У трубці залунали короткі гудки. Ілля поклав її на апарат і пішов на кухню, запалюючи по дорозі цигарку.

— Хто це? Хто дзвонив? Що сталося? — напосідала дружина, якій уже також не хотілося спати.

— Що б ти сказала, якби я поголив свої інтимні місця? — не повертаючи голови, запитав він.

— Що?! — не зрозуміла вона. — Що ти верзеш? Я питаю — хто дзвонив і що сталося? Що це за Тамара Сергіївна?

— Завтра Соню декапітую, — сердито промовив він. — Ні, всю зміну під нуль поголю...

Розділ VIII

Коли Олег увійшов до кабінету завідуючого, Медвідь, сидячи за столом, напружено підписував історії виписаних хворих. Голоюх примостився з іншого боку столу, підсовуючи йому нові й нові картки, розкриті у потрібних місцях.

— Ти всі здав? — не відриваючись, запитав Ілля.

— Майже, — відповів Олег.

— Я тебе прошу... — Ілля подивився благально. — Кінець місяця. Маценко на стіну полізе, якщо не здамо. Поскаржиться головному, знову нас згадуватимуть.

— Гаразд, — відповів Олег. — До вечора здам. Як вам п'ятихвилинка?

Медвідь лише важко зітхнув:

— Знаєш, я, поки не був завідуючим, намагався взагалі на них не ходити, наскільки це можливо. Місяць не ходжу — помітять, нагадають, знову йду раз чи два. А тепер за рангом належить...

— Приємного мало, — погодився Олег.

— Не те що приємного... — пояснив Ілля. — Розумієш... Ось дивися — тиждень ходиш на роботу, когось лікуєш, щось оперуєш. Щось тобі вдається, бачиш якісь результати, приємно. Хтось тобі вдячний. Зрештою люди йдуть здоровими! Відчуваєш себе лікарем. Навіть забуваєш про те, що отримуєш жалюгідні копійки. Біс із ним! Однаково приємно, оскільки все відносно. І ось настає п'ятниця, і ти приходиш на оту п'ятихвилинку, яка за той час, що я тут працюю, видовжилася з півгодини до півтори. І за цих півтори години тобі встигають прочитати тисячу циркулярів із управління, міністерства, санстанції, в яких говориться, що в тебе погані показники, що ти винен у тому, що народ остаточно знахабнів і не йде до лікарні. Що ти ні хріна не робиш і що тебе потрібно скорочувати, що тобі знову зменшать бюджет, що завтра потрібно буде писати вдвічі більше паперів, ніж сьогодні... Що немає чим платити за газ та воду. Що на обід у лікарні на триста ліжок заклали ячмінну зупу з трьомастами грамів олії. І знову — лякають, лякають... Ти лише вдумайся! Жити не хочеться, не те що когось лікувати. Вийдеш звідти і відчуваєш себе не лікарем — повним лайном.

Ілля кинув ручку і зняв із голови ковпак. Щоки його були червоними, а погляд ображеним.

— Ось я і не ходив, — продовжував він. — Не так бридко. Знаєш, як страус, який заховав голову в пісок. А тепер мушу...

Він витяг пачку і дістав цигарку.

— Тепер я сачкую, а він мене за це переслідує, — додав Тарас.

Медвідь лише скоса глянув на колегу.

— І в нас те ж саме було, — сказав Олег. — Я наче й звик. Навіть не замислювався над цим.

— А я не можу звикнути, — сказав Ілля.

— Та нехай горить воно, — махнув рукою Олег. — Ви мені ось що поясніть: що то за день донора і з чим його їдять?

— А ти читав Джека Лондона «Золота лихоманка»? — запитав Голоюх.

— Читав колись.

— Ну, то це те саме, але у масштабах нашої лікарні.

— Не пудри мізки людині, — зупинив його Медвідь. — Пояснюю. У цей день усі ми дійсно кидаємося на пошуки бажаючих безкоштовно здати кров. План по донорству на район — тисяча триста донорів на рік. Колись він виконувався.

— За Льоньки-дурачка, коли бублик стоїв п'ятачка, — додав Тарас.

— За часів командно-адміністративної системи, — пояснив Ілля. — Тепер системи немає. Дурнів також. Тому здавати кров ніхто не йде. А план залишився, і за нього нашого брата товчуть. Двічі на рік до нас їде обласна станція переливання для забору крові. Це і є день донора.

— Ти розкажи йому, де донорів брати, — попросив Голоюх.

