Вони засміялися обоє. Скло було опущене, й крізь відчинені вікна авто виливалися назовні приємні звуки увімкненої магнітоли.

— То я можу сподіватися, що ти мене все-таки привезеш додому з цими нещасними банками? — уточнила Марина.

— Які можуть бути сумніви? — здивувався Павло. — Таку вишукану даму навіть на край світу можна довезти.

— Ну, край світу — це зайве, — відповіла вона. — А ось на колишню Островського я б не відмовилася.

Павло несподівано загальмував. Судячи з вигляду, він уже перебував у прекрасному настрої.

— На колишню Островського — це ще ліпше, ніж на край світу! — вигукнув хлопець. Тільки ідемо низом, а не горою.

— Там ями та калюжі! — скрикнула Марина. — Всю машину обляпаєш!

— Нічого. — відповів Павло, все-таки повертаючи наліво. — Помию.

Ями виявилися дійсно жахливими, заповненими водою та багнюкою завдяки кільком дням дощу. Після чергового повороту з'явилася невеличка суха ділянка вулиці, а далі простягалася страшенно брудна калюжа шириною від паркана до паркана. Пройти біля неї можна було лише по кинутих цеглинах, притискаючись до огорожі чиєїсь садиби. Якраз там і пробиралися на сухє, тримаючись за металеву сітку, двоє людей — хлопець та дівчина.

Усе склалося наче навмисно. Павло здригнувся і загальмував. Важко було збоку збагнути, що означає вираз, який несподівано з'явився на його обличчі. «Дев'ятка» застигла метрів за тридцять від початку калабані. Мотор машини м'яко працював, а водій лише міцніше стис кермо.

Парочка також побачила машину, то збиралася проїхати вулицею. Світлана відразу упізнала її, хоча і бачила лише один раз. Молодята якраз знаходилися на середині цього неприємного відрізку шляху і кудись випаруватися просто не могли — хіба що перескочили б через огорожу. Усвідомивши ситуацію. Світлана лише перелякано притислася до металевої сітки і заклякла, в той час. як її «бухгалтер» марно намагався пояснити дружині, що потрібно швидше йти, бо водій чекає, доки вони вийдуть із небезпечної зони, щоб не обляпати людей. Та на дівчину наче найшло.

Це тривало кілька секунд. Мотор «дев'ятки» несподівано загарчав, передні колеса, шкрябнувши по дорозі, викинули купу пилюки, і машина, мовби збираючись злітати, понеслася уперед. На молодят, що застигли біля огорожі, напав правець. А Марина, злякано прикривши рота однією рукою, не розуміла, що відбувається, тому іншою схопилася за плече Павла. Машина вже влітала у цю жахливу баюру.

Та колеса знову заскреготали по камінні, здіймаючи пилюку. «Дев'ятка» застигла на самому краю, так і не хлюпнувши грязюкою. Після цього Павло увімкнув «першу» і машина буквально попливла по самий живіт у калюжі, так і не здійнявши жодної бризки. Хлопець при цьому уважно дивився вперед, не звертаючи уваги на те, що відбувалося по краях, а Марина, тепер також посміхаючись, усе так само трималася за його плече своєю вишуканою ручкою. У пилюку впали перші краплі нового дощу. З вікон автомобіля продовжували лунати звуки музики.

Саме з огляду на цей недоречний дощ похитав головою Олег, взявшись нерішуче за хвіртку на задній стороні огорожі — ту саму, через яку втікав у своєму дивовижному сні його приятель і роботодавець. Кущі та дерева починалися одразу за нею. Ще яких півгодини — й там запанує морок. Хвіртка бридко заскрипіла.

Пройшовши стежкою кроків двісті і не зустрівши нікого. Олег почав кружляти. Звісно, він розумів: якщо «порожній каптур» дійсно існує, то виключно для одного Якимця. І тим не менше, бажання постійно оглядатися не проходило.

Черешня відшукалася швидко. Уся кора на висоті людського зросту була прикрашена різноманітними «автографами». Відшукати ж на ґрунті місце, де Завіташ знайшов свою рамку, навряд чи вдалося б. Олег пройшовся вздовж гнилого стовбура, що валявся кроків за п'ять, адже саме там рентгенолог міг шукати гриби. Походивши колами кругом черешні, розгрібаючи листя та траву, «детектив» зробив висновок, що іншого результату годі було чекати. Він підійшов і почав уважно вивчати врізані у дерево написи. Усі вони були криві, короткі та вульгарні. Лише один відрізнявся рівними буквами і не містив мату.

