— Так не мусить бути, — заперечила Ольга.

— Ні, мусить. Ти колись бачила, як несподівано помирає начебто здорова людина? Тобі доводилося спостерігати таке?

— Ні, слава Богу...

— Ну, нехай, а бачила коли-небудь якісь важкі травми, аварії, припустимо, на дорозі...

— Ні, не доводилося.

— Тоді уяви собі, як це відбувається, — з машини витягають людину, яка уся закривавлена, руки-ноги теліпаються, бо поламані, й при цьому вона жахливо кричить та стогне...

— Ой, не розповідай таке... — попросила вона.

— Бачиш? Ти собі лише уявила — а вже моторошно. А коли вперше побачити таке насправді, взагалі може стати погано, тому що мимоволі уявляєш себе на місці того, що постраждав. Мимоволі з'являється припущення — ой, що ж він зараз відчуває! Бачиш — ти навіть від цих розповідей здригаєшся. А я бачу таке регулярно. То, по-твоєму, я повинен щоразу здригатися і переживати все це разом із пацієнтом? Щоразу замислюватись над тим, як у нього болить? За пару років і сам загнешся. Тому й пристосовується свідомість лікаря, захищаючи його від дії шкідливих факторів. Звичайно, співчуття залишається в кожного лікаря на підсвідомому рівні і, повір мені, також підточує його здоров'я. Між іншим, ти знаєш, що за світовою статистикою реаніматологи живуть найменше зі всіх лікарів?

— А хірурги?

— Трошки довше, — посміхнувся Олег.

— Ну й тема пішла, — зауважила Ольга.

— Тема як тема, — сказав він. — Тому не варто звинувачувати лікаря, який посміявся сам або з колегою над чимось таким, із погляду інших людей зовсім не кумедним. Не треба звинувачувати його у цинізмі та блюзнірстві.

— А якщо відчуття лікаря притупляться настільки, що він взагалі припинить співчувати?

— Ну, тоді це вже не лікар. Ти маєш рацію, головне — не перейти цю межу.

— А твій знайомий, який не хотів зміряти бабусі тиск... Як ти гадаєш, він її ще не перейшов?

— Гадаю, ні, — відповів Олег. — Хоча я, напевно, так би не зробив. Лікар — також жива людина. Не свята, з багатьма мінусами, як і всі решта. А хвору цю, я гадаю, він добре знав і розумів, що зараз їй потрібно міряти тиск, наче, припустимо, приймати ванну. До того ж, із цією маніпуляцією прекрасно справляється і медсестра. Повір, якби життю цієї пенсіонерки у той час щось загрожувало, Волошин би не сидів, склавши руки і не пішов би додому.

Так вони й дійшли до будинку Ольги.

— Ну, запрошуй на чай, — сказав Олег.

— Як, — здивувалася вона, — а хіба це не ти повинен проситися?

— Я, — погодився він. — Пустіть, Ольго Григорівно, бідного приїжджого лікаря на чашку чаю. Він більше не буде блюзнірствувати і взагалі гарантує вам свою зразкову поведінку...

— Гаразд, ходімо... приїжджий лікарю... — сказала вона.

Його заводили до відділення двоє здорових хлопців. Хворий практично висів на них, підтягнувши коліна до живота, ледве перебираючи ногами, кривлячись від болю. Їх обігнав Голоюх.

Чергова визирнула з маніпуляційної.

— Машо, приймай швидко. Травма яйця. Ще зранку. Коли морфій, у нього больовий шок. І готуйте до операції.

— Добре, — вона кивнула головою. — Ведіть до третьої палати — бачите?

Хлопці потягли бідолаху далі, а медсестра вже розкривала ампулу.

Голоюх увійшов до ординаторської.

— Кого ти там привів? — Беженар підняв голову від писанини.

— Травма яйця. Уявіть собі, мужик залазить на трубу, що з'єднує причеп із трактором, а вона слизька після дощу. Одна нога в один бік, інша в другий, а він своїм багатством...

Беженар картинно зіщулився, уявляючи собі відчуття хворого.

— Боже... — злякалася Ліда. — Це ж боляче, напевно...

— Боляче — не те слово, — авторитетно завірив Голоюх. — Больовий шок. Він навіть говорити не може. А де, до речі, шеф?

— Головний викликав, — відповів Беженар. — Що, оперувати потрібно?

— А як же... Іду, скажу, щоб йому хоч місце операції поголили, бо їм все нагадувати потрібно...

Зітхнувши, Тарас вийшов.

