Він міг би викласти перед собою цілу гору, але не любив безладу, тож, перше ніж узяти з полиці нову книжку, ставив на місце попередню. Спина боліла. Може, він просто стомився. Вдома він тепер уже давно спав би. Тут це не виходило, збудження не давало йому заснути. Та очі вже не розпізнавали навіть найбільших заголовків, і це його дратувало. Він почав підраховувати, скільки років тут можна було б читати, не виходячи надвір і не відвідуючи тієї дурної школи. Чом би не зостатися тут назавжди! Грошей на невеличке ліжко він назбирав би. Мати побоялася б. Йому теж було страшно, але тільки трішечки, і то лише через те, що тут так тихо. Газові ліхтарі на вулиці погасли. Довкола шастали тіні. Привиди все ж таки водилися. Вночі всі вони зліталися й сиділи над книжками. Привиди читали. Світло їм не було потрібне, в них-бо такі великі очі. Тепер він не доторкнувся б до жодної з книжок угорі, ні, та й унизу теж. Цокаючи зубами, він забрався під прилавок. Десять тисяч книжок, і на кожній сидів привид. Того ж і тихо так. Часом він чув, як вони перегортали сторінки. Вони читали так само швидко, як і він. Він звик би до них, але ж їх було десять тисяч, котрийсь міг і вкусити. Привиди не люблять, коли їх торкаються, вони гадають, що з них хочуть поглузувати. Він згорнувся калачиком, вони шугали над ним. Минуло багато ночей, перше ніж настав ранок. Отоді він і заснув. Він не почув, коли службовці відімкнули книгарню. Вони знайшли його під прилавком і розбуркали. Спочатку він прикидався, ніби ще спить, а тоді одразу вдарився в сльози. Звечора вони, мовляв, його замкнули, а він боїться матері, вона запевне повсюди його шукає. Господар почав його розпитувати й, дізнавшися прізвище, одразу відіслав з одним службовцем додому. І попросив вибачитися перед матір’ю. Хлопця, мовляв, випадково замкнули, але загалом із ним усе гаразд. Він, господар, переказує найкращі побажання. Мати повірила й була щаслива. А тепер той маленький брехунець мав уже прекрасну бібліотеку й не менш знамените ім’я.