— Що — хоча?

— Хоча все це, схоже, — така дурня...

— Я тобі це ще у Харкові казав. Бувай здоров.

Сховавши телефон, він вийшов із ординаторської.

Голоюх сидів у кабінеті завідуючого навпроти Медвідя, який зосереджено писав, і тлумачив йому:

— Та все ти прекрасно встигаєш! Завтра грижа і геморой. Якщо почнемо о десятій, то до пів на першу у будь-якому разі встигаємо.

— О десятій ми ще в житті не починали, — заперечив Ілля.

— Ну, нехай пів на одинадцяту. Тоді о першій закінчимо. З'їздити туди-назад за цією шарманкою — це дві з половиною години. О четвертій збираємося.

— Ой, як у тебе все гарно виходить...

У двері постукали.

— Так! — відгукнувся Голоюх.

Увійшла Соня, санітарка, яка, дещо знітившись, запитала:

— Ілля Петрович, а можна, я від вас подзвоню, бо там на посту черга велика — все дзвонять та дзвонять...

— Дзвони, Соню, — сказав Ілля, простягаючи Тарасові щойно написаний папір. — Здається, нормально вийшло. Прочитай ще ти про всяк випадок.

Взявши папір до рук, Тарас побіг по ньому очима, а Ілля, заткавши ручку до кишені, вже підвівся з місця. Соня у цей час присунула до себе вільний стільчик, всілася до столу завідуючого з іншого боку. Розвернувши до себе телефон, вона витягла з кишені якийсь зіжмаканий папірець і почала набирати номер. Трубка при цьому залишилася лежати на телефонному апараті.

— Соню, що ти робиш? — запитав Медвідь.

— Дзвоню... А що? Ви ж мені дозволили...

— Трубку зніми, — порадив він.

— Для чого?

— Як — для чого? — здивувався Ілля. — Ти ж так не додзвонишся!

— Ну чому... — вона, не розуміючи, скинула бровима, — я колись уже так дзвонила і додзвони-илася!

Медвідь відкрив рота, не знаючи, що на це відповісти, але Голоюх скінчив читати і сказав:

— Усе нормально. Ходімо. Та лиши ти її, нехай дзвонить. Що тобі, шкода?

Вони стояли посеред кімнати біля столу. Щур у зимових шкіряних рукавицях тримав кота за передні лапи. Кіт видирався усіма чотирма й дико урчав. Гриневич схилився над столом, тримаючи кота за задні лапи, щось роздивляючись у довгих пасмах і примовляючи:

— Гарно... Прекрасно... Зараз заскочимо до ветаптеки і візьмемо дещо... Зробимо кілька ін'єкцій та клізму лікувальну. Це обов'язково... Ох, як ти запустився, друже...

У коридорі відділення було доволі порожньо. Час перейшов за полудень, і хворі перебували у палатах, займаючись хто чим. Сестри давно впоралися з ін'єкціями та перев'язками і влаштувалися хто де, користуючись тим, що лікарі були зайняті в операційній.

Ветеринарний лікар Гриневич нервовими кроками міряв коридор. Чим ближче підходив час операції, тим більше зростала його нервозність. Якщо учорашній його вигляд демонстрував, що цій людині, не такій уже далекій від медицини, все «по барабану», то сьогодні він спохмурнів. Кожен новий погляд на двері оперблоку не додавав йому оптимізму. Дійшовши, він зупинявся перед ними, читав табличку, яку, напевно, давно вже вивчив напам'ять, і розвертався назад. Пальці його рук, нервово складені за спиною у замок, були холодні й спазматично стискалися.

А в операційній на той час атмосфера була чи не найспокійнішою. Рану на животі хворого вже заклеювали марлевою пов'язкою. Операційна сестра Віра та анестезіологи готували свій реманент для наступної операції. Медвідь із Голоюхом сиділи на стільчиках, склавши перед собою руки.

— А чого це сьогодні така тиша? — запитав Ілля. — Хоч би хто анекдот якийсь новий видав. Мовчать, як риби...

— Так ви її самі створили, доктор, — здивувалася Віра. — То вам це не так, то нитки не такі...

— То журнали не пописані, так? — знову взявся за своє Медвідь.

— Так, — підхопився Голоюх, відчувши небезпеку, — я згадав анекдот. Цього ще ніхто не чув.

— Давайте, доктор, — зраділа Наталя, — давно вже час...

— Так ось — наїхав рекет на Кашпіровського. Вдерлися до хати вночі — кажуть: «Давай гроші. П'ять тисяч баксів». А він їм: «Мужики, звідки в мене такі гроші? Я бідний доктор, усіх безкоштовно лікую!» А вони не вірять. Кажуть: «Ні хрена. Давай бабло, або замочимо тебе просто зараз».