— Слухай, Ілля Петрович, — говорив Лабо. — Мене тут зранку з держадміністрації дістають. Ця дама вже там другий тиждень сидить із якоюсь перевіркою. А до неї чоловік приїхав, і у нього щось із ногою трапилося. Вони обоє, напевно, вже десь до вас добираються. Їх зам Бурчуна особисто мав привезти.

— А... — зрозумів Медвідь. — Це отой музикант?

— Так, так, — зрадів головний. — Між іншим, заслужений артист, скрипаль. Кажуть, повернувся щойно зі Швеції, з гастролей. А їде до Іспанії. Ось, заскочив дружину провідати, яка у відрядженні застрягла.

— Ти диви... — здивовано промовив Ілля. — Нічого, вилікуємо вашого музиканта. Там усього-на-всього врослий ніготь, я вже дивився. Зараз піду, здеру.

— Е-е... — головний навіть піднявся з місця. — Як це — здеру?!

— Як усім... — розгублено відповів Медвідь. — А як же ще?

— Не як усім! — несподівано розлютився головний. — Кажу тобі — вона інспектор, нашу адміністрацію вже другий тиждень трусить. Обстав відповідно все. Поясни небезпеку для здоров'я та серйозність втручання. І обійди, як належить. Щоб задоволені від нас пішли. Буде вона задоволена — тоді нашим там легше стане, а відповідно потім і нам зарахується. Все тебе вчити треба... Тільки обережно там! Дивись, йому в Іспанії грати.

— Так... Не у футбол а ж грати...

— Ну, дивись...

— Не турбуйтеся, Геннадію Андрійовичу, — заспокоїв Ілля. — Я з цією дамою вже спілкувався. Цілком культурна пані, хоча й інспектор. А чоловік — взагалі інтелігент, яких мало. Я його до окремої палати поклав. Її назад до адміністрації відправив, щоб не хвилювалася і не стовбичила. Іду, здеру.

— Акуратно, гляди! — ще раз крикнув йому в спину головний. — У скрипку фірмову, якщо один не такий шуруп закрутити — вже звучання змінюється!

— Ага, накаркай візьми... — пробурмотів Ілля собі під ніс, крокуючи коридором.

Вони з Голоюхом зіткнулися у дверях.

— Господи... Куди ти так женеш?

— А ти куди? — перепитав Голоюх, протискаючись у двері. — В мене операція готується.

— У мене також, між іншим. А в тебе яка?

— Ревізія оболонок. Мужик яйцем на трубу впав, щойно привезли. А в тебе яка?

— Врослий ніготь, — похмуро промовив Ілля.

— Тримайте мене! — Голоюх схопився за живіт. — Завідуючий уже почав робити амбулаторні операції. В інших районах резекції шлунку шпарять...

-Так у мене ж народний артист... — ображено промовив Ілля. — А жінка його нашу адміністрацію вже другий тиждень ґвалтує. Вогонь-баба. Во!

— Ну, тоді інша справа... — з розумінням промовив Тарас. — А у якому амплуа він артист? Може, автограф візьмемо? Моя любить такі речі...

— На скрипці грає.

-А... — розчаровано промовив Тарас. — Тоді мені його прізвище нічого не скаже. То як, може, помиємося разом на яйце, а потім твій ніготь візьмемо?

— Гаразд, — погодився Ілля. — Тільки швидше все організовуй, щоб артист довго не чекав.

— Все давно готово! — пожвавішав Голоюх.

Марійка виглянула з маніпуляційної зі шприцом у руках.

— Марійко, хворий готовий?

— Соню! — замість відповіді покликала вона. — Соню!

Перевалюючись із ноги на ногу, з клізмовочної «випливла» кривонога Соня, буркочучи собі під ніс:

— Ну, чого ти кричиш? Тут я, на базар не пішла... Підлогу мию. Маю ж я підлогу помити? Там, у цій клізмовочній, мий — не мий, однаково. Плитку міняти потрібно. Доктори ходять — дивляться, старша ходить — дивиться, головний...

— Соню! — перебила Марійка, втрачаючи терпіння від цієї балаканини. — Ти поголила хворого? Хворий на операцію іде!

— Якого хворого? — санітарка вилупила очі.

— Ні, ну ти глянь... — сплеснула руками сестра. — Я ж тобі двадцять хвилин тому казала — голити хворого. Чим ти слухаєш?

— Я нормально слухаю, — зі знанням справи пояснила та. — Ти мені не казала. Якби казала, то чого б я почала мити підлогу? Я б голила хворого. А кого? Якого хворого?

— У третій лежить, з вусами, щойно поступив. І все до самого низу голи! Там на промежині операція буде.