Шурхіт листя почувся саме тоді, як Олег схилився у намаганні розрізнити слова. Він обернувся миттєво. Звуки швидких кроків наближалися. А за кілька секунд стало зрозуміло — хтось біжить по лісі. Кроки були легкими та ритмічними. Мимоволі щось ворухнулося усередині. Рука застигла, торкаючись кори дерева, а очі втупилися у вечірній морок, звідки мав з'явитися...

Він біг швидко й рівно. Темний силует виростав на очах. Олег закляк на місці. Каптур був низько опущений, і постать наближалася. Старе листя хрустіло під ногами. Погляд Олега прикипів до темного силуету, намагаючись розрізнити руки і те, що у них. Ні, ще рано. Він перейде на крок, і от тоді в руці блисне...

Здавалося, його власне дихання зараз зупиниться.

Він не перейшов на крок. Постать промайнула стороною, метрів за десять. Легкий та ритмічний шурхіт віддалявся і, здавалося. співпадав із ударами Олегового серця, що чулися тепер усім тілом. Він відчув, як тремтить власна рука, коли віднімав її від дерева.

Усе стихло. А очі поповзли поглядом на стару черешню, наче щось там забули. Морок ставав дедалі густішим, але йому ще вдалося розрізнити напис, який збирався прочитати перед цим.

«Я не твій». Від слів тхнуло попередженням і навіть загрозою.

— Ну, що? — запитав Медвідь, закриваючи папку з поскладеними історіями та звертаючись невідомо до кого. — Час ніби й розбігатися. А ви чого застрягли? Тарасику, ти ж кажеш — якщо тут товктися без потреби, то обов'язково щось привезуть!

— А ми товчемося по потребі, — відповів Голоюх, — я ось останню історію дописую. Завтра сам кричатимеш, що кінець місяця, а історії не поздавані.

— Но-но! — насупився Ілля. — Я все-таки заввідділом. Я не можу «кричати», а лише правомірно вимагаю.

— Ось так, Олегу Вікторовичу, — пробурмотів Голоюх. — Хочеш знати, хто чим дихає, — дай владу. Він уже й носа задер.

Ілля жартома замахнувся на підлеглого папкою.

— До речі, — продовжував Тарас, — а чого ти у цей «апендицит» заліз? Мені Олег як сказав, я в осад випав. Ти би ще біля туалету кабінет влаштував.

— Ні, він біля пожежного виходу, — пожартував Олег. — Щоб першим із корабля втікати, якби що...

— Тебе ж там ніхто не знайде! — не заспокоювався Голоюх.

— Хто схоче — знайде, — відмів заперечення Ілля.

У двері постукали, й власною персоною з'явилася Оксана Євстахіївна, випромінюючи незворушність та велич.

— Ого! — вигукнули всі водночас. — Хто до нас завітав!

— Ви сьогодні особливо елегантні, — почав Голоюх. — Може, вам поасистувати на «кесарському»?

— Та йдіть ви! — відмахнулася вона. — Візьміть ще, накаркайте... Тільки «кесарського» й не вистачало. Хлопчики, серйозно давайте. Потрібно хвору глянути. їй-Богу, не збагну, у чім річ. Може, й ваше що...

— А що за хвора? — поцікавився Медвідь.

— Чотири місяці тому оперувалася в нас із приводу фіброміоми матки. Усе було гаразд. Виписалася, пішла на роботу. А з місяць тому щось незрозуміле почалося. Якісь болі внизу живота — то болить, то перестане. Останнім часом гірше. Сьогодні взагалі погано...

— Ну, ходімо, — промовив Ілля, встаючи. — Задовольнимо Оксану Євстахивну!

Усі по черзі встигли продивитися хвору — Олег робив це останнім — і тепер зайшли назад до ординаторської, розсівшись, хто де.

— Ну? — шефиню гінекологічної служби гризла нетерплячка.

— Що я скажу... — почав Медвідь на правах зава. — Як на мене, в неї якийсь пельвіоперитоніт із млявим перебігом. Як, колеги?

— Я би, напевно, погодився, — сказав Олег.

— Чекайте, звідки пельвіоперитоніт? — перебила Євстахіївна. — Він же мусить мати якусь причину. Ви що, хочете сказати, що вашого там немає?

— Саме так я би сказав, — не конче впевнено промовив Ілля. — Скоріше за все. Але хвору потрібно оперувати. Так, колеги?