Дві санітарки за допомогою Щура переклали сплячого хворого на каталку і повезли з операційної.

— Гриневича давайте! — крикнув їм услід Медвідь. — Тільки швиденько, не тягніть. Ну-ну, далі?

— Ну, що робити? — продовжував Голоюх. — Бачить Кашпіровський — хана, хлопці серйозні, круті, не жартують... Треба платити, нікуди не подінешся. Витяг гаманець, відрахував п'ять тисяч зелених, кинув їм: «Нате, гади, засріться...». Ну, вони бабки забрали, на «мерси» сіли і поїхали.

В операційній запанувала тиша.

— Це що, все? — не витримав Щур.

— День серуть, два... — продовжував Голоюх.

Операційна поступово наповнилася реготом. Сміялися всі.

— ... тиждень із горшків не злазять!

Нарешті всі пересміялися.

— Ну, бачить братва, справи кепські. Ходять по лікарях, ніхто помогти не годен. Беруть ті п'ять тисяч, зверху ще десять своїх і йдуть до Кашпіровського. «Пробачте, — кажуть, — Анатолію Михайловичу, не подумавши наїхали на вас. Пробачте придурків. Візьміть ваші п'ять тисяч назад, а зверху ще десять наших, тільки зробіть так, щоб ми перестали срати». Ну, Кашпіровський гроші перерахував, кинув у стіл, каже: «Гаразд, хлопці, не сріть».

Усі знову затихли.

— Ну, а далі? — не витримала Наталя.

— День не сруть, два...

Операційна знову вибухнула. Сміялися до сліз.

— Тиждень із горшків не злазять, а толку — нуль. Бачить братва— зовсім кранти. Вже бояться йти до нього. Беруть тридцять тисяч, йдуть до Алана Чумака. Кажуть: «Так, мовляв, і так, Алане Івановичу, мали якось дурість наїхати на Кашпіровського, а він, гад, тепер знущається. Поможіть, бо зовсім вже загинаємося». «Гроші є?» — Чумак їх питає. «Ось, — кажуть, — тридцять тисяч». Чумак гроші перерахував, сховав і

каже: «Гаразд, хлопці, заряджу вам воду». А вони: «Раптом не допоможе?» То він їм: «Не сціть, усе буде гаразд...»

От тепер вже зірвався справжній регіт. Найгірше виявилося тим, хто був стерильний і не мав змоги триматися за живіт. Коли нарешті всі заспокоїлися, Медвідь запитав:

— А ми що, оперувати сьогодні не будемо? Чого вони хворого не дають? Ну, вічно резину тягнуть... Наталю, не в службу, а в дружбу, збігай, піджени їх, бо до вечора збиратимемось...

— Сміх-сміхом, — сказав Щур, коли медсестра зникла за дверима, — а я знаю дійсно правдиву історію про Кашпіровського — це зі знайомою моєї дружини сталося. Вона така розгодована була — жах... Кілограмів зо сто п'ятдесят важила. Усе спробувала — жодного результату. Уяви — трагедія. Жінка навіть заміж не може вийти! А тут якраз Кашпіровський з'явився. Ну, вона всі його сеанси дивилася — ніякого результату. То хтось їй порадив поїхати-таки до нього на прийом. Ну, ви уявляєте собі, як тоді було до Кашпіровського на індивідуальний прийом потрапити? Місяць товклася у Києві по чергах. Купу бабок на хабарі всяким чиновникам вивалила... Нарешті домоглася.

До операційної увійшла розгублена Наталя.

— Де хворий? — тихо запитав її Медвідь.

— Шукають, — так само тихо відповіла вона.

— Як це — шукають?!

— Просто. Ніде немає. Нещодавно ще був, а зараз немає.

— Як це — немає? — обурився Ілля. — Може, до туалету вийшов?

— Та ні, всі туалети обдивилися.

— Ну, може, прийшов до нього хто? Може, від нервів перекурити вийшов? Та що ви, як діти, чесне слово? Хворого знайти не можуть...

— Вони шукають, — переконувала Наталя, — всі, навіть Олег Вікторович допомагає!

Медвідь лише обурено похитав головою.

— Ну, так що там, Сергію Андрійовичу, з цією родичкою?

— Уявіть собі, — продовжував Щур, — баба стільки сил та коштів витратила, схуднути хоче — аж пищить... І ось нарешті стоїть перед отими заповітними дверима, свято вірячи, що зараз... Одним словом, заводять її. Зала здоровезна. А він сидить десь аж там у кутку за столом, що навіть обличчя не видно. Ще й пише.