— А що, хіба я когось колись погано поголила? — без натяку на образу здивувалася Соня, прямуючи назад до клізмовочної. — Навіть у перукарні так не вміють, як я голю.

Похитавши головою, Тарас мовчки зник за дверима ординаторської.

Чоловік інтелігентного вигляду з вусами та в окулярах вбраний у доволі старомодний вовняний спортивний костюм, спираючись на коліна, застиг на койці. Поруч лежало кілька газет, якими він не цікавився — очевидно, хвилювався перед операцією, яку з огляду на її скромний об'єм взагалі важко було так назвати. Він стискав свої музичні пальці однієї руки не менш музичними іншої та переймався доволі важливим питанням — з якого кінця почнуть здирати той клятий ніготь. Звичайно, лікар обіцяв достатнє знеболення. Та все-таки... Можливо, варто попросити його починати з іншого, здорового кінця. Від думок про саму процедуру його починало кидати у дрижаки.

Несподівано двері його палати відчинилися, і на порозі з'явився... ні, не той малий та повненький лікар, якого важко було не боятися. Це була Соня. Дошкандибавши перевальцем до його ліжка, вона без будь-якого вступу промовила:

— Ну, чого сидите? Йдемо зі мною. Я б давно вже зробила, але ніхто не казав. А вона каже, що казала. Ходімо, кажу, зі мною. Не переживай, наші дохтори добре операції роблять. Цього року ще ніхто не вмер...

Злякано вийшовши з палати за санітаркою, хворий несподівано загальмував перед дверима з табличкою «Клізмовочна».

— А... що... пробачте... — нерішуче почав музикант, та його м'яко, але рішуче провели далі.

— І все-таки, пробачте... Ви що, хочете мені... клізму?

— Та яку там клізму? — здивувалася Соня. — Клізму вам ніхто не казав ставити. Якби сказали — то я б поставила. Мені що — як скажуть, так і роблю. Я ж не дохтор...

Від цього пояснення хворий полегшено зітхнув.

— Давайте, лягайте на тапчан, — продовжувала Соня, скручуючи станок для гоління.

Хворий, який не бачив цих приготувань, слухняно ліг.

— Штани до колін спускайте...

— А... навіщо? — не зрозумів той.

Соня вже тягла донизу штани разом із трусами.

— А... пробачте...

Збентежений інтелігент ще намагався ніяково затулити руками грішне тіло, коли станок почав вправно їздити по його животі — все нижче та нижче.

— Для чого це потрібно?!

— Та руки забери! — обурилася Соня. — Куди ж ти пальці свої під лезо пхаєш? Воно ж гостре, нове! Я ніколи хворих одним і тим самим не голю — не положено. Якщо немає леза — не голю взагалі. Нехай купляють.

Хворий злякано смикав вусами та окулярами одночасно, роззявляючи рота у найбільш відповідальні моменти.

— Та ви ноги розставте, — продовжувала сердитися Соня. — Ви що, думаєте, я дивитимуся? Воно мені потрібно? Я тут за двадцять років уже надивилася... Як на мене — усі ви однакові... Мені сказали голити — я голю.

Так під монотонне філософствування Соні робота була завершена і хворий, сівши на тапчані, нарешті наважився оглянути результат. Рот його роззявився ще ширше, а очі почали вилазити назовні.

Медвідь із Голоюхом стояли вже «помиті», а до операційної завозили на каталці хворого.

— Напевно, розрив є, — припустив Голоюх, — гематома здоровезна, на півкалитки.

— Давайте, обережно пересувайтеся з каталки на стіл, — підігнав хворого Ілля, і звернувся до персоналу: — Допоможіть йому. І труси донизу. Будемо «оброблятися».

Обоє хірургів уже отримали з рук Віри інструменти з йодними квачами і чекали, поки вивезуть порожню каталку.

— Не зрозумів... — Ілля несподівано застиг на місці. — До яких пір продовжуватиметься це неподобство? Чому хворий знову не поголений?

— Та я казав, щоб голили... Ти ж сам чув! — виправдовувався Голоюх. — Вона ж при мені Соню посилала голити!

— Марійцю! — закричав Медвідь, прекрасно усвідомлюючи, що з операційної вона його не почує. — Ану, Марійку сюди!

Захекана, прикриваючи обличчя маскою, до операційної зазирнула Марійка.

— Маріє, чому в операційну знову дають непідготовленого хворого? Чому не поголили?