— Розповідаю. Шлях перший, офіційний — найменш ефективний. Ідеш до своєї організації, яку там тобі дали, і пояснюєш її керівництву про важливість донорства і необхідність створення запасу крові у лікувальних закладах. Він усе це слухає, киває головою і відфутболює тебе до когось зі своїх замів. Той веде тебе в цех або ще кудись, і ви разом шукаєте бажаючих здати кров. Із вас починають сміятися. Тоді ви йдете геть або починаєте вести переговори з найбільш свідомими елементами, намагаючись їх зацікавити.

— Чим? — запитав Олег.

— Найбільш розповсюджені речі — пляшка із закусом або «липовий» лікарняний листок. Іноді когось вдається спокусити.

— Нормально... — пробурмотів Олег.

— До речі, а яка в тебе організація?

— Пенсійний фонд.

— Ой-ой-ой... — Тарас картинно взявся за голову.

— Глухо, — категорично запевнив Ілля. — Там сидять десять замучених життям підстаркуватих дам. Із них ти нічого не візьмеш. Тому шлях другий — у кожного з нас є серйозні хворі у відділенні, які нам чимось зобов'язані. Потрібно їм пояснити, що лікарням потрібен запас крові, для них же ж, до речі. Що ми їм переливаємо препарати, які робляться з крові. Вони агітують своїх родичів, знайомих — і ті здають кров. Найбільш дієвий шлях.

— Третій шлях аварійний, — продовжив тепер уже Голоюх. — Є у Тачанові «центральна площа», на якій ще зранку збираються всі чорні алкоголіки. Це люди, яким у прямому розумінні немає чого випити. За пляшку вони що хочеш здадуть.

— Але! — встряв Медвідь, піднявши палець догори. — їх близько тридцяти чоловік. А лікарів наших близько п'ятдесяти. І є такі, що відразу поженуть на площу. Доганяєш? На всіх не вистачить.

— Є й інші методи, — знову взявся за справу Голоюх. — Наприклад, рекет. Це коли ти ловиш серед коридору і перехоплюєш чужого донора, але ми цим не займаємося.

— Ага, ну і останній шлях, — згадав Ілля, — засіб відчаю, так би мовити. Це коли ти все випробував, і на кінець дня залишаєшся без жодного донора, і тобі загрожує публічна екзекуція... То можеш сам піти і здати кров.

— І записати себе на себе, — додав Тарас.

— Складна система... — зауважив Олег.

— А ти як думав... — Медвідь був явно задоволений ефектом своєї лекції. — Це тобі не Харків.

— До речі, — згадав Тарас, — а як у вас ця проблема вирішувалася?

— Та я й не знаю... Нас, загалом, такі питання не стосувалися. Цим займалася обласна станція переливання крові. Якщо комусь із хворих потрібні були кров або препарати, здавали родичі... У будь-якому разі таких дивовиж, як ви розповідаєте, у нас не було.

— Ну, то післязавтра ти сам станеш учасником такої дивовижі, — пообіцяв Ілля. — А поки що готуйся.

Голоюх стояв у кабінеті завідуючого і, спираючись рукою на стіл, говорив по телефону. Медвідь кудись вийшов.

— Іване Васильовичу, я вас дуже прошу... На знак вдячності нам, про яку ви завжди говорите. Я би не просив, але це край. Захід такий, що якщо провалимо, довго чухатимемося.

— Звичайно, Тарасе Васильовичу, — відповіли з трубки, — про що мова! Просто зараз викликаю голову профкому. Ну, самі розумієте: зараз час такий — дурних немає... Але двох знайдемо. Прийдуть просто до вас у кабінет. Я їм суворо накажу.

— Тільки щоб точно, — не вгавав Тарас. — Скажіть їм, що з мене могорич, усе, як належить...

— Ну що ви! — обурився начальник. — Який могорич? Я їх сам заохочу — дам відгули... Усе буде путьом!

— Дякую, Іване Васильовичу! — Голоюх поклав трубку і задоволено потер руки.

О дванадцятій годині наступного дня Олега викликали в кабінет завідуючого до того самого телефону, який уже другу добу наполегливо працював над пошуком донорів. Робота ця просувалася мляво, тому вигляд Медвідя був доволі похмурий та стурбований. Коли Олег увійшов, зав мовчки вказав йому на трубку.

Це була Ірина.

— Привіт... — дещо здивовано відповів Олег. — Як справи? До речі, чому ти сюди дзвониш? Я ж тобі дав номер мобільного.

— То вже телефонувала кілька разів, а він не відповідає.