— Як це... — не зрозуміла вона. — Я ж їй нормальною мовою сказала голити. Ну, як ще можна казати? Та й не схоже на Соню, вона сумлінна...

— Соню сюди! — розпорядився Медвідь.

— Немає вже... Пішла, в неї робочий день уже скінчився.

— Так, — сказав Ілля, — вивозьте хворого з операційної і голіть. Завтра я когось поголю на п'ятихвилинці...

Каталку знову почали завозити до операційної.

Натягши ковдру на самі вуха, Ілля хропів на повну, коли задзвонив телефон на тумбі біля ліжка. Не змінюючи свого положення, лікар автоматично простяг руку і зняв трубку.

— Алло!

— Ілля Петрович? Лабо турбує. Слухай, а що там у тебе з цим хворим вийшло?

— З яким хворим? — не зрозумів спросоння Медвідь.

— Із тим самим! З нігтем!

Ілля перекрутився на ліжку, сів, увімкнув світильник і глянув на годинник.

— Чекайте, Геннадію Андрійовичу, не збагну спросоння, про якого ви...

— То ти спиш?

— Взагалі-то перша скоро... — невдоволено пробурмотів Ілля.

— Так?! — здивувався головний. — Ну, вибач, що я твій дорогоцінний сон порушив. Але мене також щойно розбудили, — гаркнув він, — з адміністрації! Бурчун особисто дзвонив. Вона, дама ця, його збудила і казала, що в нас у лікарні їй чоловіка спотворили. Бурчун бідкався, що вона у них тепер каменя на камені не залишить.

— Що-що?! — скривився Ілля, спускаючи ноги на землю. — Що означає — спотворили?

Дружина Медвідева також на цей час продерла очі й, щулячись, намагалася зрозуміти, про що йде мова.

— Як почув — так і передаю, — сказав головний, — спотворили. І що він тепер на скрипці не зможе грати, і що наявні начебто якісь порушення... словом, по чоловічій лінії. Це я також передаю дослівно. І що завтра вона всіх тут на вуха поставить. Може, ти йому щось не те зробив?

— Та яке там — «не те»? — обурився Ілля, звільняючись остаточно від залишків сну. — Ніготь здер. З анестезією, усе, як належить. Він своїми ногами пішов, без жодних претензій. І дама ця там була, дякувала мені...

— Гм-м... Може, потім якісь ускладнення? — припустив головний.

— Та які там ускладнення? — Медвідь почав втрачати терпець. — Не буває там ускладнень. І взагалі — це якась маячня. Якби щось було не так, я гадаю, вони б у першу чергу до мене звернулися.

— Ну, ось що, — перебив головний, — ти подзвони до готелю і поговори з нею, з'ясуй, у чому справа.

— Не буду я дзвонити! — скипів Ілля. — Геннадію Андрійовичу, перша ночі! Та я навіть не знаю ні її ім'я, ні по батькові...

— Ілля Петрович, не будь дитиною, — обрубав головний. — Це ж потім на нас усе виллється! Бери і дзвони!

Тепер уже Медвідь сидів на ліжку, міцно впираючись босими ногами у підлогу і, тримаючи телефон на колінах, набирав номер. Дружина, так і не отримавши відповіді на цілком закономірне запитання, дивилася йому в спину, спираючись ліктем на подушку.

— Алло! — вигукнув Ілля. — Пробачте, це Тамара Сергіївна?

— Так... — голос дами звучав дещо здивовано.

— Тамаро Сергіївно, пробачте, будь ласка, за пізній дзвінок. Це турбує вас Ілля Петрович Медвідь, завідуючий хірургічним відділенням. Розумієте, мені зателефонували щойно і повідомили, що у вашого чоловіка якісь неприємності, пов'язані з лікуванням.

— Та ні... — сухо промовила вона. — З лікуванням — мабуть, ніяких.

— Пробачте, але мені казали... — зовсім знітився Ілля.

— Проблеми не з лікуванням, — продовжувала вона, підвищивши голос, — а з ідіотизмом, який процвітає у вашому закладі!

— А... Пробачте... Може, ви мені поясните щось? — зовсім злякався Ілля. — Мені казали про якісь дивні речі, що начебто ваш чоловік тепер не може на скрипці грати...

— Ілля Петрович, — повільно, майже по складах промовила вона, — грають на скрипці під час весіль у закладі, розташованому під моїм номером. А ви спробуйте поголити собі інтимні місця, а потім побачите, чи буде вам зручно оперувати і що ваша дружина скаже.